Жителі прикордонних областей України змушені дивитися НЕукраїнські телеканали та слухати НЕукраїнські радіостанції
Донецькі журналісти зі стажем, певен, пам’ятають термін «інформаційна парасолька». Він з’явився ще тоді, коли до обласного центру прибували потяги з багатьох країн світу, в аеропорту приземлялися літаки відомих міжнародних авіакомпаній, на копрах шахт уночі світилися зірки, а не блищали біноклі корегувальників чи оптика снайперів, від назви «Ізоляція» ніхто не сахався. Там діяв сучасний культурний простір, а не теперішня майже середньовічна жахлива катівня для бранців чи заручників. Тобто був мир. І ось у той час головний ідеолог Донецької ОДА, яку якраз очолював майбутній Президент України і нинішній «ростовський утікач», запропонував захистити інформаційний простір області згаданою парасолькою. Від кого і чого? Від «небажаної» інформації, яка, на переконання автора цього ідеологічного проєкту, може нашкодити донеччанам.
Ні. Центральні українські телеканали, радіопередачі чи газети, як і раніше, вважалися доступними. Але в Донецьку почали так активно заповнювати ефір і газетний простір власною інформаційною продукцією, що інші ТБ чи газети на цьому тлі здавалися краплею в морі. І було помітно: місцеві російськомовні ЗМІ потужно розповідали про «економічне диво» та унікальну місію Донбасу як «годувальника України». У всіх помітних невдачах і помилках донецьких «вождів» місцеві рупори звинувачували Київ та столичну владу. Між рядками тоді постійно читалося: а от якби Донбас був самостійним від України, тут досі був би рай земний. А до всього, що писали українські газети, розповідало телебачення й радіо, місцеві люди здебільшого ставилися підозріло. І найголовніше: такої української інформації тоді було у багато разів менше, ніж проросійської «донецької» чи суто російської.
Чому згадую подібне? Бо створюється враження, що схема тодішньої «інформаційної парасольки» діє й тепер — уже аж на сьомому році гібридної війни! Війни, спровокованої якраз на Донбасі, де людей здавна свідомо налаштовували проти України. Втім, українців і зараз щедро «вантажать» проросійськи налаштованими та чисто російськими телеканали і виданнями. А особливо тривожною залишається ситуація у прикордонних з Росією областях.
«Це негативно впливає на стан нашої безпеки»
Ще екскурс у недавнє минуле. Йшов уже п’ятий рік гібридної російсько-української війни. Тієї війни, яку в потужній паралельній інформаційній війні проти нашої держави підступні «брати» вперто звуть «громадянською». І дуже прикро, що навіть жахливий приклад Донбасу, частину якого росіяни окупували ще й за певної підтримки і згоди частини місцевих жителів — заручників «інформаційної парасольки» так нічого й не навчив. Принаймні щодо інформаційної безпеки.
Їй-бо, хочеться мерщій прокинутися і погодитися: це був сон жахів, а не реальний стан справ, про який ішлося у звіті Національної ради з питань телебачення і радіомовлення під назвою «Завершення першого етапу розвитку телерадіомовлення на прикордонних територіях України». Повторюю, позаду вже була перша п’ятирічка війни з підступним і віроломним ворогом, а за цей час в Україні тільки й того, що нарешті зрозуміли: ситуація на інформаційному фронті критична. Чи взагалі катастрофічна.
«Аналіз охоплення вітчизняними радіостанціями прикордонних територій показав його достатньо низький рівень. Подекуди українське радіомовлення відсутнє на зазначених територіях. І це, безумовно, небезпечний сигнал, оскільки це все негативно впливає на стан нашої інформаційної безпеки», — констатував тоді на пресконференції член Нацради Максим Онопрієнко.
Такий невтішний висновок, на жаль, підтверджують і дуже промовисті цифри. Середнє медіанне значення концентрації радіочастот у 86 прикордонних районах України було всього 27 відсотків. Сумнівним лідером стала Миколаївська область, де показник радіочастот не піднявся навіть до 1(!) відсотка. Може, хоч в областях на кордоні з РФ, звідки військові частини та техніка ще п’ять років тому припхалися на Донбас, ситуація краща? Не набагато. У прикордонних районах, наприклад, Чернігівщини — 12 відсотків, на прифронтовій Луганщині — 32, Сумщині — 46, Харківщині — 48. Поряд із цим, як свідчать авторитетні експерти, є окремі райони згаданих прикордонних областей, приміром, Харківської, Сумської та Чернігівської, жителі яких узагалі повністю позбавлені українського радіомовлення. Це було на п’ятому році інформаційної та гібридної війн по сусідству з їхнім віроломним ініціатором.
