У кожного є своя місія. У одних – рятувати життя, у інших – навчати дітей, у когось – лікувати ближніх, а в когось – писати про людей, розказуючи їхні історії. Саме таке покликання є характерним для багатьох колег-журналістів. Не стала винятком і Ольга Ангелова – журналістка, комунікаційниця, яка до повномасштабного вторгнення проживала в місті Пологи Запорізької області. 24 лютого 2022-го вона втратила дім, роботу, але не втратила хист до слова.
– Ольго, звідки ви родом?
– Я сама із міста Пологи. Ну як, родом я із селища міського типу Комиш- Зоря, що також у Пологівській громаді. Там я народилася, а навчалася у Бердянську. Жила там впродовж 15 років. Потім ми з чоловіком переїхали до нього на батьківщину в Пологи. Саме звідти під час повномасштабного вторгнення виїжджали з родиною.
– Ваш журналістський шлях розпочався саме в Пологах. Як це було?
– Я журналістка не за освітою, а за покликанням. Коли ми переїхали з Бердянська до Поліг, маленька донечка пішла в садочок, а я почала шукати роботу. Зізнаюсь, це було не просто: інше місто, де тебе ніхто не знає, ніяких рекомендацій, знайомств. Та якось випадково я зустріла свого однокурсника, з яким ми вчилися у Бердянському педагогічному університеті: я – на філологічному факультеті, а він на фізико-математичному. Виявилось, що на той момент він був директором ТОВ ТРК «Славія», тож, запросив мене на роботу. Я спочатку хвилювалася, бо ж зовсім не мала журналістського досвіду, та він запевнив, що усе в мене вийде, що я гарний мовник і швидко усьому навчуся.
– І якими були враження від нової сфери?
– Мені так сподобалося! Особливо перший рік роботи, коли я почала вникати і все – у всі тонкощі, у цю медійну сферу. Я закохалася в журналістику, а ще більше – у фотографію. Почала працювати з професійною технікою та обробкою, якої навчив мене мій директор. Він ще тоді відзначив, що я можу знайти тему буквально з нічого і цікаво її подати, нічого не перекрутивши. За потреби лише шліфувала матеріали.
Через рік роботи я стала випусковим редактором періодичного друкованого видання «Славія». Журналістику я не могла покинути, бо це було моє. Мене вже залучали до висвітлення сесій, журналістських розслідувань, до спілкування з мерами. Я сміливо порушувала болючі теми та допомагала людям публікаціями – хай і на місцевому рівні.
Паралельно я вела гурток «Юний журналіст» для школярів у місцевому центрі дитячої та юнацької творчості. Разом з вихованцями навіть мандрували. Я, дійсно, дуже люблю працювати з дітьми, у мене до них особливе ставлення.
– А як змінилося ваше життя після початку повномасштабного вторгнення?
– Повномасштабка застала нас 1 березня, коли ворог буквально заїхав у місто. Спершу ми просто сиділи вдома й нікуди не тікали, а потім побачили катастрофічний масштаб. Ворог діяв каскадним методом: підірвали будинок мого директора ТРК, того ж дня з танка вистрілили в квартиру директорки наших конкурентів, які видавали газету «Пологівські вісті». До моєї колеги-журналістки приходили й говорили про співпрацю. Я думаю, що тим, хто не погодився, знищили житло. Зв’язку не було, нічого. Лише через сарафанне радіо дізнавалися, що вони ходять саме до людей із медіа.
Чоловік каже: тобі потрібно виїжджати. Ми вирішили їхати всі разом, бо наш старший син тоді працював у поліції. Зрозуміли, що будемо наступними, тож кинули все, взявши лише найнеобхідніше.
Ми з чоловіком і двома дітьми приїхали до Дніпра, а після обстрілів виїхали в Яремче. Потім удвох із донькою переїхали до Вроцлава. Завдяки тому, що я добре знала англійську та польську, там мала непогану роботу. Але через пів року ми повернулися – спочатку в Запоріжжя, а далі в Кринички на Дніпропетровщині. Там, до речі, я познайомилася і заприятелювала із колегами – журналістками місцевої газети «Нові рубежі». Ну і в Кам’янському ми вже три роки… Така от довга передісторія.
– Із якими викликами найчастіше стикаються журналісти-ВПО? Чи легко знайти роботу в новому місті?
