Марія Малевська – відома українська телевізійниця, яка щодня готує новини з Харкова та області для національного телемарафону як власкор «СТБ», постійно коментує російські обстріли Харківщини в ефірі американського телеканалу «Current Time». В інтерв’ю пресслужбі НСЖУ, проведеному з ініціативи ЮНЕСКО, вона розповіла, які виклики стоять перед журналістом у прифронтовому регіоні, як тепер поводяться колишні симпатики країни-агресора і що її рятує від професійного вигорання.
«З 24 лютого геть усі сюжети – про війну»
– Маріє, кажуть, що з початком війни всі українські журналісти стали воєнними кореспондентами. Як це сталося з вами?
– З одного боку, я – харківська кореспондентка регіональної мережі, й мала б висвітлювати, так би мовити, повсякденні мирні питання. Але останні вісім років ми мали регулярні відрядження в Донецьку та Луганську області, де вже тривала війна…
Що ж до нинішньої широкомасштабної агресії, то з 24 лютого ми, крім війни, вже нічого не висвітлюємо. Всі наші сюжети так чи інакше пов’язані або з наслідками бойових дій, або зі вторгненням. Ми знімаємо по сюжету щодня, і я зараз навіть не згадаю жодного, який не був би про війну.
Звісно, є більш соціальні сюжети, портрети людей. Приміром, ми під Вовчанськом знімали пекарню… Військову пекарню, яку разом з іншим обладнанням покинули, тікаючи, росіяни, котрі на цій пекарні випікали хліб для своїх солдатів. Вона якийсь час стояла без діла, а потім харківські волонтери вирішили її запустити в дію. Тим більше, що зараз у ті місця завозити хліб важко – мости підірвано… А випікання хлібу – це й робочі місця, і продукти для місцевих жителів і військових. Тобто, сюжет наче б то й «мирний», але насправді він усе одно про війну, про те, що наробили на Харківщині окупанти.
– Всі сюжети впродовж багатьох місяців про війну… Відчувається від цього професійне вигорання?
– Професійне вигорання в мене було на момент початку вторгнення. Я в професії досить давно, на національному телеканалі – з 2008-го, і мені в останні кілька років здавалося, що я вже зробила сюжети про все, що тільки можна. Що мене вже важко чимсь здивувати, що я не рухаюся вперед, не розвиваюся, не роблю нічого нового. Але настало 24 лютого, і я забула ці думки. Ми щодня отримуємо нові виклики. Навчилися працювати під обстрілами, навчилися не тільки зберігати своє життя, а ще й у цей час щось знімати, аби показати всьому світові, як це – жити в Україні. Як це – жити в Харкові чи в Ізюмі. Зараз питання професійного вигорання в мене десь на десятому місці. Маю працювати!
– Харків – прикордонне місто, яке багато місяців було прифронтовим, і сьогодні далі потерпає від обстрілів. Чи відчувається в цих умовах взаємопідтримка між харківськими журналістами?
– Так! У Харкові – досить згуртована журналістська спільнота. Я спілкуюся з колегами з інших обласних центрів, і можу сказати, що такої підтримки, взаємодії різних ЗМІ, що зазвичай конкурують між собою, ніде, мабуть, немає.
А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми взагалі забули про конкуренцію, і зараз не сприймаємо одне одного як конкуренти: ділимося інформацією, відео. Коли в когось немає автівки, беремо з собою, підвозимо… Нещодавно, коли з’ясувалося, що в колег бракує турнікетів, я замовила їх на півтора десятка своїх колег. Інші журналісти поводяться так само: коли хтось може щось роздобути, чимось допомогти іншим, завжди це робить. Я дуже вдячна своїм колегам у Харкові, що вони такі.
– Вам часто доводиться співпрацювати із журналістами з інших країн. Чим вони відрізняються від наших?
