Розвінчувати сповнені брехні й ненависті до українців російські наративи може лише одна сила у світі: незалежні журналісти й чесні медіа. На цьому наголосила голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук під час зустрічі в Національній спілці журналістів України.
Багато років вона використовує право для захисту людини, її гідності та свободи. Однак, зазначає юристка, вже дев’ять років триває ситуація, коли право не працює.
– У мене як у правозахисниці немає жодних інструментів, щоб зупинити російські воєнні злочини. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. Вона умисно завдає біль цивільному населенню, щоб зламати спротив і окупувати Україну, і вся система ООН не може це зупинити. Це дуже довга традиція безкарності. Росія вчиняла жахливі злочини в Чечні, Молдові, Грузії, Сирії, Лівії, і ніколи не була за це покарана, – підкреслила правозахисниця.
Олександра Матвійчук із гіркотою констатувала, що заперечення людської гідності стало частиною російської культури. За її словами, росіяни переконані, що можуть робити з людьми все, що захочуть. Для цього твердження є всі підстави: перші три роки війни Олександра особисто збирала свідчення людей, які побували в російському полоні. Вона опитала сотні чоловіків і жінок, які пройшли крізь пекло.
– Люди розповідали, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, катували електричним струмом, відрізали кінцівки, вирізали нігті, розбивали колінні чашечки. Одна жінка розповіла, як їй виймали око ложкою, – сказала правозахисниця.
Після початку повномасштабного вторгнення кількість таких злодіянь суттєво зросла. На сайті ініціативи «Трибунал для Путіна», яку Центр громадянських свобод започаткував спільно з Українською Гельсінською спілкою з прав людини і Харківською правозахисною групою, зафіксовано 46 тисяч воєнних злочинів, починаючи з лютого 2022 року. Однак це, на думку Олександри, лише «верхівка айсбергу, бо їх в рази більше».
– Ми документуємо не просто порушення Женевських та Гаазьких конвенцій, – пояснила вона. – Ми документуємо людський біль. Війна перетворює людей на цифри. Кількість злочинів така величезна, що складно розказати всі історії.
Пані Олександра розповіла про Іллю, хлопчика з Маріуполя, який потрапив під російський обстріл разом із матір’ю. У матері вистачило сил лише на те, аби дотягнути дитину до сховища. Там вона померла в обіймах свого сина.
Загалом з-поміж майже 50 тисяч зафіксованих епізодів надзвичайно багато стосуються дітей і жінок. Правозахисники збирають свідчення не лише для національних архівів, а для того, щоб Путіна, вище керівництво Росії і всіх, хто вчиняли ці злочини, було покарано.
Українці хочуть миру, зауважила Олександра. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Бо тоді це не мир, а окупація.
Окупація – це не просто зміна державного прапора з одного на інший, розмірковує нобелівська лауреатка. Окупація – це насильницькі зникнення, фільтраційні табори, тортури і зґвалтування. Це примусове усиновлення українських дітей у російських сім’ях. Це масові депортації, знищення української ідентичності та масові поховання.
– Українці борються за свободу в усіх її сенсах, – наголосила вона. – За свободу бути незалежною державою, а не російською колонією. За свободу мати власну ідентичність, а не перевиховувати власних дітей як росіян. За свободу мати демократичний вибір. Тобто будувати суспільство, в якому права кожної людини захищені, де влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації. Зараз ми платимо за це найвищу ціну.
Центр громадянських свобод, який очолює Олександра Матвійчук, було засновано 2007 року. На той час Україна була одним із небагатьох винятків серед держав, які утворились після розпаду Радянського Союзу. В Росії в цей час приймали закони про іноземних агентів і переслідували громадянське суспільство. В Україні ж працювало керівництво, обране під час чесних виборів, які стали можливі після Помаранчевої революції.
– Наша організація засновувалась для роботи на двох рівнях одночасно: національному і міжнародному, – пояснила очільниця Центру громадянських свобод. – Ми розуміли, що всі виклики, з якими ми зіштовхуємось – це відображення негативного тренду, де законодавцем цих авторитарних моделей є Росія. Тому ми тісно співпрацювали з правозахисниками з Росії, Польщі, Грузії та інших країн, щоб на міжнародному рівні укріпити систему захисту прав людини.
