З початком повномасштабної війни «Бахмут.IN.UA» став голосом містян, які через окупацію опинилися у різних куточках світу, але не втратили своєї ідентичності. В умовах, коли рідне місто стало символом надлюдської стійкості, редакція не припиняє своєї діяльності. Журналісти продовжують документувати реалії, гуртувати людей і шукати рішення в найскладніших ситуаціях. Про те, чим живе редакція «Бахмут.IN.UA» сьогодні, які виклики долає та як зберігає довіру аудиторії, розповіли головна редакторка Ганна Бокова та випускова редакторка Тетяна Семаковська.
Від початку до глобальних змін: шлях «Бахмут.IN.UA»
Історія «Бахмут.IN.UA» розпочалася у 2015 році ‒ тоді медіапортал заснувала громадська організація «Бахмутська фортеця». Редакція працювала як класичне локальне медіа, що висвітлювало життя та розвиток громади. Проте повномасштабна війна, руйнування та подальша окупація Бахмута поставили перед командою безпрецедентний виклик. З усвідомленням того, що місто окуповане, концепція видання зазнала глибокої трансформації.
Як зазначає головна редакторка Ганна Бокова, через війну довелося повністю відмовитися від звичних офлайн-форматів, натомість обрали масштабувати медійний напрямок:
«Оскільки наша громадська організація робила багато заходів у місті для громади, то після повномасштабного вторгнення цієї діяльності не стало. Основний фокус змістився саме на інформаційну діяльність. Команда виросла, і загалом проєкт став більш медійним. Тепер він розрахований не лише на місцеву, а й на ширшу аудиторію. Вона змінилася, змінилися й її потреби, оскільки люди виїхали».
Люди, як головний ресурс: на яких засадах працює редакція
Команда, що проходить через релокацію, втрату рідного міста та щоденну роботу з болючими новинами, рано чи пізно стикається з ризиком вигорання. Працювати в умовах суцільної невизначеності ‒ це марафон, який витримують далеко не всі. Проте колектив «Бахмут.IN.UA» демонструє витримку та відданість справі. Адже попри обставини вони тримаються разом і знаходять ресурси, щоб розвиватися.
«Я доєдналася восени 2022 року. Спочатку команда була дуже маленькою… Мені здається, що основна наша стійкість ‒ це засновниці Ганна та Альона, які вели команду. Зараз нас 10, і нас тримає те, що ми дуже ініціативні. У нас багато людей працюють за цінностями. Бувають випадки: пізно ввечері або у вихідний людина побачила щось цікаве і не може чекати. Я бачу команди інших медіа — вони всі чудові, безперечно, але я хочу сказати про нашу: ці люди пережили багато різних важких моментів, але залишаються тут. У нас був момент, коли через брак фінансування довелося скоротити навантаження та виплати. Ми боялися, як вони це сприймуть. Але ми поговорили, вони погодилися і були з нами весь цей час», ‒ ділиться випускова редакторка Тетяна Семаковська.
Журналістка додає, що через постійні обстріли частина команди в Одесі та Києві не має нормальних умов для роботи. Та працівники завжди намагаються вийти на зв’язок в інший час і запропонувати щось своє, сприймаючи цю діяльність як справжню «сродну працю».
«Наприклад, нещодавно по всій Україні відбулися мітинги. У нашої SMM-ниці вихідний, але вона пише мені: “Я хочу опублікувати, що Донеччина на мітингах”. Ми позбирали фото наших людей з Донеччини, зробили пост. Я казала почекати, щоб вона не перепрацьовувала, але вона каже: “Це важливо ‒ я хочу, щоб люди це побачили сьогодні”. У таких, здавалося б, дрібних деталях видно, як люди підтримують одне одного і стараються зробити це місце ціннішим», ‒ додає Тетяна.
Пояснюючи атмосферу в колективі, Ганна зауважує, що ця робота дає їм необхідне відчуття внутрішньої стабільності та безпеки. Коли працівник знає, що його експерименти не засудять, а помилки сприймуть з розумінням, він розкривається по-справжньому. З огляду на це, редакція завжди ставить цінності на перше місце. Адже навіть найсильніший фахівець не зможе працювати в команді, якщо не зійдеться з нею поглядами.
«Для мене завжди першим кроком було знайти людей саме за цінностями. На співбесідах ми розказували історію команди, пояснювали, чому ми тут і чому нам це важливо. Ми намагалися зрозуміти потенціал людини. Хтось волонтерить, хтось пішов на війну. Наприклад, наша Марія з Бахмутського району, яка довго розвивалася в розслідувальній журналістиці, в якийсь момент вирішила, що їй цього мало – і пішла до ЗСУ. Зараз вона навчає тактичній медицині. А комусь наша інформаційна політика допомагає морально триматися. Ми працюємо із джерелами з окупованих територій – не всім сподобається читати ці канали, переробляти інформацію», – зазначає Ганна.