– Я не люблю узагальнень. Є колеги з іноземних ЗМІ, якими я захоплююся. Один із них – Мстислав Чернов, який, до речі, харків’янин, але працює на «Ассошіейтед Прес». Такі речі, які вони робили з Євгеном Малолєткою в Маріуполі, будучи фактично єдиною знімальною групою в оточеному ворогом місті – це грандіозна робота. Завдяки ним світ дізнався про ті злочини, які росіяни робили в Маріуполі. Бо якби там не було Мстислава і Жені, росіянам просто вдалося б приховати те, що вони там робили. Бо там не було зв’язку, і ніхто з колег не працював, крім них.
З іншого боку, є іноземні колеги, які, приїжджаючи сюди, не дуже розуміють контексту. Що почасти й зрозуміло – вони, на відміну від нас, не бачили цю війну від її початку в 2014 році. Вони задають іноді досить дивні питання: «Чому б не віддати Луганськ і Донецьк, щоб вас перестали бомбити?»
Є дуже багато крутих іноземних колег – ми дивимося їхні прямі ввімкнення й почуваємося приємно враженими, наскільки їхні матеріали коректні.
«Щоб працювати, журналіст має бути цілим і неушкодженим»
– Небезпеки для вас розпочалися ще до війни – ви мали досвід побиття під час виконання професійних обов’язків у період Революції Гідності. Ясно, що такого досвіду нікому не побажаєш. Але зараз, оглядаючись назад, можете зробити висновок: це допомогло чи зашкодило у вашому професійному житті?
– Я – людина, яка в будь-якій ситуації намагається побачити корисність для себе. Якби не було того епізоду з побиттям оператора біля харківської Академії внутрішніх військ, якби не було в нас розбитої техніки, можливо, я не була б такою обережною. Це був урок, який навчив мене, що здоровий журналіст, в якого цілі очі, руки, техніка, в якого зберігся відзнятий матеріал, – набагато корисніший, ніж той, хто забуває про страх і біжить туди, де може опинитися на лінії вогню. Я ще хочу писати і знімати про звільнення наших територій, відбудову міст тощо. Для цього я, мій оператор і наша техніка мають бути цілими.
– Що від початку війни стало для вас найбільшим викликом? Коли було найстрашніше?
– Жити і працювати під обстрілами – це досить складно. Втім, це загальна проблема всіх українців (а тим більше харків’ян) від початку російської агресії.
Найстрашніше було, мабуть, у перші дні широкомасштабної війни, коли над Харковом, над нашими головами кружляли російські літаки. Ти чуєш їхній гул, як вони скидають бомби, намагаєшся зрозуміти, де саме ці бомби впали…
Літаки над головами – це, мабуть, найстрашніше. Хоча ось буквально вчора ми працювали у Вовчанську Харківської області, і в 200 метрах від нас вибухали артилерійські снаряди. Коли ти перебуваєш так близько до епіцентру обстрілу, це також дуже страшно. Немає ж різниці, від чого ти можеш загинути – від авіабомби чи від артилерії… Тому сказати, що найстрашніше, важко.
– Наскільки засоби захисту, які ЮНЕСКО надіслала Національній спілці журналістів, допомогли у вашій журналістській роботі?
– Від першого дня, коли я отримала це спорядження від Національної спілки журналістів України, використовую його в кожній поїздці. Маю великий досвід носіння бронежилетів і касок – від 2014 року в нас був старий величезний бронежилет… Я – досить невеликого зросту, тож для мене він був заважким, а до того ж він не прилягав щільно до тіла, а отже – належним чином і не захищав. А в новому бронежилеті, який легший і зручніший, я значно мобільніша, і це позитивно позначається на ефективності роботи!
– А в іноземних колег ставлення до безпеки – більш ретельне?
– Так, майже всі знімальні групи авторитетних іноземних ЗМІ мають «офіцера безпеки», сек’юріті, охоронця, який одночасно є водієм. Як правило, це колишній військовий або правоохоронець, часто – не український, а з тієї країни, звідки приїхала знімальна група.
Наші іноземні колеги ретельніше ставляться до засобів захисту. Ті, хто вже працював на інших війнах, знає, чому важливо бути в бронежилеті та касці. Вони майже не знімають броніків і касок й досить обережні в своїй роботі.
– Робота в умовах небезпеки – це завжди психологічна травма. Як ви її переносите?
