Понад 50 інтерв‘ю з Героями України протягом чотирьох років повномасштабного вторгнення записав Олександр Филь, полковник, журналіст, історик. Які історії мають бути почуті сьогодні? Чому їх краще не відкладати на потім? Про межі допустимого, втрати і страхи, про етику і відповідальність за слова: Олександр Филь у розмові для НСЖУ.
…Коротка мить, удар ефпівішки і темрява в очах. Сергій Болкун спробував ворухнутися, але відчув порожнечу там, де ще хвилину тому була нога. Кров швидко холола на землі. Попереду – мінне поле, позаду ворог і чулися вибухи. Він знав, що може не дочекатися на допомогу, тому швидко і вправно наклав собі турнікет, зупинивши кровотечу.
На допомогу прийшов побратим. Спробував витягти з небезпечної зони. Однак новий вибух – протипіхотна міна. Знову: коротка мить і темрява в очах… Міна забирає другу ногу в Сергія, залишається без кінцівки і його рятівник. І ось вони лежать на мінному полі, з однією ногою на двох. Небезпека чатує на кожному метрі. Але є жага жити. Наклавши турнікети на покалічені кінцівки, вони поповзли туди, де життя… Крізь міни, страх і біль… Повзли кілька годин поспіль, втрачаючи свідомість і підтримуючи один одного… І вижили…
Історія Сергія Болкуна не з фільму. Це лише один із епізодів російсько-української війни, у якому зафіксована правда. Такі історії є частиною роботи Олександра Филя – викладача кафедри суспільних наук навчально-наукового Інституту воєнної історії, права та соціальних наук Національного університету оборони України, полковника, журналіста, кандидата історичних наук
Він добре знає ціну кожного запитання, бо працює з тими, хто дивився у вічі смерті. Журналіст записує свідчення Героїв війни, які отримали високі відзнаки завдяки мужності, героїзму, нестандартним рішенням. Кожне інтерв‘ю, це частина нинішньої і майбутньої історії держави.
–Пане Олександре, скільки вже було розмов?
– Записано понад 50 інтерв’ю тільки з Героями України. Хоча, за великим рахунком, люди, які взяли зброю до рук, щоб боронити країну, вони всі Герої! Чому акцентую увагу на Героях України та військовослужбовцях, нагороджених найвищими державними нагородами? Маємо зафіксувати їхні подвиги для майбутніх поколінь, щоб на їхніх героїчних вчинках виховувати покоління українців.
Кожен герой мого інтерв’ю – унікальний. Кожен з них, у першу чергу, особистість. Однак, якщо журналісти прийдуть до цих людей, скажімо, через п‘ять років чи більше, вони розкажуть про російсько-українську війну, але далеко не все…. Те, що вони говорять зараз, по-свіжому, з часом буде втрачено. Хтось із них стане керівником і захоче відмежуватися від якихось спогадів. Хтось може замкнутися в собі з психологічних причин. Хтось вирішить щось прикрасити, щось затерти. Хтось піде у засвіти і забере з собою пережите… Люди різні і доля у кожного своя. Тобто момент – тут і зараз – дуже важливий. Я не зосереджуюся лише на боях. Військові, які були на передовій, чи виконували складні бойові завдання, цим уже повністю ситі. Мене цікавить, як вони формувалися: на яких прикладах виховувалися, які у них улюблені книги і фільми, загалом, обов’язково запитую про виховання в родині. Це не просто інтерв’ю, а більше схоже на дружню бесіду. По-перше, маю теж погони, як і у співрозмовників. Відтак, є рівень довіри з їхнього боку. По-друге, багато хлопців за віком – мені годяться в сини. Тож можуть щось недомовити, але у межах допустимого – скажуть.
– Всі матеріали пишете у формі інтерв’ю?
– Так, вийшла друком перша книга із серії «Золоте Сузір’я України», у якій зібрані історії Героїв України, вихованців Національного університету оборони України. Йде мова про те, щоб видати цикл інтерв’ю теж окремою книгою. Частина вже опублікована на сайті «Укрінформу».
– Що для Вас журналістика?
– Зокрема, вміння комунікувати. Те, чому навчають в університетах, переважно теорія, яка без практики не працює. Військова журналістика – це моє, я використовую весь свій інструментарій. У нас на службі не було незамінних – куди тебе кинули, там ти й мав показати результат. А завдання були різними. Весь досвід, набутий на службі, і загалом у журналістиці протягом десятиріч, допомагає.
– Протягом десятиріч – це скільки?
– Понад тридцять років. Розпочинав як інтерв’юер із запису розмов з артистами естради. Поталанило з першим інтерв’ю у 1994 році – з Марією Бурмакою, потім були Павло Зібров, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Алла Кудлай та багато інших. Відтоді, хоча писав я у різних жанрах, інтерв’ю – мій улюблений.
Працював керівником Центрального музею Державної прикордонної служби України. Згодом поєднав журналістику з історією, точніше усно історичними дослідженнями, записував інтерв’ю з учасниками та свідками Другої світової війни, видавши з десяток збірок. Тобто почав записувати інтерв’ю – вже не як журналіст у класичному сенсі, а і як історик. Тема: «Людина на війні» відтоді зі мною. Записав понад 250 інтерв’ю з учасниками Другої світової війни. А це – десятки сіл і міст України.
А потім настало 24 лютого 2022-го року. Мобілізувався і за власною ініціативою почав записувати інтерв’ю з учасниками російсько-української війни. Спілкування може тривати годину чи більше. Часом зустріч з людиною ж доводиться готувати і протягом пів року. І скажу таку річ: взяти інтерв’ю буває менш складно, ніж домовитися про нього.
–Пане Олександре, скільки зазвичай триває спілкування з Героями України, аби написати інтерв‘ю?
– По-різному, десь у межах години розмовляємо, буває і довше. А іноді доводиться готувати зустріч з людиною протягом пів року. І я скажу таку річ: взяти інтерв’ю – менш складно, ніж домовитися про нього.
Трапляється, що з кимось хочеться зустрітися ще раз, бо маю відчуття, що щось лишилося не сказаним.
Мене дуже обурила теза, яку почув на одному з наукових форумів з усної історії. Доповідачка наголосила на тому, що після інтерв’ю з його героєм потрібно дистанціюватися: не брати слухавку, не відповідати, мовляв, «немає часу». Що за логіка? Виходить, ти використав людину і – все. Взяв, що потрібно, і пішов.
–Про дистанцію це – принципово?
–Дистанціювання дуже неетичне. Для мене люди, у яких я беру інтерв’ю, залишаються зі мною, навіть стають близькими. Це я кажу без пафосу. Коли слухаю їхні розповіді, працює візуалізація: ніби бачу, як усе відбувається. Це дуже важливо, щоб потім передати у тексті динаміку, напругу, експресію бойових дій. Декому я й далі допомагаю після інтерв’ю: підказую, приміром, у яку установу можна звернутися, коли виникає проблемне питання.
Ще важливий нюанс – як інтерв’юер, завжди користуюся власним правилом, або точніше низкою постулатів, які колись виробив у ході усноісторичних досліджень.
– Якими саме?
–Називаю його правилом трьох «Е». Перше – емпатія, друге – ерудиція, третє – ентузіазм.
У мене завжди з’являється емпатія до людини, з якою спілкуюся, бо фальш у розмові співрозмовником відчувається миттєво. Ерудиція проявляється через знання, коли ти готуєшся до зустрічі. Вивчаю все, що пов’язано з людиною: її біографічні дані, рід діяльності, бойові заслуги і успіхи. Людина навпроти мене повинна бачити, що ти справді нею цікавишся. А ще – ентузіазм. Потрібно мати внутрішню енергію, аби виконувати таку роботу. Бо якщо не любиш свою справу, то навіщо нею займатися. Як кажуть у народі: «Силою криницю копати – води з неї не пити».
