Під час російської агресії проти України кількість жертв і далі зростає. Полонені та цивільні, які загинули під час утримання, повертаються з російського боку через «обмін тілами»… На тілах, які безмовно повернулися додому, залишилися сліди катувань, отриманих у Росії, та інші докази воєнних злочинів, пише провідна японська газета «The Japan News».
8 серпня до церкви в українській столиці Києві зібралося багато представників медіа. Цього дня відбувалася церемонія поховання української журналістки Вікторії Рощиної (їй було 27 років на момент смерті).
Рощина отримала міжнародне визнання за висвітлення російської агресії в Україні, включаючи нагороду в 2022 році від базованого в США Міжнародного медійного жіночого фонду «За мужність у журналістиці». У серпні 2023 року її було затримано російською владою під час репортажної роботи в Енергодарі Запорізької області, що під російською окупацією. За повідомленнями, вона померла під час ув’язнення.
На мішку з тілом було написано «NM», що означає «невідомий чоловік», але ДНК-тест й інші дослідження підтвердили, що це жінка – Рощина. Її довге волосся було обстрижено, на ногах виявили опіки та порізи, зламані ребра й інші очевидні сліди катувань.
Крім того, було вилучено частини мозку, очні яблука та частину трахеї. Це саме ті ділянки, де зазвичай залишаються сліди при задушенні.
Яніна Корнієнко (28 років), одна з журналісток, які працюють над розкриттям правди про смерть, каже: «Пошкодження тіла завадило встановити причину смерті, але є висока ймовірність того, що було зроблено спробу приховати докази задушення».
Надзвичайно складне розслідування
Коли тіло Вікторії Рощиної повернули в лютому цього року з численними слідами катувань, журналісти розпочали розслідування, щоб з’ясувати, що відбувалося в її останні дні. Проте інформація з окупованих російських територій була обмеженою, і розслідування виявилося надзвичайно складним.
«Де саме вона була і що вона робила? Спочатку ми розпочали з ситуації, немов хапали хмари», – згадує Яніна Корнієнко.
Збираючи свідчення від мешканців окупованих територій, журналісти-розслідувачі з’ясували, що її місцем призначення був Енергодар Запорізької області, де розташована Запорізька атомна електростанція. Повідомлялося, що вона намагалася дослідити ситуацію з персоналом АЕС, який один за одним безслідно зникав. І незабаром саму Рощину було затримано.
Знайшли жінку, яка перебувала з Рощиною в одній камері у в’язниці в Таганрозі на заході Росії, і стали відомі подробиці катувань, яких зазнавала Рощина.
Незважаючи на небезпеку, Рощина у в’язниці називала себе журналісткою. Повідомляється, що різні частини її тіла різали ножем, а також піддавали побиттям електрошоком.
Вона не могла їсти антисанітарну їжу, її вага різко зменшилася, і вона ослабла настільки, що не могла встати сама. Попри це, вона наполегливо відмовлялася співпрацювати з російськими пропагандистськими відеооператорами. Під час відвідування груп моніторингу прав людини її ховали в іншому приміщенні. За словами Корнієнко, її «утримували наче примару, яка й не існувала зовсім».
Нещодавно в розслідуванні стався новий поворот. З’ясувалося, що після Таганрога її було переведено до в’язниці ще далі вглиб Росії.
Повідомлялося, що спочатку ім’я Рощиної було в списку для обміну полоненими, але переведення вглиб території означало, що з російського боку не було такого наміру. Журналістка Корнієнко рішучо заявляє: «Ті, хто зрештою довів її до смерті, досі там. Ми продовжуватимемо розслідування, доки не встановимо відповідальність поіменно й не домогнемося судового вироку».
* * *
На окупованих російських територіях присутність журналістів, які намагаються знайти й зафіксувати інформацію, вважається «загрозою», і репортажна робота надзвичайно небезпечна. Євген Будерацький (40 років), заступник головного редактора «Української правди», яка публікувала статті Рощиної, розповів: «Ми неодноразово намагалися переконати її відмовитися від поїздок». Однак рішучість Рощиної була непохитною: «Хто ще поїде? Моя місія — почути голоси людей, яких ніхто не чує».
У редакції, за його словами, розгорнулася запекла дискусія щодо доцільності публікації статей Рощиної, оскільки неможливо покладати на журналіста такий ризик. Але зрештою вони «дійшли компромісу з умовою, що її все одно не можна зупинити, а ми жодним чином не ставитимемо перед нею завдань».
Занепокоєння стало реальністю. Будерацький висловлює свою прикрість: «Існує жорстока реальність журналістики — без потужних статей, що зворушують серце, проблеми забуваються і не перетворюються на силу для їх розв’язання».
Неопубліковані рукописи, які залишила Рощина, також планують оприлюднити в майбутньому.
Курамото Юміко, «The Japan News»