Досить невтішним навіть для мирного часу продовжує залишатися також стан справ із кількістю кабельних мереж у прикордонних районах, середнє медіанне значення концентрації яких становить 29 відсотків. Однак подекуди поблизу кордону їх ще менше: наприклад, у північних районах не просто прикордонної, а прифронтової Луганської області влітку 2019 року їх відповідна концентрація становила всього 7 відсотків. Та й показники Чернігівської — 26 відсотків, Харківської — 30 та Сумської областей — 37 відсотків оптимальними назвати неможливо.
За час, що минув від початку бойових дій на Донбасі, фахівці з року в рік привертають увагу ще й до гнітючого стану українського телерадіомовлення у прикордонних районах на тлі домінування російських телеканалів на супутникових ретрансляторах. Аудит ситуації в інформаційній сфері нашого прикордоння вражає: супутникове телебачення сусідньої країни-агресора представлено тут на 14 супутникових ретрансляторах, а відповідне ТБ України, яка повинна тепер захищати свої територію, людей та інформаційний простір, усього на 4. Само собою, кількість телепрограм, пропонованих українським телеглядачам, також далеко не нашу користь: 248 проти 126.
І спробуйте тепер заперечити, що сусіди не використовують оту саму схему «інформаційна парасолька», успішно випробувану на Донбасі задовго до початку бойових дій. Бо і тоді, і тепер, на жаль, першими порушують державний кордон не диверсійно-розвідувальні групи та колони військової техніки, а професійні пропагандистські диверсанти.
Першими через державний кордон сунуть не ворожі танки, а пропагандисти
Жителі прикордонних областей України змушені дивитися НЕукраїнські телеканали та слухати НЕукраїнські радіостанції
Донецькі журналісти зі стажем, певен, пам’ятають термін «інформаційна парасолька». Він з’явився ще тоді, коли до обласного центру прибували потяги з багатьох країн світу, в аеропорту приземлялися літаки відомих міжнародних авіакомпаній, на копрах шахт уночі світилися зірки, а не блищали біноклі корегувальників чи оптика снайперів, від назви «Ізоляція» ніхто не сахався. Там діяв сучасний культурний простір, а не теперішня майже середньовічна жахлива катівня для бранців чи заручників. Тобто був мир. І ось у той час головний ідеолог Донецької ОДА, яку якраз очолював майбутній Президент України і нинішній «ростовський утікач», запропонував захистити інформаційний простір області згаданою парасолькою. Від кого і чого? Від «небажаної» інформації, яка, на переконання автора цього ідеологічного проєкту, може нашкодити донеччанам.
Ні. Центральні українські телеканали, радіопередачі чи газети, як і раніше, вважалися доступними. Але в Донецьку почали так активно заповнювати ефір і газетний простір власною інформаційною продукцією, що інші ТБ чи газети на цьому тлі здавалися краплею в морі. І було помітно: місцеві російськомовні ЗМІ потужно розповідали про «економічне диво» та унікальну місію Донбасу як «годувальника України». У всіх помітних невдачах і помилках донецьких «вождів» місцеві рупори звинувачували Київ та столичну владу. Між рядками тоді постійно читалося: а от якби Донбас був самостійним від України, тут досі був би рай земний. А до всього, що писали українські газети, розповідало телебачення й радіо, місцеві люди здебільшого ставилися підозріло. І найголовніше: такої української інформації тоді було у багато разів менше, ніж проросійської «донецької» чи суто російської.
Чому згадую подібне? Бо створюється враження, що схема тодішньої «інформаційної парасольки» діє й тепер — уже аж на сьомому році гібридної війни! Війни, спровокованої якраз на Донбасі, де людей здавна свідомо налаштовували проти України. Втім, українців і зараз щедро «вантажать» проросійськи налаштованими та чисто російськими телеканали і виданнями. А особливо тривожною залишається ситуація у прикордонних з Росією областях.
