Придністров’я і Чечня, Сьєрра-Леоне, Ліберія і Косово, Ірак і Лівано-Ізраїльська війна. Практично в усіх цих гарячих точках, в тій чи іншій мірі, був і “український слід”. Їхніми фронтовими стежками довелося пройти і журналісту Олегу Мащенку. Саме за висвітлення в ЗМІ участі українських військових та рятувальників в міжнародних місіях свого часу його було відзначено почесним званням “Заслужений журналіст України”. Нині Олег працює редактором в Інформаційному агентстві “Українські Новини”. З рідного Києва після початку війни принципово не поїхав і продовжує свою журналістську роботу.
Прес-служба НСЖУ розпитала військового репортера, члена НСЖУ Мащенка про досвід, отриманий ним на тих закордонних війнах та миротворчих заходах і дізналася про його бачення ролі і дотримання безпеки журналістами під час висвітлення бойових дій в ході збройної агресії РФ проти України.
- Олеже, перший воєнний досвід він, напевне, запам’ятовується назавжди?
- Кожна війна не схожа на наступну. Але з іншого боку – це завжди неминучі жертви, страждання цивільних людей та розвалена економіка і зубожіння цілих народів. І хоча за фахом я – кадровий офіцер і закінчував факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, з війною я і мої колеги-курсанти тоді знайомилися хіба що на польових армійських виходах та топографічних картах у навчальних класах з військової тактики.
Ну а першим моїм збройним конфліктом, який довелося висвітлювати, були бойові дії у Придністров’ї.
На кордон України з Молдовою я був відряджений ще в якості співробітника прес-служби МВС України, де тоді проходив службу. З колегою ми тоді приїхали під вечір у Красноокнянський райвідділ міліції, що на Одещині. Як раз у Придністров’ї йшли серйозні бої і небо над Красними Окнами “прошивали” трасуючі кулі.
На робочому столі начальника райвідділку МВС стояли два телефонні апарати армійського зразка, що використовуються для польового зв’язку. “Погребальні”, – коротко сказав він. “Один – на пряму з “придністровцями”, інший – з молдаванами”. На ранок я зрозумів ту сумну характеристику телефонів, коли дві вантажівки привезли убитих українців. Одні воювали проти інших. А потім приїхало кілька автобусів з біженцями. Воно все якось не складувалося в моїй голові: ще вчора я був у мирному Києві, де про війну на південному кордоні нашої держави знали лише з коротеньких повідомлень. А тут, на Одещині, все було як у якомусь жахливому задзеркаллі.
Але все-таки найбільше мене вразили наслідки штурму російськими військами чеченської столиці Грозного, або як тоді це місто назвали мешканці Ічкерїї – Джовхар-ГӀала. Разом з лідером Народного Руху України В’ячеславом Чорноволом я поїхав туди як тележурналіст на інавгурацію тодішнього лідера Чечні Аслана Масхадова. До центра міста ми заїхали через спальні райони, дуже схожі на київські Теремки чи Троєщину. Такі ж панельні багатоповерхівки. Але тепер я чітко знаю з чим ту страшну картинку, яку я бачив у лютому 1997 року, можна порівняти: з нашими розтрощеними загарбниками будинками у Харкові чи на околицях Києва. Так само і Грозному тоді більшість будинків були “прошиті” наскрізь пострілами з танків чи САУ.
Обмінюючись з В’ячеславом Чорноволом враженнями від побаченого жахіття, зійшлися на думці, що як би там не було, а українському народу треба було б поставити грандіозний пам’ятник за те, що ми звільнилися з тоталітарного СРСР. Переконаний, була б Україна у ті часи під п’ятою РФ, Москва одними б з перших кинула в ту чеченську м’ясорубку саме хлопців з України. Саме так, як це було в Афганістані.
І саме так, як із Грозним, російські військові злочинці намагаються чинити нині і з Україною. Теж, як і столицю Чечні, вони збиралися взяти Київ за 2-3 дні силами кількох полків. Але на відміну від теперішньої верхівки Чечні, росіянам українців не купити.
