Репортажі з фронту надихають, змінюють сприйняття певних проблем у суспільстві та вселяють надію. А воєнна журналістика найближчий період залишатиметься найбільш точним інструментом для фіксації хроніки майбутнім поколінням. Про роботу на передовій, досвід першого відрядження на Схід та поради журналістам, які готуються до виїзду, в інтерв’ю воєнного кореспондента “24 Каналу” Івана Магуряка для Львівського центру журналістської солідарності НСЖУ.
–Іване, що для Вас стало поштовхом піти в воєнну журналістику?
–Дотичність до воєнного середовища – волонтерство, рідні та друзі на службі. На роботі я переважно писав тексти на воєнну тематику, які робилися зі Львова: я нікуди не їздив, але варився в темі війни. Воєнна кореспонденція вийшла випадково: мене ніхто з редакції не відправляв, бо це відповідальність за життя. Хто відповідальний, якщо щось станеться? Той, хто дав завдання. Тому багато тримається на журналістській ініціативі.
Я вирішив поїхати до родичів у Донецьку область і згадав, що мій колега Василь Денисюк із пресслужби 66-ї бригади давно пропонував приїхати попрацювати. Це була нагода: якщо я на Донеччині, то чому не спробувати? Керівництво погодилося, хоча були розмови про ризики, але я запевнив, що усвідомлюю всі ризики і відповідальність беру на себе.
Коли привіз матеріали, порадилися в редакції, побачили, що це напрямок, який варто розвивати, якщо я хочу продовжувати. Бажання є, тому робота триває. Якщо два роки сидиш у Львові й пишеш тексти вдома чи в офісі – стає дуже одноманітно, тому такі поїздки дають ширше розуміння воєнної реальності, вони дозволяють краще пояснювати аудиторії, що відбувається і чому.
–Як війна змінила ваше бачення війни, України, журналістики та які зміни нас очікують після війни?
–Мені пощастило побачити «до» і «після»: я прийшов у велику журналістику в липні 2021 року. Ми всі змінилися, чи в кращий, чи в гірший бік – складно сказати, адже ці зміни спричинені досвідом, якого би в нас не мало бути. Ми ночуємо в підвалах, оплакуємо однолітків на похоронах, засинаємо під роботу ППО.
Журналістика не буде такою, як раніше: у центрі уваги емоції, клікбейти. Журналістику змінюють і технології, і штучний інтелект, і Telegram. Люди хочуть «повну картину одним реченням», що неможливо, але так є. Що буде далі мені складно сказати: навіть теперішнє було важко спрогнозувати рік тому. Сподіваюся, скоро буде розвиток повоєнної журналістики в країні, що відбудовується після пережитого.
Як країна ми ще в процесі. Спершу був етап великої єдності, а зараз етап чвар: конфлікти з будь-якого приводу, іноді здається, що для людей більший ворог сусід, кум, брат, ніж росіянин, хоча головний ворог – Росія. Думаю, це мине, й настане етап висновків.
Ми здивували світ і самих себе. Я не очікував, що ми не тільки вистоїмо, а й битимемо у відповідь. Є вдалi операції: контрнаступальні дії, удари по території Росії, Курська операція, яка хоч завершилася, мабуть, не найкращим чином, та все ж ми нею теж вразили світ. Ми продемонстрували велику силу, нам ще треба прийняти, що ми це можемо і нам не варто боятися.
–Якою була ваша перша поїздка на передову і які відчуття вона залишила?
–Вперше у прифронтові зони я потрапив у січні 2023 року з львівською ініціативою «Перший молодіжний вертеп» – ми колядували на прифронтових територіях. Найближче до передової були за 8 км, село Ямпіль. Зараз на таку відстань наближатися дуже ризиковано через дрони. Пам’ятаю, я тоді хвилювався, як реагуватиму на вибухи і руїни. Та досвідченіші волонтери казали, що страшно до першого прильоту. І справді було так.
Перша поїздка в ролі журналіста була не так давно, бо працюю воєнкором віднедавна. Це був кордон України і Росії, у районі Курської області. Ми хотіли потрапити безпосередньо на територію Курської області, але було складно з допуском журналістів, безпекова ситуація погіршувалася. Максимум – поїхати на КПП «Суджа».