«Це негативно впливає на стан нашої безпеки»
Ще екскурс у недавнє минуле. Йшов уже п’ятий рік гібридної російсько-української війни. Тієї війни, яку в потужній паралельній інформаційній війні проти нашої держави підступні «брати» вперто звуть «громадянською». І дуже прикро, що навіть жахливий приклад Донбасу, частину якого росіяни окупували ще й за певної підтримки і згоди частини місцевих жителів — заручників «інформаційної парасольки» так нічого й не навчив. Принаймні щодо інформаційної безпеки.
Їй-бо, хочеться мерщій прокинутися і погодитися: це був сон жахів, а не реальний стан справ, про який ішлося у звіті Національної ради з питань телебачення і радіомовлення під назвою «Завершення першого етапу розвитку телерадіомовлення на прикордонних територіях України». Повторюю, позаду вже була перша п’ятирічка війни з підступним і віроломним ворогом, а за цей час в Україні тільки й того, що нарешті зрозуміли: ситуація на інформаційному фронті критична. Чи взагалі катастрофічна.
«Аналіз охоплення вітчизняними радіостанціями прикордонних територій показав його достатньо низький рівень. Подекуди українське радіомовлення відсутнє на зазначених територіях. І це, безумовно, небезпечний сигнал, оскільки це все негативно впливає на стан нашої інформаційної безпеки», — констатував тоді на пресконференції член Нацради Максим Онопрієнко.
Такий невтішний висновок, на жаль, підтверджують і дуже промовисті цифри. Середнє медіанне значення концентрації радіочастот у 86 прикордонних районах України було всього 27 відсотків. Сумнівним лідером стала Миколаївська область, де показник радіочастот не піднявся навіть до 1(!) відсотка. Може, хоч в областях на кордоні з РФ, звідки військові частини та техніка ще п’ять років тому припхалися на Донбас, ситуація краща? Не набагато. У прикордонних районах, наприклад, Чернігівщини — 12 відсотків, на прифронтовій Луганщині — 32, Сумщині — 46, Харківщині — 48. Поряд із цим, як свідчать авторитетні експерти, є окремі райони згаданих прикордонних областей, приміром, Харківської, Сумської та Чернігівської, жителі яких узагалі повністю позбавлені українського радіомовлення. Це було на п’ятому році інформаційної та гібридної війн по сусідству з їхнім віроломним ініціатором.
Досить невтішним навіть для мирного часу продовжує залишатися також стан справ із кількістю кабельних мереж у прикордонних районах, середнє медіанне значення концентрації яких становить 29 відсотків. Однак подекуди поблизу кордону їх ще менше: наприклад, у північних районах не просто прикордонної, а прифронтової Луганської області влітку 2019 року їх відповідна концентрація становила всього 7 відсотків. Та й показники Чернігівської — 26 відсотків, Харківської — 30 та Сумської областей — 37 відсотків оптимальними назвати неможливо.
За час, що минув від початку бойових дій на Донбасі, фахівці з року в рік привертають увагу ще й до гнітючого стану українського телерадіомовлення у прикордонних районах на тлі домінування російських телеканалів на супутникових ретрансляторах. Аудит ситуації в інформаційній сфері нашого прикордоння вражає: супутникове телебачення сусідньої країни-агресора представлено тут на 14 супутникових ретрансляторах, а відповідне ТБ України, яка повинна тепер захищати свої територію, людей та інформаційний простір, усього на 4. Само собою, кількість телепрограм, пропонованих українським телеглядачам, також далеко не нашу користь: 248 проти 126.
І спробуйте тепер заперечити, що сусіди не використовують оту саму схему «інформаційна парасолька», успішно випробувану на Донбасі задовго до початку бойових дій. Бо і тоді, і тепер, на жаль, першими порушують державний кордон не диверсійно-розвідувальні групи та колони військової техніки, а професійні пропагандистські диверсанти.
Допоки триватиме ідеологічна окупація?
