28 днів студент Маріупольського державного університету Єгор Кузьмін спільно із подругами провів у розстрілюваному окупантами Маруіполі. «Мій перший опублікований матеріал! Дуже важко було писати про пережите у Маріуполі, та я не думав, що свою першу публікацію буду писати на таку важку тему», – так Єгор коментує свою журналістську розповідь про порятунок.
Зворушливу публікацію підтримала Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ: «Дякую, що поділилися своєю історією, так важко усвідомити, що все це відбулося зі знайомими людьми і з Маріуполем. Добре, що ви в безпеці, сподіваюся на порятунок інших людей».
Єгор Кузьмін – учасник навчальних ініціатив НСЖУ, зокрема, освітнього курсу «У фокусі – КРИМ».
«Саме цього дня я востаннє зв’язався зі своєю мамою. До цього ми могли зловити зв’язок лише на восьмому та дев’ятому поверхах гуртожитку, ще й телефони “доживали” свої останні відсотки. Ввечері зв’язок повністю зник. І з цього моменту починаються найгірші для мене дев’ять днів без зв’язку з рідними. Ми ніяк не могли повідомити хоча б, що усі цілі та живі. Аби стало легше, я писав листи мамі, де вибачався за усе, обіцяв впоратися з усім, обіцяв зустрітися…»
Повний текст опублікований на сайті Truthful Reporting:
Настав уже другий місяць весни, а я ніби ще залишився у лютому 2022. Мої пережиті воєнні дні у Маріуполі злились в один довгий та моторошний сон, з якого мені вдалося виплутатися. Вибратися з міста мені вдалося 22 березня. У тому пеклі я пробув 28 днів. Та мені здавалося, що це була вічність.
Хочу почати свою історію з того, як я опинився у Маріуполі. У Маріуполі я навчався в МДУ, в університеті, що нині повністю зруйновано. Там я жив у гуртожитку за 150 кілометрів від батьків, і так вийшло, що за п’ять днів до початку війни я повернувся до міста, адже мав розпочатися другий навчальний семестр в університеті. Ось так я й натрапив на цю біду. Так само опинилися у далі блокованому місті декілька десятків іноземних студентів з нашого МДУ у гуртожитку, що за тиждень до війни приїхали складати сесію.
Звістка матері про початок війни
Я добре пам’ятаю ранок 24 лютого. Своїм дзвінком мене розбудила мама о шостій ранку. Вона з жахом спитала мене, що відбувається, адже у новинах повідомили, що на Україну напали та починається війна. Того ранку кожна хвилина, ні, кожна секунда тягнулася вічність. За вікном було чутно, як автомобілі з величезною швидкістю летять по проспекту Будівельників, де я жив. Вони неслися навипередки, створюючи затори на дорозі, аби скоріш покинути місто…
Мене огорнув страх. Це страх залишитися одному, далеко від батьків. Та потім ми разом із двома подругами з університету згуртувалися та вирішили до кінця триматися разом. Так і вийшло, виїхали ми разом. Зараз ми також разом: вдома у родини однієї з них.
28.02. У цей день ми з дівчатами вийшли пошукати води у місті та опинилися під обстрілом “Градів”. Виявилося, що це було далеко від нас, але таких гучних вибухів ми ще не чули. Знали б ми тоді, як гучно буде далі…
01.03. Вперше зникло світло та перестав працювати стільниковий зв’язок. Магазини вже не працювали, а деякі вже почали руйнувати містяни, аби викрасти їжу. Ми з хлопцями з гуртожитку знайшли на дворі пічку буржуйку, що залишилася від будівельників, які з осені утеплювали наш гуртожиток. Далі ми кожного дня рубали дрова та готували на пічці у внутрішньому дворі гуртожитку та на мангалі. Черга, щоб хоча б підігріти воду тривала понад годину кожен раз. Ще пічка стала для нас усіх єдиним джерелом тепла, бо опалення, зрозуміло, не працювало без світла.
05.03. У цей день свій день народження у підвалі святкувала одна з моїх подруг. Разом ми приготували залишки м’яса, що вже п’ятий день були без холодильника у маринаді, та зварили картоплю. Таке свято в нових реаліях.