Чому локальне медіа більше не може працювати, як раніше
До великої війни команда «Бахмут.IN.UA» активно навчала людей інструментам демократії: пояснювала, як працюють петиції, і залучала містян до контролю за місцевим бюджетом. Сьогодні ж, коли місто окуповане, а замість місцевого самоврядування діють військові адміністрації, цей досвід громадського контролю стикається з абсолютно новою реальністю.
Замість відкритого діалогу часто виникає комунікаційна прірва. Редакції доводиться не лише шукати нові шляхи для моніторингу влади, а й тверезо оцінювати, чи потрібні взагалі інструменти впливу бахмутянам, які зараз розосереджені по світу і зайняті базовим виживанням.
«В умовах військової адміністрації взагалі складно говорити про демократію, адже рішення ухвалюються одноосібно і часто не є прозорими. Раніше ми могли прийти на заходи, почути обговорення, фізично побачити, що робить влада. А зараз комунікація дуже слабка. Часто посадовці просто звітують про відвідані тренінги, що страшенно дратує людей, які залишилися без дому і чекають від адміністрації реальної адвокації їхніх проблем перед державою. Ми, як медіа, знаємо інструменти моніторингу, можемо спостерігати, подавати запити та порівнювати ситуацію на глобальному рівні. Але проблема ще й у тому, що люди вже починають відчувати себе частиною інших громад. У них зовсім інші проблеми, і вони просто не будуть витрачати свій час і сили на механізми місцевої демократії міста, до якого поки не можуть повернутися», ‒ пояснює Ганна.
«Бахмут.IN.UA» втратило свою традиційну географічну прив’язку. Зникає потреба писати про ремонт доріг чи графіки роботи місцевих установ ‒ натомість з’являється виклик зберегти спільноту, яка втратила свій дім.
Для редакції це означало повністю переглянути звичні робочі формати. У нових реаліях журналістські матеріали перетворилися на своєрідний вузол, який долає тисячі кілометрів, допомагаючи бахмутянам підтримувати зв’язок один з одним, зберігати спільну ідентичність та відчувати підтримку, незалежно від того, де вони зараз перебувають.
Тетяна Семаковська зазначає, що довгі тексти вже не є головним інструментом згуртування бахмутян через загальне зниження концентрації уваги читачів. Саме тому медіа робить ставку на дистрибуцію, адаптуючи матеріали для Facebook, Instagram та YouTube. А спільноту утримує завдяки фокусу на найбільш болючих для людей темах.
«Нещодавно містян страшенно обурило призначення уповноваженого з безбар’єрності для окупованої громади. Ми пішли до експертів та міськради, щоб пояснити логіку цього кроку і зняти напругу.Крім того, ми стали своєрідною довідковою службою ‒ нам постійно пишуть із питаннями, як записатися до ЦНАПу, лікарні чи як отримати допомогу. Люди не хочуть розбиратися в канцелярських формулюваннях чиновників, тому ми стали тим містком, який полегшує комунікацію: допомагаємо бахмутянам побачити, що робить влада, а владі ‒ зрозуміти, що вона робить не так», ‒ зізнається випускова редакторка.
Життя в окупації, заяви російських ставлеників та моніторинг діяльності колаборантів ‒ це теми, які завжди викликають гостру, а часом і болісну реакцію. Коли рідне місто знищене вщент, читати про тих, хто перейшов на бік ворога і намагається імітувати «відновлення», може бути не просто неприємно, а й ретравматизуюче.
Час від часу редакція навіть стикається з нерозумінням аудиторії. Проте для «Бахмут.IN.UA» це не гонитва за сенсаціями, а цілеспрямована, стратегічно важлива місія, від якої вони не збираються відмовлятися.
«Це не ті матеріали, які викликають захоплення в аудиторії. Якби ми були Маріуполем чи Донецьком, людям, можливо, було б цікаво дізнатися, що їхній колишній сусід став колаборантом. Але Бахмут знищений. У нашої цільової аудиторії такі тексти не викликають емоцій. Проте ми робимо їх, бо це наша задача ‒ фіксувати. Зафіксувати людей, які зараз служать ворогам, як, наприклад, колишнього працівника філармонії, що раптом став “міністром культури”. Коли в коментарях питають: “Навіщо ви це робите?”, я розумію, що маю право не пояснювати. Ми просто взяли на себе цю місію фіксації. Деякі речі ми робимо для аудиторії, а деякі тому що ми знаємо: стратегічно це важливо, навіть якщо прочитає небагато людей», ‒ говорить Ганна Бокова.