Про «інформаційну парасольку» також важко не згадати, якщо звернути увагу і на сьогоднішній стан українського телевізійного мовлення та радіомовлення у прикордонних областях. І особливо після відключення тут аналогового телемовлення. Немало експертів називають такий крок під час інформаційної та гібридної війн ідеологічною диверсією. Прикро, але підстав для такого категоричного висновку більш ніж досить. Адже відразу 30 відсотків жителів України були позбавлені гарантованого державою доступу до безкоштовного ефірного телебачення: програм «UA. Перший», «UA. Культура» та понад двох десятків регіональних каналів, які транслюються у цифровій ефірній телемережі приватного провайдера програмної послуги і оператора ТОВ «Зеонбуд».
Тривожною з року в рік залишається ситуація із Суспільним теле- і радіомовленням. За свіжою інформацією Держкомтелерадіо, на сьомому році війни з усіх 86 прикордонних районів України тільки 40(!!!) зараз мають якісне покриття сигналом програм телерадіомовлення ПАТ «НСТУ». Чому так відбувається і кому це вигідно? Та кому ж…
Відповідь очевидна, якщо звернути увагу на реалії щодо млявого поширення українських телепрограм у районах Сумської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей, розташованих уздовж кордону з РФ та окупованим Кримом. А тим часом триває потужна проросійська ідеологічна атака і навіть окупація українців. Принаймні за умов відсутності бодай елементарного захисту і відповідного наповнення вітчизняного інформаційного простору сусіди дуже активно працюють із жителями згаданих районів, перетворюючи їх на заручників російської пропаганди. І поки в Україні безперешкодно поширюються сигнали російських FM-радіостанцій та ефірних телемовників, а люди стабільно «підсідають» на пропаганду країни-агресора, поразка в інформаційній війні стає ще відчутнішою і ще ганебнішою.
«Уже шість років поспіль Чернігівська обласна державна адміністрація порушує питання про збільшення покриття нашої прикордонної області телесигналом. Зокрема зверталися до Президента України, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Державного комітету телебачення і радіомовлення, Кабінету Міністрів, ТОВ «Зеонбуд», Міністерства інформаційної політики. Із 2014 року облдержадміністрація актуалізує це питання на всіх рівнях, однак покриття вітчизняним телесигналом є недостатнім, особливо це стосується прикордонних районів», — свідчить заступник голови Чернігівської ОДА Андрій Подорван.
Про негативні інформаційні будні нагадав і представник Сумщини. «Це давня проблема. У нашій області вдовж державного українсько-російського кордону в деяких населених пунктах взагалі відсутнє українське мовлення. Зате сюди вільно заходить російське телебачення. А після кодування українських каналів люди скрізь (навіть не в прикордонних районах) почали дивитися російське ТБ», — розповідає заступник директора департаменту культури, інформаційної політики та туризму Сумської ОДА Сергій Над’ярний.
А вкотре озвучили ці хронічні проблеми на недавньому черговому засіданні робочої групи з питань функціонування регіонального інформаційного мовлення ПАТ «НСТУ», в якому взяли участь керівники Держкомтелерадіо, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, народні депутати, представники прикордонних областей. За підсумками наради в онлайн-режимі її учасники прийняли рішення звернутися до Кабінету Міністрів та Комітету Верховної Ради з питань бюджету з пропозицією включити до закону про Державний бюджет на 2021 рік фінансування будівництва мультикомплексу МХ-7 наземного ефірного телевізійного мовлення. Також вирішили обговорити питання створення нової Концепції регіонального суспільного мовлення із членами Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики.
Насамкінець. «Ми хочемо, аби прикордонні райони України жили в інформаційному полі України, а не сусідніх держав», — зробив закономірний висновок один із учасників засідання робочої групи. Важко щось заперечити.
Шкода тільки, що на сьомому році гібридної війни, погодьтеся, одного бажання дуже мало. Бо наші підступні сусіди за цей період уже зробили все необхідне, аби українці тривалий час перебували і досі перебувають у проросійському антиукраїнському дезінформаційному просторі. «Інформаційна парасолька», яку вперше випробували на Донбасі, знову в дії. І нагадувати, яким жахливим подальшим подіям передувала ідеологічна атака, немає потреби. Бо війна і окупація частини територій українського Донбасу триває й досі.
Джерело сайт газети “Урядовий кур’єр“
