Понад 80 днів минуло з моменту початку російської агресії проти України – і весь цей час журналіст із одного із захоплених ворогом міст продовжує виконувати свої професійні обов’язки. Про те, як йому це вдається, херсонський медійник розповів у інтерв’ю пресслужбі НСЖУ.
– Чи виходять на території, захопленій росіянами, хоч якісь друковані видання?
– Вихід друкованої преси зупинився 24 лютого. Головна проблема – навіть не друк (хоча й друк також), а логістика. Між населеними пунктами – чимало блокпостів. Хоч якось проїхати стало можливо лише місяць тому. Крім того, – проблеми із транспортом, бензином. Доправити нереально. Тож навіть якби комусь удалося випустити газету, розповсюдити її не вдалося б. Подекуди працюють інтернет-видання. Це – якщо вдається домовитися із провайдером щодо можливості розміщувати інформацію, незважаючи на перебої з Інтернетом. Дехто продовжує працювати в журналістиці, розміщуючи інформацію в соціальних мережах. Такі наші реалії. Іноді, коли зовсім немає Інтернету, надиктовую по телефону інформацію колегам на неокупованій території. Моя щоденна норма – чотири новини.
– Ваші публікації – доволі сміливі. Навіть важко уявити, що ви працюєте на захопленій ворогом території.
– Я розміщую нейтральні матеріали: корисні поради, пояснення, консультації, все, що необхідне пересічним громадянам. Крім того, інформація про наше місто цікавить тих містян, які виїхали на контрольовану Україною територію.
Знаєте, мене дуже прикро вразило, що наша місцева влада повністю припинили інформувати громаду: закрили сайт, видалили сторінки у фейсбуці. І аналогічна ситуація в кількох сусідніх громадах. Люди розгублені. Щастить тим, хто має антену-«тарілку» а отже має можливість дивитися українські новини. Бо скрізь – тільки російський контент.
Як кожний журналіст, я маю багато знайомих навіть у віддалених селах. Тому часто телефонують постійні читачі, особливо літні жінки і чоловіки: «Скажіть хоч два слова, що там, як там, яка ситуація в Україні». Буває, телефон буквально не замовкає. Особливо «гаряче» було в перший місяць – дзвінок за дзвінком. Нічого, працюємо. Збираємо інформацію з нашого регіону, перевіряємо її на правдивість. Хочеться якось допомогти людям. З’являється дуже багато маніпуляцій, фейкової інформації – все це треба спростовувати.
– Чи були спроби тиску на вас із боку окупантів?
– Були телефонні дзвінки. Погрожували. Але в росіян періодично відбувається ротація. Ті, хто прийшов зараз, поки що мовчать. Можливо, ще руки до журналістів не дійшли. Але ситуація загрозлива: то там, то там зникають голови місцевих рад, журналісти. Декого із них я особисто знаю десятиліттями.
– Хто забезпечує у вас громадський порядок?
– Місцеві громадські формування. Їх створили ще в перші дні вторгнення майже в усіх населених пунктах.
– Наскільки часто стикаєтеся з окупантами?
– На трасах і в’їздах в населені пункти стоять блокпости окупантів. Представники Росгвардії періодично ходять по домівках, перевіряють документи. Особливу увагу приділяють атовцям, правоохоронцям, військовослужбовцям, громадським активістам, фермерам.
– Чи не маєте наміру виїхати на контрольовану Україною територію?
– Мені пропонували кілька разів. Навіть обіцяли знайти житло й роботу. Але родинні обставини не дозволяють мені цього зробити. Чекаємо тут, віримо, що Україна переможе. Я поставив собі за мету протриматися до приходу української влади.
– Працюєте на громадських засадах?
– На щастя, є організації, які пропонують таким журналістам, як я, міні-гранти за цикли публікацій, у тому числі в соціальних мережах. Також компенсують витрати на інтернет, мобільні телефони. Це дозволяє нам поки що триматися. На щастя, у нас у магазинах усе ще можна розраховуватися українськими банківськими картками.
– Нещодавно НСЖУ спільно з ЮНЕСКО і організацією «Репортери без кордонів» проводила тренінг «Безпека журналістів, що висвітлюють війну в Україні»…
– Так, я переглядав запис цього тренінгу. Особливо зацікавив виступ першого секретаря НСЖУ Ліни Кущ. Одразу після завершення тренінгу я зробив частину того, про що йшлося. Раніше я більше приділяв увагу гаджетам: прибирав із них усе, що може викликати підозру окупантів. Натомість, зовсім випустив із уваги свої паперові нотатки. Після застережень Ліни Кущ значну частину блокнотів довелося спалити.
Також завдяки рекомендаціям із тренінгу переглянув умови «виходу в люди». Тепер вдягаюся так, щоб жодним чином не виділятися із натовпу. Коли потрібно кудись пройти із ноутбуком, кладу його не в наплічник, як раніше, а в щось на кшталт господарської сумки. Закрив свій профіль у соціальній мережі. Попередив рідних, куди слід зателефонувати, якщо, борони Боже, станеться щось непередбачуване. Поділився також інформацією з колегами. Тобто, тренінг був максимально корисним.
