Змінили професійні камери та диктофони на зброю, ставши на захист України – до Дня Збройних сил України інформаційна служба НСЖУ розповідає про колег-журналістів, які з початком повномасштабної війни стали до лав Сил оборони нашої країни. Їхні історії – це не просто розповіді про зміну професії, це свідчення трансформації, через яку змушене проходити все українське суспільство.
Вони фіксували війну через об’єктиви камер та у своїх репортажах і навчали це робити інших. Тепер вони самі стали безпосередніми учасниками бойових дій. Михайло Шарков, Андрій Андрієнко та Ірина Серебрянська – журналісти, які приєдналися до лав Збройних сил України, щоб захищати державу не тільки словом, але й зброєю.
«Жодне фото не передасть цього жахіття», – Михайло Шарков
До мобілізації Михайло Шарков працював воєнним кореспондентом «Апостроф TV», регулярно виїжджаючи у найгарячіші точки України. Його робота вимагала не лише професійної майстерності, але й особливої сміливості та витримки. Працюючи в зоні бойових дій, він використовував захисне спорядження від київського Центру журналістської солідарності НСЖУ.
– Спілка дуже допомогла, – згадує Михайло. – Я часто бував на фронті, тому мав свої «броник» і каску. Але з часом тканина плитоноски зносилася, і її довелося лагодити. А я саме мав їхати в Херсон готувати матеріал для документального проєкту «Музей української перемоги»…
Як журналіст Михайло на власні очі бачив, що означає бути мішенню для російських військових.
– Журналісти для них – звична ціль, і напис «Преса» – лише уточнення, по кому саме вони стріляють, – каже Шарков. За його словами, головна причина такого ставлення в тому, що журналісти показують події такими, якими вони є насправді, а не такими, якими їх хотіли б бачити росіяни.
Півтора року журналістської роботи в зоні бойових дій на передовій внесли корективи у світогляд журналіста.
– Ще працюючи журналістом, я зрозумів, що жодна фотографія, відео чи стаття не передадуть того жахіття, людського горя, того, що дійсно відбувається на війні, – пояснює своє рішення про мобілізацію Михайло. – Ти повертаєшся з відрядження додому, починаєш монтувати сюжет чи обробляти фотографії, й знову переживаєш цей жах, ті ж самі почуття. Й тим часом отримуєш повідомлення, що людини, з якою ти був в одному окопі, про яку ти знімаєш, вже немає…
Після мобілізації життя «змінилося на 180 градусів». Тепер він ніяк не пов’язаний із журналістською роботою.
Військова служба – важка праця, і кожному доводиться ставати «універсальним солдатом»: навчитися готувати, будувати, опановувати різні професії, керувати різною технікою та стріляти з будь-якої зброї.
Із позитивного – саме на війні Михайло знайшов бойове братство, в якому побратими складають справжню родину.
– Це люди, яким я довіряю не на 100, а на 1000 відсотків – і не лише в бою, а й у повсякденному житті. Це найкращі люди, яких я будь-коли зустрів, – зізнається він.
Попередній журналістський досвід виявився корисним на військовій службі.
– Як журналіст я вже був універсальною людиною, звиклою швидко вчитися новому та ухвалювати рішення. Як і в редакції, де доводилося братися за складні завдання з «круглими очима», але все одно виконувати їх, так і у війську – головне не боятися труднощів і впевнено йти до мети, – розповідає Михайло.
Служба під час війни повністю змінила його життєві пріоритети. Те, що раніше здавалося важливим, тепер видається дрібницями. Найголовнішою цінністю стало саме життя та вміння проживати кожну його хвилину з гордістю та щастям.
«Доводиться вчитися новому на ходу», – Андрій Андрієнко
Особлива історія – у фотожурналіста Андрія Андрієнка, чиї фотографії публікували «The Washington Post», «The Guardian», «The New York Times», «Los Angeles Times», «China Daily»… До мобілізації він працював для «Associated Press» та гонконгського інформаційного агентства «SOPA Images», співпрацюючи з такими відомими українськими фотожурналістами як Єфрем Лукацький і Євген Малолєтка.
– Я працюю на міжнародну аудиторію. Оскільки мої фотографії бачить весь світ, я намагаюся максимально зрозумілою фотографічною мовою донести інформацію про те, що в нас відбувається, – розповідав Андрій перед мобілізацією.
До військової частини в Запорізькій області після проходження навчання Андрієнко прибув 7 листопада. Цікаво, що у 1998 році після випуску з інституту його не взяли до армії через проблеми зі здоров’ям. Зараз, через зміни в законодавстві, ці причини вже не є перешкодою для служби.