Тетяна Семаковська зазначає, що вони свідомо продовжують висвітлювати тему російських «компенсацій», адже ворог використовує це як потужний інструмент впливу. Росіяни намагаються створити картинку масової фінансової підтримки, щоб маніпулювати людьми. Проте журналістські перевірки щоразу доводять протилежне ‒ реальні гроші отримують буквально одиниці, до того ж це мізерні суми, за які нічого не купиш.
Редакторка додає: «Ми показуємо реальний стан речей, щоб зруйнувати їхню красиву картинку. І вони за нами стежать: коли ми випустили цей матеріал, нашій журналістці почали надзвонювати і писати погрози. Ми чудово розуміємо, для чого робимо такий контент. Це може бути не для всіх читачів, але ми бачимо в цьому цінність і будемо працювати з цим далі».
Робота з людьми, які втратили рідних або дім ‒ це завжди ризик. Будь-яке необережне слово може зачепити відкриту рану і ретравматизувати людину. Для редакції, яка щодня фіксує трагедію всього регіону, емпатія має бути підкріплена чіткими правилами. Аби захистити як героїв своїх матеріалів, так і власних авторів, у «Бахмут.IN.UA» впровадили суворі протоколи чутливої журналістики.
Тетяна розповідає, що завдяки психологічній освіті та пройденому курсу з травмочутливої журналістики вона допомагає авторам готуватися до складних розмов. За її словами, перед кожним інтерв’ю команда обов’язково узгоджує запитання, а на початку дзвінка співрозмовнику пояснюють процес, наголошуючи на його праві контролювати власні слова та відмовитися від будь-якої відповіді.
«Навіть якщо людина погодилася говорити, скажімо, про втрату дому, а під час розмови ми чуємо, що їй важко ‒ ми одразу переводимо тему, беремо паузу або переносимо розмову. Крім того, у нас є чіткий ред-алгоритм для соцмереж: ми свідомо відмовляємося від певних слів, навіть якщо знаємо, що вони дадуть кращі охоплення. Етика важливіша. Зрештою, право зупинити вихід матеріалу є як у героя, так і в редакції, якщо ми розуміємо, що людина насправді ще не готова ділитися своїм болем», ‒ акцентує випускова редакторка.
Робота з фейками в нових реаліях: як «Бахмут.IN.UA» спростовує міфи росіян
Під час активних боїв російська пропаганда безупинно використовувала Бахмут для маніпуляцій. Тоді боротьба з фейками була для редакції щоденним викликом. Зараз інтерес російських пабліків до знищеного міста помітно впав, проте ворог періодично все ж намагається «вкидати» точкову дезінформацію.
Здавалося б, локальне медіа має краще розуміти ситуацію на місці і мати більше інструментів для спростування фейків, ніж великі національні телеканали. Проте в умовах повної окупації та неможливості фізично перебувати в місті межа між місцевими та всеукраїнськими журналістами щодо доступу до інформації майже стерлася.
«Зараз руйнувати ці наративи складно всім, адже ми не маємо доступу до територій, і інформацію доводиться брати з тих самих пропагандистських джерел. Ми перевіряємо факти здебільшого візуально: оскільки добре знаємо своє місто, можемо на відео впізнати конкретну будівлю й побачити її реальний стан, який лише погіршується.У нас ще залишилася своя мережа контактів, тому трохи легше достукатися до конкретної людини і щось дізнатися, ніж національним медіа. Але загалом я не вважаю, що ми зараз маємо значну перевагу. Коли ми були на місці, то мали цю експертність, бачили все фізично, а зараз ні», ‒ констатує головна редакторка.
Ще на початку повномасштабного вторгнення у виданні створили спеціальну рубрику «Брехомір». Журналісти фільтрували потік пропаганди і визначали, який міф дійсно становить загрозу та потребує спростування, а який краще просто проігнорувати, щоб не марнувати ресурс команди.
«Раніше у нас працював цілий фактчекерський відділ, і тоді фейків безпосередньо про місто було значно більше. Зараз же інтерес росіян до Бахмута дещо впав, тому рубрика наповнюється не так часто. Відбираючи матеріали для спростування, ми орієнтуємося на два критерії: чи має це вплив на нашу аудиторію і чи можемо ми стовідсотково довести, що це брехня. Відверте й абсолютно дурне безглуздя ми ігноруємо. Але якщо фейк гучний і непідготовленій людині складно його перевірити, ми беремося за роботу. Наприклад, нещодавно росіяни роздули паніку про нібито “примусове вивезення дітей” зі Слов’янська та Краматорська, а в TikTok намагалися видати старе відео військової Ольги Бігар за свіже, переконуючи, що ЗСУ зараз під самим Бахмутом. Такі речі ми детально розбираємо і спростовуємо, спираючись на факти та мапу DeepState», ‒ зауважила Тетяна Семаковська.