– Зізнаюсь, у Кам’янському я не шукала роботу саме в медіа. Чому? Мабуть, це на психологічному рівні. Коли в Пологах я чула, що шукають саме журналістів, що їх по черзі якось допитують або знищують їхні будинки, я усвідомила, наскільки небезпечна ця професію, що вона буквально під прицілом. Колеги запрошували мене попрацювати в Криничанській газеті, і у Кам’янському я бачила вакансії, але поки що не відчуваю в собі емоційного ресурсу.
– Чи отримували ви підтримку від професійної журналістської спільноти?
– Так, і для мене ця підтримка була і є надзвичайно важливою. Коли я познайомилася із Наталею Назаровою, вона одразу відгукнулася на мою історію і запропонувала допомогу. Саме від Спілки журналістів та Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ я відчула реальну підтримку. Це і разова матеріальна допомога, і гуманітарний продуктовий набір, а для доньки повністю зібрали шкільний рюкзак із усім необхідним. На той момент це була фактично перша організація в Україні, яка надала нам, родині ВПО, допомогу. І це було дуже зворушливо й цінно. Я не перестаю вірити в людей.
– За яких обставин розпочали благодійну діяльність? Що мотивувало?
– Коли прийшло розуміння, що, найімовірніше, я не повернуся додому. Хоча в окупації залишилася мама, там наш власний будинок, і це досі болить. Усе змінилося – зникли орієнтири, пріоритети, я стала ніби зовсім іншою. Те, що раніше було чорним, стало білим, солодке – гірким. Я зрозуміла, що не можу працювати з дітьми – я була поранена внутрішньо, виснажена, ненаповнена. Мені здавалося, що я не можу нічого дати іншим, бо сама не в ресурсі. Почала шукати, що могла б робити.
Я дуже любила фотографію й фоторепортажі, і знала, що в мене це виходить. Саме фотографувати – так, цього мені бракувало. А ще – хотілося допомагати людям із подібними до моєї історіями. Прийшло усвідомлення того, що можу бути справді корисною, і я вирішила піти працювати до благодійного фонду. Почала з «Янголів спасіння» у Дніпрі, а потім – у «Карітасі» в Кам’янському, куди мене запросили як комунікаційницю.
І це був досить цікавий досвід. До того ж це фонд при греко-католицькій парафії. Кожен день починався з молитви – за полеглих, за живих, за Україну, за колег. Для мене, людини з регіону, де такого майже не було, та й до церкви мало хто ходить, це стало певним психологічним розвантаженням.
Я глибше пізнала діяльність благодійного фонду, почала більше думати про власний розвиток, згадала нарешті про себе, що я людина, якій важливо рухатися вперед. Схотілося вдосконалювати навички, зростати. А благодійна діяльність, робота з грантами, із донорами дала мені для цього можливості.
– Знаю, що ви виграли грант на навчання. Розкажіть про це.
– Я подумала, чом би мені, як приватній особі, самостійно не податися на грант. Побачила оголошення про грант на навчання від Данської ради у справах біженців. Мій запит був – навчитися фотографії, бо я хотіла стати фотографом або відеографом. І я пройшла всі співбесіди й виграла грант на навчання у Київській школі фотографії. Там змішана система – очне й дистанційне навчання плюс робота в студії. Мене навчили працювати зі світлом, композицією, професійно обробляти фото, знімати для TikTok, робити рілси. А відео я до цього взагалі не вміла знімати, зовсім.
Зараз у мене виходять гарні відео. Я почала знімати репортажі, і це стало моїм стартом у професійній діяльність. Колеги й керівники помітили зміни – мої роботи справді стали іншими. А мої фотографії почали брати на білборди.
Наразі я подалася на другий грант. Чекаю третю співбесіду – з ІТ-напряму. Мене зацікавили SMM та дизайн.
– Чи бачите ви себе в журналістиці, і в якому форматі?
– Поки що я бачу себе саме в роботі неурядових організацій, бо це щоденна реальна допомога людям. За станом здоров’я довелося піти з «Карітасу», потрібен був час на реабілітацію. Та тепер я чекаю відповіді відносно моєї кандидатури від благодійного фонду «Посмішка», і сподіваюсь на позитивне рішення, бо маю відповідний досвід. Зараз багато переселенців, особливо з Дніпропетровщини, і я добре розумію, через що вони проходять. Тому зосереджуюся не на власних емоціях, а на конкретній допомозі – залучаю волонтерів, шукаю ресурси, підтримую людей.