–Яка з розмов з Героєм України вразила найбільше?
–Пригадую, розмовляв з військовим Сергієм Осипчуком, який 56 діб воював на Курщині. І ось, коли прикріпив мікрофона до його кітеля, помітив, що мій співрозмовник занервував. Так-так. У нього розпочався елементарний мандраж! Він не міг вимовити й слова. Став розпитувати, що ж сталося. Чому така реакція? А він відповідає, що йому страшно. Бо мікрофон… Уявляєте? 56 діб Курської операції – не страшно! Сутички з ворогом впритул. Смерті ворогів і побратимів – не страшно, а тут мікрофон викликав таку реакцію. Виявляється, він ніколи в житті не давав інтерв’ю. Потім розговорилися, і все пройшло добре. До речі, доня у Сергія хоче стати журналісткою, вона – студентка.
– Люди, які дають інтерв‘ю, це – люди-легенди, наша жива історія.
– Так, це влучно: люди-легенди. Військові, які отримали найвищі державні нагороди. Ось, наприклад, Сергій Побережець – підполковник, 50 років. У 2022–2023 роках він збивав перші ракети, які летіли на Київ. Його підрозділ потрапив під удар російської авіації. Він відновив підрозділ, відновив протиповітряний рубіж. Був серед перших, хто знищив ракети, про які росіяни казали, що їх неможливо збити.
Нещодавно зустрічався з Героєм України Пашею Романюком. Йому 29 років, штурмовик. У серпні 2024 року поблизу Торецька командував штурмовою групою, яка відновила контроль над важливою позицією. Двох окупантів тоді взяли в полон. Павло отримав важке поранення, але продовжував керувати боєм. Прикрив відхід своєї групи, врятувавши життя побратимів.
Євген Соловйов – льотчик, який літав у 22-му на гвинтокрилі до Маріуполя, щоб доставити провізію та боєприпаси захисникам міста, а звідти евакуювати поранених бійців. Для Євгена то міг бути політ в один бік – через окуповану територію, нашпиговану зброєю. На його рахунку бойові вильоти на острів Зміїний, операції із деокупації.
Для мене дуже важливі ті хлопці, які залишилися без кінцівок, але пишуть рапорти і намагаються повернутися до строю в якості інструкторів. Маю багато знайомих з другою групою інвалідності, які прагнуть повернутися, щоб навчати інших. Головна мотивація – помститися за своїх побратимів і відстояти Україну.
Це такий пласт історій, на основі яких в майбутньому писатимуться книги і зніматимуться фільми. Сюжети з життя чекають на своїх Ремарків та Спілбергів! Хіба не заслуговує на окрему кінострічку сюжет, де боєць втрачає ногу, побратим намагається його витягти і вони знову отримують важкі поранення – у них на двох, перепрошую, залишається одна нога. Однак вони не впадають у відчай, надають собі домедичну допомогу, тобто зупиняють кровотечу, і повзуть кілька годин поспіль, щоб врятуватися. І, врешті, їм це вдається. Хіба це не Герої! Про кого нам тоді писати книги і знімати кінострічки?! До речі, я й досі із Сергієм Болкуном на зв’язку.
Але скажу, що ми поки дуже мало бачимо таких історій на екранах, читаємо чи чуємо. І це, вважаю, велика проблема. Цивільне суспільство, на жаль, живе дещо у іншому світі. А про Героїв цієї війни потрібно говорити щодня. Пам’ятаю, колись в електричках були портрети хлопців, які воювали в Афганістані, і розповіді про їхній бойовий досвід. У нас щось подібне намагалися калькувати у тролейбусах, автобусах, – але швидко все й зникло.
– Чи можна щось змінити, які маєте думки?