З часом російська пропаганда зменшила свою активність щодо Бахмута, тому щоденна протидія ІПСО відійшла для редакції на другий план. Завдяки цьому рубрика «Інфозлам» змінила свій формат: тепер це своєрідний архів. Журналісти збирають детальні досьє на колаборантів. Для викриття таких людей редакція використовує потужну експертизу, здобуту раніше під час навчання та співпраці з фактчекерами. Утім, продовжувати глибинний аналіз дедалі важче.
Ганна Бокова розповідає: «Зараз ми дуже мало працюємо в цій сфері, бо для фактчекінгу потрібні спеціалісти. Не може бути так, що журналіст однією рукою розбирає складне ІПСО, а іншою ‒ бере життєве інтерв’ю. Коли ми мали фінансування, це був окремий проєкт. Наразі ж я не бачу, щоб подібні напрямки були пріоритетними для донорів. Редакція не може відмовитися від своїх основних тем, щоб займатися виключно фейками, і так само не може повісити цю роботу на наявних авторів. Тому наразі масштабний фактчекінг для нас радше відкладена тема, а не поточний робочий план».
Робота без ілюзій: як редакція долає фінансові виклики
Говорячи про інструменти та операційні процеси, неможливо оминути найболючіше питання будь-якого релокованого медіа ‒ фінансові виклики. Коли редакція втрачає своє місто, зникають і традиційні джерела монетизації. Журналісти можуть опанувати нові технології, знайти обхідні шляхи для роботи з програмами чи навчитися протидіяти ІПСО, але ентузіазм не здатен нескінченно оплачувати роботу команди. Сьогодні головним викликом для «Бахмут.IN.UA» залишається не нестача експертизи чи безпекових інструментів, а банальна потреба у стабільному фінансуванні, без якого голос окупованих територій ризикує зникнути.
«Ми чудово розуміємо, що зараз ми не можемо заробляти на себе самостійно. Розвиток спільноти чи запуск рекламного відділу, з яким ми цілеспрямовано почали працювати на початку 2026 року, поки не може покрити витрати команди ‒ на побудову системи потрібні роки. Реальність така: якщо не буде донорської підтримки, медіа з окупованих територій просто не зможуть працювати. Технічно ми можемо вирішити будь-що: опанувати нові інструменти, оплатити штучний інтелект. Але люди не зможуть нескінченно працювати лише на ентузіазмі.
Найбільше нам бракує можливості довгостроково планувати. Глобальна істина залишається незмінною: хоч яку б експертизу ми не мали, без стабільної фінансової допомоги від міжнародних донорів продовжувати цю роботу буде неможливо», ‒ зізнається Ганна Бокова.
Пройшовши шлях від класичного міського порталу до медіа, що гуртує розкидану по світу громаду, «Бахмут.IN.UA» здобув унікальний, хоч і болючий досвід трансформації. Сьогодні їхні уроки виживання є безцінними для інших регіональних редакцій, які працюють у прифронтових зонах і щодня ризикують втратити не лише свій дім, а й зв’язок із читачами. Підсумовуючи розмову, Ганна ділиться головною порадою для колег, які стикаються з тими самими загрозами:
«Коли ваші люди виїжджають, фронт рухається і ви втрачаєте свою громаду фізично, потрібно чесно сказати собі одну річ: ви втратили головну перевагу — знаходитися на одній території зі своїми читачами, які мають однакові проблеми, їздять в одному тролейбусі чи ходять одними дорогами. Не майте жодних ілюзій: ви вже ніколи не зможете тримати спільноту так само, як це було раніше. Ви вже ніколи не будете класичним місцевим медіа. Вам доведеться починати працювати для ширшої аудиторії. Тепер усе залежить не лише від глибини розуміння проблеми. У глобальному світі соцмереж успіх залежить від того, наскільки швидко ви пристосовуєтеся до трендів і наскільки добре вмієте подавати інформацію. Як би неприємно це не звучало для журналістів, дистрибуція зараз стає важливішою за контент. Якщо ви хочете мати аудиторію, ви маєте робити ставку на дистрибуцію. Ніхто більше не заходить на сайт просто так. Без якісних відео та цікавих візуалів ви не зможете втримати увагу, і це буде вже не розвиток, а повільний занепад».
Історія «Бахмут.IN.UA» доводить: можна втратити редакцію, рідне місто і звичний формат роботи, але зберегти головне ‒ свою цінність і довіру людей. І щоб цей голос лунав далі, йому потрібен не лише ентузіазм команди, а й проста підтримка ‒ прочитаний текст, поширений допис чи донат, який не дасть цій історії обірватися.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Злата Когут, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: