Ситуація з епідемією коронавірусу викликає схожі відчуття, які були під час Революції Гідності, а потім – під час анексії Криму та з початком війни на Донбасі. Було відчуття, що все, що відбувається, – сон, який хочеться по скоріше додивитися і прокинутися. Так говорить Олександра Горчинська, журналістка видання «Новое время» – учасниця конкурсу НСЖУ «Журналісти проти епідемії».
На конкурс вона подала матеріал «У полоні карантину. Шестеро жінок із різних соціальних груп та професій розповідають, як переживають епідемію». Але він – далеко не єдиний на тему Covid.
Як виникла ідея проекту про життя шістьох жінок під час епідемії?
Ідею підкинули в організації ООН Жінки, з якими я як журналіст співпрацювала раніше. Це була їхня кампанія. ООН попросили більше десяти (здається, 15 загалом) жінок з різних сфер та спільнот записати відео-селфі з історією, як переживають карантин і які потреби мають.
Представниця ООН Жінки звернулася до нас із пропозицією використати ці відео та зробити матеріал для НВ, аби на цю тему звернуло увагу більше людей. Я переслухала всі 15 відео, обрала 6, розшифрувала текстом те, що вони говорили на відеозверненнях, а потім додатково зателефонувала до кожної з цих жінок та розпитала більше. Так і вийшов матеріал.
Перед цим я також записала історію про те, як переживають карантин українські секс-працівниці. Просто побачила пост дівчини у фейсбуці й вирішила з нею поговорти.
Чи брали раніше участь у професійних конкурсах?
Так. Наприклад, минулого року брала участь в конкурсі Presszvanie, отримала премію за перше місце у номінації “Охорона здоров’я” (Суспільство) за матеріал про жінку-патологанатома, яка працює в одній зі столичних лікарень.
Також кілька років тому перемогла в конкурсі для журналістів на кращий матеріал про життя ЛГБТ, також двічі здобувала перемогу на конкурсі від ВБО Конвіктус Україна (про наркозалежних, про маргіналізованих жінок).
Які проекти, пов’язані з епідемією, реалізує видання?
Я робила ще кілька матеріалів про коронавірус. Наприклад, історію про жителя Франківщини, який помер від коронавірусу через недбалість лікарів.
Брала коментар у лікаря-інфекціоніста, який пояснив, чому тести на коронавірус можуть дати хибний результат.
Писала про карантинні тренди до Великодня, про корисні ініціативи, які виникли саме під час карантину, пояснення, що буде з громадським транспортом.
Записала історію українок, які застрягли в Перу і не могли вилетіти додому. Ця публікація, а також численні звернення та листи у дипломатичні установи пришвидчили їхнє повернення додому.
Також робила картки про те, як підписати декларацію з сімейним лікарем під час карантину, ще — картки про те, чому виникає лихоманка, коли можна збивати температуру і чи які ліки вживати для цього.
Мої колеги слідкують за перебігом подій і постійно тримають руку на пульсі: новини на сайті оновлюються дуже швидко. Колеги створюють багато матеріалу, який дозволяє краще зрозуміти ситуацію в Україні та світі: картки-експлейнери, фічери, де детально роз’яснюють, які обмеження діють, які послаблення набувають чинності й коли тощо.
Як змінилася особисто Ваша робота у зв’язку з карантином?
Я працюю віддалено, тобто, не маю необхідності щодня їздити в офіс. Тому в цьому плані на карантині для мене мало що змінилося – як працювала з дому, так і працюю. Проте мій звичний ритм передбачає постійні виїзди, відрядження, роботу в полі, зустрічі з різними людьми, відвідування різноманітних заходів. На карантині дуже не вистачає цієї соціальної активності.
Крім того, не всі теми, заплановані до карантину, вдається втілити. А те, що я напрацювала перед початком карантину, і досі чекає свого часу — у розпал епідемії ті теми були би не актуальними і не доречними, тож довелося відкласти їх до кращих часів.
Чи все вдається робити онлайн?
У онлайн “переїхали” мої буденні справи, робочі зустрічі й посиденьки з друзями. Та, насправді, всі доволі легко адаптуються до нових умов, тому складнощів з цим у мене поки не виникало. Всі спікери та герої радо погоджувалися на телефонні інтерв’ю, надиктовували відповіді на мої питання через голосові повідомлення або давали коментарі письмово.
Чи легко Вам спілкуватися на тему вірусу психологічно, коли потрібно постійно бути «в темі»?
Коли у новинах тільки почала з’являтися перша інформація про коронавірус в Китаї, все це сприймалося як щось дуже далеке і не про нас. Коли трапилася історія з евакуйованими у Нові Санжари, було навіть трохи смішно з усієї тої абсурдності. Хоча, насправді, нічого смішного там не було.
Вже потім, коли коронавірус дістався до України, коли зафіксували перші випадки у Чернівецькій області, стало ясно, що швидко це не закінчиться. Звичайно, психологічно це сприймалося дуже важко: ніхто не знав, чого чекати, як все це буде і скільки триватиме. Ніхто не очікував, що доведеться якийсь час пожити у обмеженнях…
Напевне, для мене найважчим у всьому тому виявилося саме обмеження: обмеження пересування, заборона виходити у парки і таке інше. Тому що не було змоги вийти в парк чи посидіти на березі річки, аби відволіктися від інформаційного потоку та трохи “видихнути”.
Відчуття, які я пережила за останні кілька місяців, дуже схожі на те, що було під час Революції Гідності, а потім — під час анексії Криму та з початком війни на Донбасі. Спершу, коли я читала новини, здавалося, що випадково натрапила на ту рубрику і читаю якісь “курйози” або фантастику. Настільки нереальним все здавалося. Було відчуття, що я сплю, а все це — якийсь сон, який хочеться поскоріше додивитися і прокинутися.
Потім, з часом, приходить стадія прийняття, коли розумієш, що все це дійсно відбувається тут і зараз, це не кіно, не вигадка, а наші нові реалії, і з ними потрібно навчитися якось співіснувати.
Який із матеріалів був найскладнішим?
Напевне, найскладнішим наразі для мене був матеріал про смерть чоловіка на Прикарпатті. Я спілкувалася з його зятем, який розповідав усі подробиці, надіслав результати посмертно зробленого тесту ПЛР, який, судячи з усього, зробили або надто пізно, або у невідповідних умовах, тому він показав негативний результат… Чоловік розповідав, що його родина кілька днів добивалася можливості поховати померлого, бо їм не видавали тіло…
Що хочете зробити після карантину?
Якщо говорити про робочі плани, то з 1 червня у нас має стартувати спецпроект “Жіночі історії з НВ”, присвячений гендерній рівності, гендерним стереотипам. Тож наразі я шукаю героїнь для майбутніх інтерв’ю у цей проект. Також хочеться зробити всі ті теми, які планувала до карантину.
Якщо ж загалом, то дуже чекаю, коли відновиться авіасполученння — хочу полетіти кудись хоча би на пару днів, змінити “картинку” перед очима та відпочити.
Нагадуємо, що прийом робіт на конкурс «Журналісти проти епідемії» триває до 26 травня. На конкурс подаються матеріали в різних жанрах журналістики, які вийшли в друкованих, інтернет-виданнях або аудіовізуальних медіа з початку 2020 року та висвітлюють тему протидії в Україні пандемії коронавірусу. Також конкурс спрямований на відзначення журналістських акцій (організація окремими журналістами чи ЗМІ соціальних проектів, спрямованих на подолання епідемії коронавірусу в Україні).
Повні умови конкурсу ви можете знайти на сайті НСЖУ.