Але в Україні, на жаль, почались негативні процеси. До влади прийшов Віктор Янукович, адміністрація якого копіювала закони і практики, які використовувались у Російській Федерації. Коли під тиском Росії Янукович зупинив процес євроінтеграції, мільйони людей вийшли на мирний протест.
– Для нас євроінтеграція – це не просто приєднання до якоїсь міжнародної організації, – пояснила Олександра. – Звичайні люди не знають, що таке євроінтеграція і Європейський Союз. Це ціннісний вибір. Це була амбіція людей – повернутись до європейського цивілізаційного простору. Тоді ми командою створили ініціативу Євромайдан SOS і працювали 24 години на добу, надаючи допомогу переслідуваним учасникам протесту.
Підтримку від ініціативи Євромайдан SOS отримали сотні людей, яких били, катували, звинувачували за сфабрикованими кримінальними справами. Юристи опрацювали близько 16 000 запитів про допомогу.
– З того часу я знаю, що звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони уявляють. Усю подальшу роботу ми будували на масовому залученні звичайних людей, – додала правозахисниця.
У 2014 році Центр громадянських свобод був першою організацією, яка направила мобільні групи в Крим, Луганську та Донецьку області. Відтоді й донині її члени документують воєнні злочини і найсерйозніші порушення прав людини. Роблять це незалежно від сторони конфлікту.
– Для нас як для правозахисників важить людина, права якої порушено. Тому я з повною відповідальністю можу заявити, що переважна більшість зафіксованих нами епізодів вчинена російськими військами та російськими спецслужбами, – заявила Олександра Матвійчук.
Вона наголосила, що воєнні злочини є свідомою політикою російської держави.
– Права людини не вимірюються у відсотках, і порушення прав навіть однієї людини треба розслідувати. Тому, якщо ми документуємо такі кейси, наші партнери подають відповідні звернення до державних органів. І тут ще одна величезна різниця, – пояснює вона.
Вона додала, до Україна перебуває на шляху до побудови правової держави та створення ефективних державних інституцій. Але українці мають усі інструменти для цього, а відтак і шанси добитися справедливості. Коли ж ідеться про російські воєнні злочини, немає жодного правового інструменту ні на національному, ні на міжнародному рівнях, які б давали шанс на справедливе розслідування й покарання винних.
Особливу увагу Олександра Матвійчук приділила інформаційному виміру російсько-української війни. Вона підкреслила: переважна більшість повідомлень про так звані звірства українських військових є спеціально придуманими фейками, які поширюються російськими ЗМІ.
Навела конкретні приклади зі своєї практики. Вона опитувала молоду жінку з Донецька, яка потрапила в російський полон через свої проукраїнські погляди. Росіян не зупинило навіть те, що жінка була вагітна.
– Її катували, – розповіла далі Олександра. – Її тримали в підвальному приміщенні розміром з душову кабіну, не давали води і їжі. Одного разу її вивели з камери й почали бити металевими прутами. Жінка благала перестати, тому що могла втратить дитину. Їй сказали: «Оскільки ти маєш проукраїнські погляди, твоя дитина не має права бути народженою».
Згодом жінку пообіцяли відпустити, але за однієї умови: «Якщо скажеш російським журналістам, що ти – снайперка». Звичайно, вона погодилась.
– Вона була готова сказати, що прилетіла з Марсу, – розповіла правозахисниця. – Тоді їй вперше дали помитися, видали чистий одяг. Вона вивчила, що має розказувати так званим російським журналістам (це був телевізійний сюжет, ми потім його знайшли)… Мене особисто шокувала одна деталь. Коли ці «журналісти» побачили, що дівчина вагітна, вони попросили її сісти так, щоби приховати вагітність. Тому що це руйнувало весь сюжет.
Наведені приклади свідчать про те, що російська пропаганда є частиною мілітарної машини Російської Федерації. Відтак тих, хто на неї працює, не можна назвати журналістами. Це люди, які працюють на розпалювання ненависті і на виправдання російського вторгнення. Юристка запевняє: вони теж мають понести кримінальну відповідальність. Це засвідчують Нюрнберзький процес над головними військовими злочинцями Третього рейху, яких визнали винними в розв’язанні та веденні Другої світової війни, а також судові процеси над тими, хто підбурював до геноциду в Руанді. Олександра Матвійчук переконана, що буде й український прецедент.
