Війна, систематичні обстріли змусили колектив газети «Народна трибуна», яка виходила в селищі Березнегувате на Миколаївщині з 1930 року, призупинити її випуск. Через важкі життєві обставини головна редакторка Світлана Лукашенко виїхала з сім’єю на захід України, інші працівники редакції виживали як могли… Але сьогодні, коли фронт відступив від Миколаївської області, в газетярів одна мрія: знов повернутися до улюбленої роботи.
…Черговий номер «Народної трибуни» був готовий до відправки передплатникам, коли розпочалася війна. Саме 24-им лютого датований останній випуск видання.
– За весь час мого перебування на посаді редактора (а це з 2003 року) за будь-яких обставин виходили у друк, – розповідає пресслужбі НСЖУ Світлана Лукашенко. – Дуже великі плани і сподівання були, а також впевненість у завтрашньому дні – бо уклали договір на висвітлення діяльності органів місцевого самоврядування на значну суму. Колектив зовсім невеликий, троє осіб, але відданий своїй справі. Та, на жаль, той пам’ятний номер від останнього лютневого четверга так і не побачили наші читачі, бо район уже був під обстрілами росіян.
Ворог руйнував сусідні села, все частіше пролітали ракети, звуки вибухів були дуже близько. Сусідня Снігурівка вже була окупована російською армією.
Розпочався страшний відлік перших жертв серед мирного населення у Березнегуватській громаді. В один із березневих днів ракета влучила у місцеву школу, одну із найкращих в районі. Будинок Світлани Лукашенко стоїть усього в декількох десятках метрів від цього закладу, тож залишатися там журналістка вже не могла. Потім все було, як у тумані: потрібно було евакуйовуватись, рятувати доньку з дворічною онукою, які втекли з-під обстрілів у Миколаєві.
– Поїхали просто у світ, залишивши все, що було. Та, як кажуть, найдорожче можна забрати, просто взявши за руку… – з сумом згадує Світлана Вікторівна.
Від’їзд із Березнегуватого змусив її призупинити журналістську діяльність. Ще гірша історія – з її колегою Валентиною Сом, у якої надмірні хвилювання викликали серйозні проблеми зі здоров’ям. На щастя, нині вони – вже позаду.
– Треба віддати належне нашим передплатникам (а їх на початок минулого року близько двох тисяч було), як тільки лінія фронту віддалилася, стало тихіше, телефонували, писали, вимагали – коли буде газета? Не гроші вимагали повернути, ні, хотіли знати, чи буде газета… – розчулено каже Світлана Лукашенко. – Чекають, бо потрібне саме друковане слово, розповіді, новини Березнегуватщини, про те, що робиться у сусідньому селі. Хочуть знати, що робить у нинішніх складних умовах і що планує робити влада на місцевому рівні…
Саме такі звернення від простих людей, які пережили і наразі ще переживають нелегкі часи, не дозволяють колективу допустити ліквідації газети. Газетярі впевнені, що тираж був би ще більшим, адже головна частина їхніх читачів – люди, які віддають перевагу друкованому виданню, а не інтернет-новинам.
– Таке враження, що вони ще сподіваються на відродження газети. Газету чекають. А не буде – як дивитися людям у вічі тоді? – каже Світлана Лукашенко. – Поки що, на жаль, ні фінансово, та й з технічних причин немає можливості відновити роботу в Березнегуватому. Віддалено – бачу, що інші можуть, значить, повинні і ми постаратися. Хоча б раз на місяць вийти, і це вже було б великим кроком до відновлення української сільської газети «Народна трибуна».
Інформаційна служба НСЖУ