– Звичайно, але для цього треба добра воля відповідних державних установ, має бути вибудуваний чіткий ідеологічний напрямок роботи, адже це, без перебільшення – справа державної ваги.
У США приміром,працюють військові підрозділи, котрі займаються морально-орієнтованою історією. Коли я потрапив до Центру досліджень воєнної історії Збройних Сил України, намагався активізувати цей напрямок, однак, на жаль, не зміг подолати бюрократичні перепони.
Книгу «Зродились ми великої години…» із серії «Золоте Сузір’я України» я видав повністю за власні кошти. Наклад – 25 примірників.
–Але така книга має бути практично у кожній бібліотеці. У Держбюджеті закладаються мільйонні кошти для книговидавництва. І друк книги про Героїв України, їхні подвиги повинно б мати пріоритетне фінансування.
–Повинно б мати… З такою пропозицією я звернувся до керівництва Українського інституту національної пам’яті. Згодом ми детального говорили в стінах цього авторитетного закладу з керівництвом, де мені сказали, що необхідно зачекати, можливо книга буде включена до переліку видань, які отримають державну підтримку. Чекаю. Я не хочу нікого розштовхувати ліктями. Але виходить якась дивна ситуація: потрібно ходити по кабінетах, щоб щось доводити, а коли працювати? Замкнене коло…
До 4-го березня триватиме громадське голосування за проєкти мистецького конкурсу від Український інститут книги, спрямованого на випуск книжкової продукції за пріоритетними напрямками. Представлений і мій проєкт «Зі свого окопу», сподіваюся, що матиму підтримку.
Додам, що маю великий архів, і хотів би, щоб він не припадав пилом.
–Архів, це маєте на увазі ті 250 інтерв‘ю з ветеранами Другої світової війни, про які згадували на початку розмови?
– Так. Я записав близько 250 інтерв’ю з ветеранами Другої світової війни. Але хочу уточнити, це інтерв’ю не лише про війну – це про Голодомори, колективізацію, індустріалізацію. Там факти, конкретика. Людей, які були свідками подій, уже не лишилося серед нас. Але це не втрачений світ, бо все задокументовано і чекає свого часу.
І, знаєте, це може видатися дивним, але я пам’ятаю усіх співрозмовників: прізвища, імена, по батькові, звідки родом, біографії, що довелося їм пережити, навіть частини, де служили. Тут у мені більше проявляється історик… Усні свідчення надзвичайно цінні.
Я видав перший том – 34 інтерв’ю з українцями – учасниками Другої світової війни. Він вийшов у 2022 році. Планував другий том у 2023-му, третій – у 2024-му. По 35 інтерв’ю в кожному виданні. Сподівався, закрити цю тему системно.
Але довелося відкласти. Усі записи збережені – аудіо, відео. Це – величезні пласти інформації. Мені кажуть: «А чому ти не передаси Українському інституту національної пам’яті?» Запитую: «Як – просто віддати?» І мова йде не про гроші. Питання в тому, у чиїх руках опиняться матеріали і якою буде подальша їхня доля.
У моїй родині двоє дітей – 15 і 11 років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, щоб уберегти від обстрілів, я, найперше, відправив їх разом з мамою у підвал, а потім одразу виніс теж у підвал усі свої носії з усною історією. Найдорожче, що у мене є: це – моя сім’я і записи, які були зібрані протягом двадцяти п’яти років.
–Пане Олександре, насамкінець хочу поцікавитись: Ви провели сотні інтерв‘ю, а чи доводилося самому бути у ролі респондента?
– Доводилося, але не часто.
– Не часто, це скільки?
– Двічі, і ось зараз втретє даю інтерв’ю. Тож дякую вам за цю розмову, за те, що дали можливість самому побути в ролі того, хто дає інтерв’ю, а головне донести важливі для мене думки.
Спілкувалася Людмила Мазнова
Фото з архіву Олександра Филя