Для цього створено веб-сайт ініціативи «Трибунал для Путіна». Він перекладається сімома мовами. Там зібрано свідчення потерпілих, статті експертів, відео документаторів, є мапа зі статистикою, по яких категоріях злочинів і в якій області зібрано інформацію. Однак у хаосі війни дуже складно віднайти точну інформацію про всі вчинені злочини.
Наприклад, про примусову депортацію 2 млн українців (цю кількість офіційно засвідчила Росія – Ред.). Та є жертви цілеспрямованих обстрілів будинків або шпиталів, розстрілів евакуаційних коридорів, є люди, яких катували чи утримували в фільтраційних таборах. Є порушення прав військовополонених, примусова мобілізація в російську армію та багато іншого.
Юристка торкнулась і такої чутливої теми, як порушення в українській армії. Вона зазначила, що у світі не існує ідеальних армій, тож відхилення від правил трапляються скрізь. Однак українські військовослужбовці, чиї права було порушено, мають можливість звернутись до українських журналістів, щоб підсвітити ці проблеми й домогтися справедливості.
– В Україні тільки дев’ять років тому впав авторитарний режим. Нам ще треба багато зробити, щоб і армія, й інші державні інституції діяли відповідно до закону і поважали людську гідність. Але ми на правильному шляху, – сказала вона.
Як фахівчиня, яка працює в сфері захисту прав людей з 2007 року, Олександра Матвійчук бачить суттєві позитивні зрушення в цій царині. З іншого боку, вказує вона, у нас дуже амбітні цілі: «Ми розуміємо, що на наше покоління випала історична відповідальність. Тому ми маємо завершити демократичну трансформацію і не передавати це завдання у спадок нашим дітям».
Вона розповіла історію, коли приїхала в Осло на церемонію вручення Нобелівської премії. Біля літака її зустрічав спеціально приставлений охоронець. Це розсмішило українку, яка приїхала до безпечної Норвегії з України, де щодня від рук російських окупантів гинуть люди.
– Ну яка загроза може очікувати в Осло на мене – людину, яка живе в Києві, лишалась тут у лютому – березні 2022 року, коли російські війська намагалися взяти Київ в кільце?! Людину, яка задовбалась ходити в бомбосховище, а тому спить в коридорі?.. Ми ніколи не знаємо, в який наступний будинок цієї ночі влучить російська ракета, – констатувала вона.
Коли охоронець проводжав Олександру до літака перед поверненням в Україну, він сказав, що напевно, був би більше потрібен їй не тут, а в Києві…
Облишивши жарти, юристка знову стала серйозно. Сказала: я звичайна людина. До вручення Нобелівської премії миру багато українців не знали її ім’я, бо правозахисники – це не селебріті, як-от зірки спорту чи артисти.
Олександра наголосила: будь-які премії, які зараз отримують українці, це, насамперед, відповідальність. Це можливість, яку треба використати, щоб зменшити смерті людей на фронті, окупованих територіях і в тилу.
– Ця премія зробила голос правозахисників почутим. До цього вісім років розсилали наші звіти в усі міжнародні організації. Ми говорили, що люди в російській окупації живуть в «сірій» зоні, у них немає жодної можливості захистити себе, свою свободу, свої права, своїх найрідніших. Але нас не чули. Повномасштабне вторгнення стало першим моментом, коли нашою думкою почали цікавитись. А Нобелівська премія миру відкрила нам двері в ті зали, де приймаються рішення, – розповіла Олександра.
Вона поділилася своїми планами на майбутнє, в тому числі й особистими.
– Я завжди хотіла мати дітей, – зізналася вона. – Але тривалий час відкладала материнство, бо дев’ять років займаюся справами людей, які пережили катування. Мені здавалося, що це безвідповідально, і це може вдарити по здоров’ю майбутньої дитини. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, я раптом зрозуміла, що в мене може не бути завтра. Тому, можливо, найближчим часом я повернуся до цього питання. Бо ми ніколи не знаємо, скільки в нас є часу…
Наостанок Олександра сформувала своєрідний сьогоднішній маніфест української нації:
– Ми хочемо вижити. Нам потрібна зброя, щоб захистити себе, свою країну, свою свободу, своїх людей і свій демократичний вибір, щоб наші діти жили в мирній і демократичній державі.
Підготувала Людмила Макей