Ми з оператором Павлом Муравйовим тоді намагалися в Грозному набрати якомога більше відеоматеріалу. І ледь не поплатилися. До того ж – практично на рівному місці. Чеченці, які раділи з обрання свого президента, не могли обійтися без святкової стрілянини. І з однієї з машин, що проїжджала повз нас, над нашими головами пройшла автоматна черга, що примусила нас попадати на узбіччя. Тож навіть під час відносної тиші на війні треба завжди пам’ятати: “Ти – на війні, небезпека блукає десь поруч…”.
- А яким, з вашого військово-журналістського досвіду, був найжахливіший військовий конфлікт?
- Швидше за все – це африканські війни. У тій же Сьєрра-Леоне, де протягом кількох років українські вертольотчики виконували миротворчу місію у складі контингенту ООН, мені довелося побувати в «таборах ампутантів». У цій державі, розташованій у Західній Африці, протягом десятиліття точилася якась страшна бійня. І для того, щоб набирати нових рекрутів, місцеві банди вдиралися у селища і забирали всіх, хто міг тримати «Калашніков» у руках – хлопців від 10-12 років і старших. А хто відмовлявся, тому великими ножами мачете відрубували всі кінцівки. І таких інвалідів військових злочинів у цій країні нараховувалося багато тисяч. Держава, де до війни на океані проводили свої «медові місяці» монарші подружжя з Європи, де у надрах – шалені за обсягами поклади алмазів та рідкісноземельних металів, де, зрештою була побудована чи не найперша на африканському континенті залізниця, була вкинута в пекло.
Між іншим, до того, що відбувалося у 90-х-2000-х роках у цьому регіоні Африки доклали не аби яких зусиль і так звані «мишебратья». Їхня «гуманітарна допомога» добре змальована у фільмі «Збройний барон» (англ. Lord of War) з Ніколасом Кейджем у головній ролі.
У вашій роботі в якості військового кореспондента був і Ірак.
- Так, в цю країну я їздив у відрядження чотири рази, доки там перебували наші військові. Напевне найбільшого досвіду роботи в “гарячих точках” я набув саме там. Там довелося побувати і під обстрілом в Басрі, і “поподорожувати” у БТРах під час бойових виїздів наших конвоїв по цій арабській країні.
І от тут хочу поділитися своїми спостереженнями. Людська натура створена так, що ти починаєш звикати до самих неприємних ситуацій, що тебе оточують. Сконцентрованість, яка присутня на початку прибуття у зону бойових дій, стає все меншою. Від тієї ж іракської спеки хочеться відстебнути кевларовий комірець від бронежилету. Той, що покликаний захистити сонну артерію від уламків гранати, але який так вже натер шию. Бачиш красиву “картинку” і хочеться записати на її фоні класнючий стенд-ап трошечки відійшовши від дороги, забуваючи про можливі міни-пастки.
Тому слід пам’ятати, що жоден найдивовижніший відеокадр чи фотознімок, не вартує і краплини пролитої вами або вашим колегою крові. Тим більше, вашого або чийогось життя. Навіть не необхідність, а обов’язок кожного репортера на війні, підготувати матеріал і представити його читачам та глядачам. А значить – повернутися з редакційного завдання живим. Це, як мені здається, і є найбільший подвиг журналіста в умовах бойових дій. Адже за цим завданням неодмінно будуть і наступні.
- Але, на превеликий жаль, серед нашої журналістської спільноти є вже перші втрати…
- Як не сумно, але без цього не обходиться жоден збройний конфлікт. Коли я тільки починав опановувати фах, а ще до строкової солдатської служби і військового училища, мені пощастило півтора роки вчитися у нашому славетному Київському університеті, серед перших тем лекцій у нас був «втуп до спеціальності». І тоді один з професорів нам навів таку сумну статистику професійної смертності: найбільше саме при виконанні професійних обов’язків втрачають життя гірники, сталевари та журналісти.
Чи не найболіснішою втратою для мене та десятків українських репортерів стала загибель у 2003 році в Багдаді нашого колеги, телеоператора агентства Reuters Тараса Процюка. Ми з ним тривалий час добре приятелювали. Тоді в Іраку йшла просто шалена фаза боїв. І, здавалось би, перебуваючи в готелі, який на усіх військових картах був позначений як місце дислокації іноземних журналістів, Тарас був у відносній безпеці. Але цілком зрозуміле професійне бажання відзняти «картинку», коштувало українському репортерові і його іспанському колезі життів. Ймовірний сонячний промінчик, що відбився від лінзи телеоб’єктиву був сприйнятий як ворожа оптика на зброї оператором-навідником танка і пролунав фатальний постріл з гармати… До свого останнього відрядження в Ірак Тарас готував репортажі з десятків найпекельніших «точок» по всьому світу, а у відносно «спокійному» готелі сталася непоправна трагедія.
– На скільки, на Вашу думку, в умовах нинішньої війни українські журналісти можуть бути об’єктивними у висвітленні подій?
– Це поняття – багатогранне. Наприклад у іракські кампанії я намагався сам собі відповісти на питання: “А ким були українські військові на тій війні: миротворцями чи загарбниками?” Все-таки у зарубіжних війнах журналіст може зайняти якусь відсторонену позицію, принаймні спробувати зрозуміти обидві сторони бойових дій.
У нашій війні – все просто, у неї одна грань. До нас вдерлися, вбивають, ґвалтують, грабують, нищать. У цієї війни є чітка назва – Українська вітчизняна війна, тобто мова йде про саме існування держави нашої. І якщо журналіст особисто пройшов через все це пекло, втратив близьких людей, то те про що він розповідає і є об’єктивна реальність.
- Ви – людина, яка добре розуміється на військових порядках. Щоб Ви могли порадити молодим колегам щодо особливостей спілкування зі службовцями силових структур в зоні бойових дій?
- Безумовно, зараз набагато простіше працювати “у військах” тим репортерам, хто виїжджав у відрядження в зону бойових дій на Схід протягом останніх 8 років. Вони вже напрацювали собі не лише досвід поведінки і висвітлення перебігу бойових дій, а й репутацію серед військових, їхню довіру. Нашим колегам, хто тільки починає займатися даною тематикою всього цього буде бракувати.
Звісно, що військові ставляться до журналістів з певною підозрою. Воно і природно: репортер хоче розказати якомога більше, а у відповідь – “не можна”. Так, в умовах війни існує дуже багато заборон і обмежень. Сприймати це як цензурування журналістської праці? Давайте будемо навішувати подібні ярлики вже у мирний час. А якщо журналіст працює в зоні боїв, він має більш ніж прислуховуватися не тільки до порад, але й команд військових.
Зараз та сама Національна спілка журналістів України разом з партнерами і військовими напрацювала чимало рекомендаційних збірок щодо особливостей роботи репортерів в зоні бойових дій та загалом висвітлення подій в умовах війни. Я ознайомився з тими порадами: там практично все – виписано “по ділу”. Я б навіть порівняв би ті нотатки з військовими підручниками. Коли я вчився у військовому училищі, наші викладачі, сивочолі полковники, багато хто з них пройшли ще Другу світову, говорили: “кожен рядок в цих підручниках виписано кров’ю”. Так от, ті люди, хто писав поради фронтовим репортерам, здається, намагалися розповісти працівникам ЗМІ, щоб тієї крові проливалося якомога менше.
На завершення, хочу побажати всім своїм колегам, що виїжджають на лінії вогню не забувати про власну безпеку. Це вже потім, після такої очікуваної всіма нами перемоги, ви розпрощаєтеся з важким “броніком” та шоломом і закинете їх на редакційні антресолі. А зараз продивіться, чи поклали ви в репортерську валізку джгут та бинти, можливо вдалося розжитися сильним знеболювальним. А головна наша зброя – то правдиві розповіді, які цілять у ворога практично так само, як і гарматні залпи наших сміливих і доблесних вояків. Бережіть себе, бо на вас чекають в редакціях і вдома!