– Я – не виняток: кожен українець щодня отримує психологічні та емоційні травми. Про наслідки цих травм, думаю, ми дізнаємося вже згодом…
Так, працювати журналістом на війні – складно. Це досить складно емоційно. Особливо складним був березень, коли мої батьки ще перебували в Маріуполі, і я одночасно переживала і через робочий процес, і через те, що відбувається в країні, і за свою родину. Так, емоційно це дуже складно! Не думаю, що до такого можна бути готовим.
Я дуже вдячна колегам зі Львівського медіафоруму, які вивезли нас на тиждень у Карпати. Я повернулася до роботи 16 жовтня і відчуваю, що відтоді стала набагато ефективнішою в роботі, уважнішою, сконцентрованішою. Таке перезавантаження дозволяє відволікатися від сирен, вибухів, допомагає трохи менше скролити телефон у пошуку інформації. Такі перезавантаження дуже стабілізують. Тому задля того, щоб працювати ефективно, треба отак перезавантажуватися.
«Думка про проросійський Харків – це значною мірою міф»
– До війни Харків вважали одним із осередь проросійських сил. Щось змінилося?
– Насправді думка, що Харків до 24 лютого підтримував спадкоємців Партії регіонів, – це міф. Від 2014 року місто сильно змінилося. У Харкові є письменник Сергій Жадан, є багато людей, які всі ці вісім років робили багато для того, щоб харків’яни ніколи більше не ідентифікували себе з тим, що, приміром, відбувалося в Палаці спорту 22 лютого 2014 року, коли в Харків приїжджав Янукович перед тим, як утекти до Ростова-на-Дону.
Довідка: Після перемоги Євромайдана у Києві президент Віктор Янукович виїхав до Харкова, щоб 22 лютого 2014 року в Палаці спорту провести з’їзд депутатів всіх рівнів південного сходу України і фактично оголосити нову державу зі столицею в Харкові. Але до Палацу Спорту прийшли десятки тисяч харків’ян та зірвали цей з’їзд.
Отже, дуже багато змінилося у Харкові. Тож, повторюся, думка про проросійський Харків – значною мірою міф. Хоча на Харківщині й досі, коли ми вже 8 місяців відстоюємо свої землі, ховаємо мирних жителів і військових, все одно є люди, яким «усе равно, Росія ілі Україна», які переходять на бік окупантів. Наприклад, у Куп’янську майже вся тамтешня влада стала колаборантами. І мені досить важко було чути, що в Куп’янську немає жодного керівника комунального підприємства. Зараз, коли там треба давати людям газ, світло, воду, стало очевидно, що це важко не лише через перебиті комунікації, а й через те, що просто немає людей, які знають ці комунікації, розбираються в них.
– Наскільки багато колаборантів виявляють у деокупованих містах?
– Всюди дуже по-різному. Я навела приклад Куп’янська. У Вовчанську колаборантів теж, мабуть, немало. Їх менше, як мені здається, на Дергачівському напрямку, хоча і там у Козачій Лопані (поблизу кордону) колаборантів було немало. Вони здавали росіянам прикордонників, ветеранів. Колаборанти були всюди, і ті, хто підтримував окупантів, були всюди, десь більше, а десь менше.
Не думаю, що хтось може назвати відсотки. Тим більше, що ті, хто підтримував окупантів, зараз роблять вигляд, що нічого такого не було. У мене був випадок, коли в деокупованому населеному пункті ми записали коментар одного чоловіка, який висловлювався в дуже проукраїнському ключі, а потім, побачивши цей коментар, інші мешканці того населеного пункту написали мені, що він насправді співпрацював із окупантами, а зараз, коли прийшли українські війська, швидко «перевузувся» і розповідає, як він «любить Україну».
– Наостанок представники ЮНЕСКО просили запитати вас, із якими ще викликами, крім згаданих у цьому інтерв’ю, ви зіткнулися під час війни?
– Крім фізичного, емоційного, нервового виснаження, ворожих обстрілів і самого існування такої країни, як Росія, поруч із нами – навіть важко уявити, які виклики ще можуть бути.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