Водночас робота комунікаційника в благодійній організації тісно пов’язана з журналістикою – просто в іншому форматі. Тут важливо не лише інформувати, а й викликати емпатію, правильно розповідати історії людей, які пережили війну. Саме так для мене трансформувалася журналістика.
Я дуже рада, що виграла грант і пройшла навчання, бо тепер я конкурентноспроможна. У Кам’янському і в Дніпрі я стикалася з тенденцією, що роботодавці частіше хочуть брати молодих. Людей 40+ часто не розглядають, мовляв, хочуть, умовно, студентку, яку можна навчити під свої стандарти. Я поважаю правила організацій, але в мене є власні професійні кордони.
– Фото під час війни – це більше про документування чи про емоції?
– Для мене фото – це не фоторепортаж якоїсь щасливої сімейної пари з дітками. Це теж має місце бути, але цим займаються фотографи, у яких спокійно на душі. Моя ж душа зранена, я зараз просто не маю бажання займатися фотографуванням задля заробітку. Фото – це не лише про документування, це таке поєднання.
Наприклад, я вважаю, що фотографія має оброблятися певним чином, відповідно до жанру і змісту. Скажімо, коли ми їздили на постприльоти в Кам’янському, де був зруйнований будинок і загинула людина, там не може бути яскравих кольорів і красивих кадрів. Це репортаж із присмаком смерті й горя. Тут важливо показати жах війни, а не просто факт допомоги фонду.
У Київській школі фотографії мене навчили не лише знімати, а й розповідати історії через репортаж. Це дуже складний жанр, бо ти не знаєш, що станеться за секунду. Ти ловиш сотні кадрів, щоб потім відібрати кілька найсильніших. Саме так, на мою думку, і має виглядати професійне висвітлення таких подій.
Мені приємно, що в благодійних організаціях я бачу не лише піар, а справжню розповідь – ту, яку, можливо, колись використають для документування війни. Я була б дуже горда, якби хоча б одну з моїх фотографій використали на загальноукраїнському рівні для фіксації цих подій. Мої роботи вже публікували партнери на своїх професійних сторінках, і я щиро тішуся цими результатами. Зараз мені хочеться не лише послужити фонду, а й послужити державі своїми роботами.
– Чи є у вас якийсь особливий фоторепортаж, яким Ви пишаєтесь?
– Ой, це не те щоб я пишаюся, але для мене дуже цінні репортажі зі шелтерів. Наша команда їздила туди, де жили внутрішньо переміщені люди – ті, яким нікуди було їхати, які не мали коштів на житло й родичів. Ми приїжджали з психологами, майстер-класами, запрошували представників влади, а перед Новим роком – місцеві гурти з колядками.
Особливо запам’яталися фоторепортажі з бабусями – розчуленими, часто самотніми, які давно нікого не обіймали. У цих зустрічах було дуже багато людяності, волонтерства, щирості. Саме тоді я відчула, що моя журналістика виросла у благодійність.
Сьогодні я сильна. Я – мама двох дітей. Мій старший син – військовий, був понад рік на передовій, нині демобілізований офіцер, у Запоріжжі. А тоді все було разом – війна, невідомість, страх. Але завдяки цій трансформації я зібрала себе, пішла далі, знайшла себе, почала розвиватися. Я почуваюся успішною. Я стала ментально сильнішою – і без психолога, бо вірю, що найкращий психолог – це ти сам.
– Що б ви хотіли сказати зараз кожному українцю?
– Хочу надихнути кожного бути людяними і творити добро. На власному досвіді скажу, що це має бути база людського характеру. За можливості допомагаємо нужденним людям, тваринам. Бог часто мені послає тих, кому потрібна підтримка, і я тішуся, коли все виходить. Я закликаю не просто вірити в добро, а творити його. Воно обов’язково повертається. Подумайте, що ви можете зробити для когось, адже ми маємо бути єдині й підтримувати одне одного.
Вікторія Луцюк, студентка 4 курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, фото з архіву Ольги Ангелової.
Дискусія з цього приводу: