Донедавна – авторитетні журналісти, а зараз біженці за кордоном, які дивом вибралися з окупації – так склалася доля декого із учасників українсько-литовського проєкту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», який торік реалізувала Національна спілка журналістів України. Проєкт проводили спільно з Центром Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовською спілкою журналістів. Він передбачав організаційну, тренінгову та юридичну підтримку, а також фінансування для створення власного розслідувального або аналітичного матеріалу для десятьох українських медійників.
На жаль, початок повномасштабного вторгнення росії в Україну зруйнував плани медійників та змусив передчасно завершити проект. Але зворотній зв’язок учасників та організаторів не припиняється. Прес-служба НСЖУ поспілкувалася з колегами, які втратили рідні домівки через російську збройну агресію. Їхні історії – приклад служіння професії, хоча для декого із них сьогодні ця місія стала нездійсненною. Однак активна громадянська позиція українця, який відстоює незалежність держави, була й залишається незмінною.
Ольга Григор’ян була журналісткою регіонального телеканалу «Донбас» (Маріуполь), працювала над темою «Інтеграція внутрішньо переміщених осіб». За гіркою іронією долі, вона сама стала однією з тих, кого війна змусила шукати прихисток у далеких від дому краях.
Зв’язок із колегою перервався на початку березня нинішнього року, коли рашисти прасували Маріуполь всіми видами зброї. Як з’ясувалося згодом, Ольга з сім’єю сиділа в підвалі без зв’язку, тепла, води та їжі.
«У будинку було знаходитись небезпечно, бо наш район обстрілювали одним із перших. Коли були вибухи, я свою п’ятирічну донечку клала спати у ванну, обкладала ковдрами й подушками», – розповідає вона.
Але коли обстріли почастішали, родина перебралася до підвалу, де на той час перебувало 140 людей.
«Там були ми з чоловіком і донькою, а також батько чоловіка. Його мати відмовилася їхати з дому, але згодом ми її теж забрали. У підвалі було дуже холодно й волого. Ми спали на підлозі, надворі на вогнищі готували їжу. Чоловіки ходили по воду, принесли з дому одяг та бодай якісь речі», – розповідає журналістка.
Вона писала про людей з Донецька, які втекли від війни у 2014 році. Але те, що пережила у 2022-му, відрізнялося від їхніх розповідей.
«Цього разу в небі постійно ширяли винищувачі і скидали бомби. Це не передати словами, коли ти не знаєш, куди сховати дитину й думаєш: де скинуть наступну бомбу і на кого вона впаде? Ми лягали спати, і я не знала, чи прокинемося ми наступного ранку», – зазнаає вона.
Щоб заспокоїти донечку, Ольга розповідали їй, що то гримлять не вибухи, а грім. Але згодом дитина все зрозуміла сама. Напевно, на дорослих пережитий стрес вплинув більше, ніж на дитину, бо вони розуміють, що втратили.
14 березня жінка прокинулась о 6.00 і подумала: «Як добре, що тихо!». А наступної миті – потужний вибух зовсім поруч. Дякувати Богу, бомба впала не на їхній підвал, а прилетіла на подвір’я.
З Маріуполя родині Григор’ян дивом пощастило виїхати автівкою сусіда. Чотири доби добиралися до Львова, два тижні жили в хостелі, а потім дісталися до Німеччини. На жаль, зараз займатися журналістикою немає змоги.
«Наш офіс переїхав до Кам’янця-Подільського. Якби я лишилась в Україні, могла б поїхати туди і працювати. Близько 20 відсотків працівників так і зробили. А більшість звільнилися й виїхали за кордон. Зі мною з першого липня призупинили трудові відносини, а перед цим я писала пояснення, чому протягом трьох місяців війни не виконую професійні обов’язки. Можливо, згодом я повернусь до професії. Та зараз такої змоги немає. Якщо працювати на українські ЗМІ, на цю зарплату в Німеччині не проживеш. Якщо ти працюєш, то не маєш тут ніяких соціальних гарантій. Та й працювати за фахом у моєму місті немає змоги. Щоб влаштуватися журналістом, треба гарно знати німецьку мову. Тому далеких планів на майбутнє я не будую», – розповідає Ольга Григор’ян.
Як би не було добре тут, у Німеччині, але серце Ольги все одно залишається в Маріуполі, де жилося добре і комфортно. Німеччина дуже гостинна до Українців, але це не дім. Ольга каже: «Я хочу додому, у свій Маріуполь, яким він був до 24 лютого. Але я розумію, що такого вже не буде».
Двічі відчути всі принади «русского міра» довелося учаснику проекту, який із міркувань безпеки працював під псевдонімом Ваня Жуков. Вісім років тому він переїхав із Донецька на Київщину, де почав життя з «нуля». Писав про захист прав мешканців окупованих територій та населених пунктів поблизу зони бойових дій, волонтерів, ветеранів, колишніх політичних в’язнів та їхніх родин, внутрішньо переміщених осіб.
У березні російські окупанти прийшли в Ірпінь, куди незадовго до війни переїхала родина Вані Жукова. «Спочатку ми були під обстрілами без світла і майже без зв’язку інтернету. Потім із ризиком для життя вибиралися в Західну Україну. Слава Богу, залишилися живі. Наша квартира поки що вціліла. Але поряд із будинком, де жили наші діти, впав снаряд. Повилітали шибки, уламком пошкоджені грати на вікні», – розповідає журналіст.
Після завершення українсько-литовського проекту він радіє, що має бодай тимчасову, але все ж таки оплачувану роботу. Але про повернення додому поки що говорити зарано. Бо, за його словами, цивільна людина, а тим більше журналіст, є мішенню для окупантів.
Довідково:
Метою проекту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України» була розбудова спроможності та підтримка журналістів, які мають значний досвід роботи в медіа та працюють у сфері розслідувальної журналістики. За допомогою тренінгів, консультацій та субгрантів проект покликаний покращити якість публічного дискурсу, підвищити стандарти журналістської роботи для боротьби проти дезінформації та поляризації, а також сприяти стійкості регіональних засобів масової інформації та журналістів-розслідувачів.
Фінансувався проект за рахунок Програми розвитку співпраці та допомоги демократії Міністерства закордонних справ Литви.
Людмила Макей