Там ми записували інтерв’ю зі Мстиславом Баніком – колишнім керівником напрямку розвитку електронних послуг Мінцифри, який підписав контракт з 92-ю окремою штурмовою бригадою імені Івана Сірка і став частиною підрозділу CODE 9.2. Це був день першого масованого штурму з боку росіян, про який ми на момент запису не знали.
Це був доволі дивний досвід: ти у зоні небезпеки, де є очевидні загрози для життя, але відчуття того, що ти робиш щось важливе – заспокоює.
–З чого складається ваш сталий набір спорядження, без якого ніколи не поїдете на фронт?
–Насамперед аптечка, бо бронежилет не завжди обов’язковий: останній виїзд на Донеччині був у відносний тил, там бронежилет не настільки необхідний, та я все одно беру його із собою. Та от, аптечка має бути завжди. Турнікети – це те, що теж має бути постійно. Центр журналістської солідарності у Львові надає нам спорядження, за що я їм дуже вдячний.
Також робоча техніка: камери, штативи, мікрофони, світло, кілька акумуляторів для камери.
–Як ви зберігаєте внутрішню рівновагу, коли повертаєтеся з фронту до мирних міст?
–Треба кілька днів, бо це різні світи. Я не підтримую думку, що західна частина України не відчуває війни. У Львові, наприклад, щодня похорони військових, але реальність інша. У нас тривога раз на кілька днів, а на сході ніч без тривоги – виняток. Складно адаптовуватися, і хочеться їхати ще, бо не завжди навіть близькі розуміють мій досвід. І взагалі це дивний стан, бо умовно мій досвід для друзів-військових звучить як дитяча історія, а для друзів-цивільних – як щось незрозуміле, тому складно знайти розуміння та підтримку.
Спершу намагаєшся зрозуміти, що ти привіз, розбираєш матеріали, плануєш публікації, але історії наздоганяють. Проте те, що виходить у підсумку – насправді, невелика частина почутого і побаченого, іноді є історії, які вибивають з колії.
Наприклад, після повернення з виїзду, де я працював з 66-ю бригадою, ми почали працювати над матеріалами. І в той час отримали повідомлення, що один з бійців, у якого я брав інтерв’ю, загинув під час виконання бойового завдання. Тобто я брав у нього перше й останнє в його житті інтерв’ю. Це дуже вибило мене з колії. Проте іноді варто просто дати волю емоціям, бо складно бути постійно в руслі в такий час. Треба шукати сили повертатися в стрій і працювати далі.
–Чи може журналістика впливати на хід війни і як саме?
–Звісно. І її вплив недооцінений. Є упередження до журналістів, частково через тих, хто ганьбить нашу професію, але інформація має велику силу, тому це одна з причин, чому світ нам допомагав нам з початку повномасштабного вторгнення. Вони у реальному часі бачили, що відбувається, бачили український спротив, і це допомагало.
Зараз інформація впливає таким чином, що люди, які не були в прифронтових зонах, завдяки репортажам і інтерв’ю краще розуміють реальність.
Також для мене й для багатьох людей важливо читати матеріали журналістів і отримувати відчуття надії. Іноді опускаються руки, але читаєш інтерв’ю з військовими і думаєш: можна далі працювати. Це впливає на нас, і, відповідно, на перебіг війни.
–Яка різниця між тим, як Україну показують наші журналісти та іноземні?
–Зрозумів я це, працюючи з іноземцями на стабілізаційному пункті на Лиманському напрямку. Іспанського фотографа Associated Press цікавили конкретні людські історії, емоційна складова, щоб зачепити публіку, бо іноземна аудиторія дивиться на війну трохи інакше. Їх не дуже цікавлять оперативні обстановки, поточна ситуація чи нові виклики, а саме конкретні людські історії.
Є аспект, який не подобається у роботі західних колег: у них немає розуміння, що є інформація, яку не варто публікувати. В умовах воєнного стану офіційної цензури у нас немає, але є самоцензура редакцій: перш ніж публікувати той чи інший матеріал, треба відповісти, для чого це. Якщо інформація більше шкодить, ніж несе користь, краще не озвучувати її, хоча би поки що. Більшість українських медіа цього дотримується, іноземні ж ні: поширення певної інформації не шкодить їхній країні, а ми живемо в реальності, де сказане може нашкодити нам.