Саме цього дня я востаннє зв’язався зі своєю мамою. До цього ми могли зловити зв’язок лише на восьмому та дев’ятому поверхах гуртожитку, ще й телефони “доживали” свої останні відсотки. Ввечері зв’язок повністю зник. І з цього моменту починаються найгірші для мене дев’ять днів без зв’язку з рідними. Ми ніяк не могли повідомити хоча б, що усі цілі та живі. Аби стало легше, я писав листи мамі, де вибачався за усе, обіцяв впоратися з усім, обіцяв зустрітися…
Тепер ми знаємо, що таке “день бабака”
Усі дні ми проживали однаково. Вранці вставали та гріли воду на чай, бігали від кімнати до підвалу та назад, а у тихі години грали у карти. Їли ми один раз на день, дуже економили наші запаси, адже у місті вже не залишалося ні одного вцілілого магазина. Привезти продукти ніхто не зможе, бо ми у блокаді… Кожного дня вибухи було чутно все гучніше та ближче. Ворог підбирався ближче з кожним днем. Я не знаю, що це було за диво, та снаряди прилітали навколо нашого гуртожитку, але не зачіпали його. До останнього дня нашого перебування у гуртожитку втрати обійшлись лише вибитими вікнами. Зараз ми не знаємо, як справи у тих, хто залишився там.
Найстрашніший момент– коли над твоєю головою кружляє ворожий літак. І ти ніколи не знаєш, коли та куди йому надумається скинути бомбу. Ти просто сидиш й молишся, аби він улетів геть, аби цей гул від нього у небі швидше закінчився.
16.03. Я добре пам’ятаю 16 березня. У той день на будівлю Драматичного театру скинули бомбу. Ми чули та бачили ці потужні вибухи. З верхніх поверхів гуртожитку видно центр Маріуполя як на долоні. Видно будинки у полум’ї. Було видно й дах Драмтеатру… Було.
Увечері цього дня нам вдалося зловити зв’язок оператора Київстар, проте ловив лише інтернет. Дивом, просто дивом ми змогли написати рідним у Telegram. Я ніколи не забуду голосове повідомлення від мами, у якому вона плакала від радості, що я живий.
22.03. Знаходитись у гуртожитку було вже неможливо. Зібравшись духом, ми все ж таки вирішили йти. Пішли через усе місто пішки з сумками, необхідними речами. Бомбардування не вщухали ні на хвилину. Страшно настільки, що не описати словами. Страшно не тільки за себе, а й за дівчат з якими ми йшли. Страшно побачити те, що залишилося від міста. Страшно йти у невідомість. Адже ніякої інформації про евакуацію або якісь зелені коридори ми не знали. Ми лише повірили словам чоловіка, що розказав нам про один єдиний виїзд з міста.
Кульмінація
Усе. Ми йдемо. Доріг немає. Домівки розбиті. Багатоквартирні будинки палають, а деякі розсипалися на груду каміння. Машини на вулицях усі понівечені. Я навіть бачив одну машину, що лежала на даху догори колесами біля величезної воронки у землі. Ось з якою силою її відкинуло та перегорнуло від удару снаряда. На вулиці лежать трупи. Я нарахував близько десяти… Деякі вкриті ковдрами, а деякі лежать просто неба… Ще ніколи за сімнадцять років не бачив мерців.
Нам треба було перейти саме пекло, лінію розмежування наших та ворожих військ. Треба якось перейти проспект Миру, центральну вулицю міста. Перетнувши залишки доріг, ми навіть не могли впізнати вулиці, якими йдемо, бо за цими уламками неможливо їх ідентифікувати. Але ми впоралися, далі були блокпости, принизливі перевірки та питання. Мене просили оголити коліна та торс, аби перевірити, чи нема у мене синців або опіків від зброї, чи не військовий я. Коли ми покинули місто, мені стало легше… Та ще довго я не міг усвідомити, що вибрався звідти, що вже далеко від Маріуполя.
Я побачив дуже багато того, чого не хотів би бачити. А як журналіст я побачив навіть занадто багато.
Після пережитого у Маріуполі багато чого зрозумів, багато чому навчився та загартувався. Я виживав сам далеко від батьків, став більш самостійним. Я не хочу приймати те, що улюбленого міста вже нема. Маріуполь став для мене прихистком… Він вчив мене жити самостійно, навчив відпочивати, творити, шукати та досягати. У Маріуполі почалося моє нове життя. Там я вперше відчинив двері університету, там я знайшов нових та вже рідних для мене людей, там я сам починав свій шлях. Але шляху туди вже нема… Зараз залишається тільки вірити у кінець війни. Вірити в те, що колись я зможу побачитись з батьками та друзями. Зможу знов повернутися до навчання в університеті. Зможу знов побачити свій любий Маріуполь цілим та квітучим…