– Після мобілізації життя змінилося насамперед психологічно – з цивільної людини я перетворився на військового, – розповідає Андрій. – З’явилося більше відповідальності. Як журналіст, я і раніше представляв Україну на міжнародному рівні, але тепер відповідальність стала ще більшою.
У війську Андрій продовжує вести журналістську роботу, але в нових умовах – як працівник пресслужби.
– Доводиться вчитися новому на ходу. Раніше я займався лише фотографією, а тепер маю знімати відео та писати тексти, – розповідає Андрієнко.
З’явився важливий нюанс у роботі – тепер він не просто виходить на зйомку з камерою та захисним спорядженням, а й має бути з особистою зброєю, оскільки відповідає за безпеку цивільних колег, яких супроводжує.
– Треба знаходити компроміс між їхнім бажанням отримати якнайкращий матеріал та питаннями безпеки, – пояснює Андрій і додає, що чим більше триває війна, тим важче військовим гарантувати безпеку цивільних медійників.
Так, за останні півроку значно ускладнилася ситуація з дронами.
– Якщо раніше в міській забудові, як-от у Бахмуті, можна було більш-менш вільно пересуватися навіть удень, то тепер у Запорізькій області, де багато відкритих місць, це стало набагато небезпечніше. Особливо складно працювати вночі через тепловізори на дронах, які легко виявляють групи людей… – розповідає Андрієнко.
«Сидіти і спокійно чекати я не могла», – Ірина Серебрянська
Окремої уваги заслуговує історія журналістки Ірини Серебрянської – професора кафедри прикладної лінгвістики Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, доктора філологічних наук. З початком повномасштабного вторгнення вона стала військовослужбовцем Збройних сил України.
– Місце мого майбутнього продиктували кулеметні черги та вибухи на моїй вулиці, – згадує Ірина кінець лютого 2022 року. – Ця реальність не вписувалася в здоровий глузд, було відчуття чогось незрозумілого й зовсім абсурдного. Сидіти й спокійно чекати припинення завивання сирен і тішити себе думкою про те, що це ось-ось закінчиться, я не могла.
Рішення приєднатися до територіальної оборони було прийнято на другий день війни.
– Страх був, як у кожної нормальної людини, але розпачу й заціпеніння не було. Рішення було остаточне й перегляду не підлягало, – згадує Ірина. Рідні, звісно, були проти і в шоці.
Далі був непростий шлях…
– Було всього – страху й хвилювання за сина-студента (нині він уже теж у лавах ЗС України, добровільно мобілізувався, як тільки закінчив університет), за чоловіка-військовослужбовця, брата-військовослужбовця, за батьків, за всю родину… – каже Ірина. – Але неабияк зросла внутрішня концентрація, нерви були напружені й водночас ясно сконцентровані на повсякденних деталях і реаліях війни. Я заповнила цим свою внутрішню пустоту – і прийшло розуміння правильності зробленого кроку.
Ірина проходила службу як військовий журналіст і редактор газети «Військо України», висвітлюючи актуальні події російсько-української війни та історії наших героїв. Свій життєвий та журналістський досвід, думки, емоції й переживання вона втілила в розповідях про учасників бойових дій, представлених на сторінках книги «Стратегія протистояння», яка вийшла українською та англійською мовами.
Нині професор-офіцер знову працює зі студентами, але вже в іншому амплуа: забезпечує якість підготовки майбутніх офіцерів в одному з провідних військових вищих навчальних закладів країни.
* * *
Історії Михайла, Андрія та Ірини показують, як журналістські навички – вміння швидко орієнтуватися в ситуації, працювати в екстремальних умовах, аналізувати інформацію та приймати рішення – стають у пригоді на військовій службі.
Що далі? Чи буде повернення до мирного життя і цивільної журналістики?
– Поки не можу цього уявити… – каже Михайло Шарков. – Можливо, після певної реабілітації… але зараз про це рано думати.
Він, як і його колеги, впевнений у перемозі України, хоча й визнає, що ціна за неї буде дуже високою – вже є високою і буде ще вищою…
Шановні захисники та захисниці України! З нагоди Дня Збройних сил України Національна спілка журналістів вітає всіх військовослужбовців, які боронять нашу державу. Особливі вітання – нашим колегам-медійникам, які змінили камери і диктофони на зброю, ставши на захист Батьківщини. Ви пишете новітню історію України не лише словом, а й власними героїчними вчинками. Ваша мужність, професіоналізм та відданість справі наближають нашу Перемогу. Зичимо вам міцного здоров’я, незламної сили духу, надійного плеча побратимів поруч та якнайшвидшого повернення додому з Перемогою! Слава Збройним силам України!
Журналісти важливі!
Інформаційна служба НСЖУ