Хоча самоцензуру українські медіа опановували методом проб і помилок. Пам’ятаю, як в перші дні на стрічці новин ми писали, по яких військових аеродромах та частинах були прильоти. Нині за такі новини певно би хтось написав скаргу в СБУ, але то був такий час і ми змушені вчитися самі, бо мало хто міг нам пояснити, як в таких умовах працювати.
Пригадую початок Курської операції, коли іноземні журналісти постійно намагалися отримати бодай якісь коментарі від українського військово-політичного керівництва, але усі спроби були марні. Мабуть, це було вперше, коли в нас зрозуміли всю небезпеку від такого підходу іноземної преси до інформації щодо війни в Україні й це відіграло свою роль в успіху в серпні 2024 року. Хоча іноді задумуюся: а як би ми писали про війну на території іншої країни? Можливо, так само?
–Чи відчуваєте Ви, що завдяки журналістиці ми залишаємо «хроніку війни» для майбутніх поколінь?
Так. Наша війна унікальна, бо немає настільки детально зафіксованої війни, як російсько-українська. Ми маємо величезну кількість інтерв’ю, книг, статей, репортажів, фільмів. І не тільки про повномасштабну війну, а загалом про війну з 2014 року.
Фіксація подій дуже важлива для соціальної пам’яті. Ми часто не вчимося на власних помилках – наслідки можуть бути гірші. Тому нашим дітям і нащадкам треба знати, як ми це пережили, щоб не допустити повторення.
–Які помилки найчастіше роблять журналісти-початківці у зоні бойових дій та які поради Ви дали б молодим журналістам, які мріють про воєнну журналістику?
–Якщо виїзд уперше, він буде невдалим на 99%. Щоб працювати ефективно, треба розуміти середовище. Вперше – складно. Треба змиритися, що перший виїзд буде наповнений помилками і провалами, бо це щось абсолютно нове та незнайоме. І з першого разу не стати Наталією Нагорною чи Анною Калюжною.
Спершу треба зрозуміти, що відбувається, а вже потім говорити з людьми. Підійти до начальника артилерії і спитати: «Що ви тут робите?» виглядає не дуже. Очевидно, що він керує артилерійським напрямком бригади. Щоб отримати хороший матеріал, треба глибокі питання, а для них треба мати розуміння процесів на фронті.
Також виїзд на позиції вперше – це складно морально, бо ти не знаєш що/де/як, витрачаєш багато часу, щоб розібратися. Але це потрібно – без цього не навчишся.
Є журналісти, які швидко адаптуються, але це виняток. Найголовніша порада не боятися помилок і того, що перші виїзди можуть бути невдалими: без цього неможливо навчитися.
–У якій сфері журналістики ви хотіли б працювати після закінчення війни – у воєнній чи повернутися до цивільних тем?
–Я про це ще не думав. Спершу планував: закінчиться війна – закінчиться моя кар’єра в журналістиці. Журналістика вимагає багато ресурсу, часто ненормована робота. Мені складно тримати якийсь баланс між роботою й особистим життям через брак часу, тому що якщо хочеш бути хорошим професійним журналістом і робити важливе – робота забиратиме багато ресурсу. Проте я не хочу змінювати сферу роботи під час війни, поки впевнений, що роблю щось важливе.
Наприклад, після інтерв’ю зі Мстиславом Баніком до нього прийшов у підрозділ чоловік, якого на підписання контракту надихнули саме наші матеріали. Після серій матеріалів про підрозділ ССО «Рейнджер» один мій знайомий написав, що вирішив податися туди, прочитавши мої тексти. І кожна така історія надзвичайно цінна для мене і я вважаю їх своїми маленькими перемогами.
Варіанти на майбутнє: хотілося б відійти від ненормованості. Маю інтерес до культурної тематики, культура й ідентичність зараз важливі, багато інтерв’ю й документальних фільмів про це. Хотів би, можливо, спробувати себе в цьому, але для початку потрібно, щоб війна закінчилася, а тоді думати далі.
Поки немає думок про те, що після закінчення війни хочеться їхати десь у Сомалі, щоб знімати бойові дії. Хоча хтозна, може, чим довше працюватиму воєнкором, тим більшим буде таке бажання.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Софія Божена Майдан
Фото з особистого архіву Івана Магуряка
Дискусія з цього приводу: