Короткий за часом фільм, що переглядається на одному подиху. За менше ніж двадцять хвилин його автори об’ємно і наочно розповідають про те, як українські медіа в умовах широкомасштабної російської агресії шукають шляхи виживання, зміцнення і набуття стійкості. Як каже чернігівська журналістка Ольга Чернякова, коли людина залишається без інформації – вона розгублюється, починає панікувати, діяти нерозважливо, а отже в умовах війни може загинути. Тому роль журналістів, надавачів інформації наразі – вкрай важлива. Інформація нині рятує життя.
Фільм під промовистою назвою «Інформація, яка рятує життя… Українські медіа у пошуках стійкості» підготовлено НСЖУ за підтримки швейцарської некомерційної організації Foundation Hirondelle та Інституту регіональної преси та інформації (IRMI, Україна) в рамках проекту “Підвищення стійкості українських медіа”, що фінансується Swiss Solidarity.
…Звук сирени, що переходить у тривожну музику. Кадри обстрілів, пожеж, колон ворожої техніки, що суне на українські міста і села. Зруйновані будинки. Короткі кадри прифронтових вулиць і журналісти поруч із військовими. Мітинги з десятками українських прапорів і один величезний синьо-жовтий стяг у руках людей, що простирається на кілька десятків метрів…
А поряд із цим – будинок головного офісу Національної спілки журналістів України в Києві. Кадри, як везуть і роздають людям перші після окупації номери місцевих газет, а разом з ними – видану НСЖУ у співпраці з Всеукраїнським благодійним фондом «Журналістська ініціатива» і за фінансової підтримки Japan Offspring Fund GREEN COOP газету «Ми з України», що відома вже в багатьох регіонах України. І радість людей, які отримують заряд віри, що життя обов’язково налагодиться…
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, журналісти розповідають, як українські медіа кожного дня стверджують: «Журналісти – важливі!», і особливо журналісти важливі в умовах жахливої широкомасштабної російської агресії.
Війна в Україні. Інформація. Українські медіа у пошуках істини
Початкові кадри фільму буквально кількома словами голови НСЖУ Сергія Томіленка відтворюють перший день великої війни – 24 лютого 2022 року: «Всі були в шоці, але ми продовжували проводити онлайн-наради, намічали якісь певні плани, якусь розсилку порад для роботи журналістів у воєнний період».
Про атмосферу в нашій країні в ті дні нагадують і слова першої секретаря НСЖУ Ліни Кущ: «Мій робочий день 24 лютого почався о шостій ранку, коли ми стали зідзвонюватися із журналістами, які перебували або в Києві, або в регіонах, розпитувати, яка ситуація, що там відбувається. Того дня працювали повний робочий день у Спілці до восьмої вечора. Тоді ми не знали, що мине буквально кілька годин, навіть не кілька днів, а кілька годин, і редактор із Ізюма буде змушений терміново виїжджати з рідного міста, оскільки місто опиниться перед загрозою захоплення, а всі журналісти і громадські активісти будуть у списках розстрільних».
«З першого дня, – каже Сергій Томіленко, – ми перейшли в режим гарячої лінії, яка асистує запити сотень і тисяч журналістів і медіа на різноманітну допомогу. І ця допомога пов’язана буквально як із виживанням журналістів, так і з порятунком медіа, і – ключове – із можливістю того, щоб в українському медіапросторі в журналістів і медіа були сили працювати, виконувати ключову місію нести правду своїй аудиторії, і особливо в нинішніх умовах повномасштабної війни Росії проти України. Ми бачимо, що вага об’єктивної інформації як ніколи важлива, і вона може рятувати життя, вона може об’єднувати українців для відсічі окупантам і відповідно вона об’єднує загалом громадян на захист своєї країни».
Своєрідною ілюстрацією до цих слів стає спогад про ті дні відповідальної секретаря Чернігівської обласної організації НСЖУ Ольги Чернякової: «Коли чи місто, чи село, чи хутір, чи просто людина опиняється в інформаційній блокаді, вона розгублюється, вона внутрішньо починає панікувати. Людина повинна знати, де вона і що з нею відбувається. І саме тут надзвичайно потрібні журналісти».
У головної редакторки сайту «Кавун.City» Євгенії Вірич із Херсона, яка пережила жахи окупації, вимушена була разом з чоловіком переховуватися, щоб не потрапити до рук рашистів, свій спогад і свої емоції: «Ми працювали в окупованому Херсоні, і тепер щоразу, коли ми зустрічаємось із колегами в Києві, Запоріжжі, Миколаєві, в Луцьку, і коли заходи починаються з Гімну України, з наших українських гасел, я згадую, як за такі гасла і виконання Гімну в окупації можна було заплатити життям. Це, мабуть, такі “прильоти” з окупації».
Війна в Україні. Як рятували журналістів
На фронті українські військові відбивають атаки ворога, зачищають вулиці деокупованих міст. Війна набирає обертів, її жертвами поряд з усіма українцями стають журналісти. Вони – одні з перших в списках ворога на розправу за свою громадянську позицію.
Це добре розуміють керівники Національної спілки журналістів України, і найперше, що вони організують в нових умовах роботи – допомога колегам, які залишалися в окупації, ставали вимушеними переселенцями.
Ліна Кущ розповідає: «Перші два місяці це був режим “пожежної команди”, коли ми просто “гасили пожежі”, які виникали цілими днями і ночами. Це були запити журналістів, які перебували на окупованих територіях і не знали, як себе поводити, і просто не знали якихось азів безпеки. Це були запити від журналістів, які вже переїхали, і вони вже були в статусі переселенців, але вони або не мали, де жити, або не мали можливості працювати. Вони не мали можливості для того, щоб відновити їхню роботу, оскільки все їхнє майно і техніка були втрачені».
Сергій Томіленко доповнює сказане: «Це були виклики: ухвалювати ті рішення, які в такий гарячий період були адекватні, які були найпотрібніші. Ми не мали собі розкоші планувати якісь дуже спокійні заходи, а відповідно знову в режимі гарячої лінії повинні були зв’язуватись і зв’язувалися з колегами, які перебували в Херсоні, в Донецькій, Луганській областях. Одразу розгортали спеціальні проєкти допомоги. Зокрема, допомога журналістам Маріуполя. В той час, коли Росія розстрілювала і знищувала це блокадне місто, ми максимально розгортали допомогу журналістам, які рятувалися з Маріуполя. Ми прокладали для них маршрути та зв’язки, якусь допомогу, перераховували гроші, передавали якусь інформацію, в який спосіб наші колеги могли рятуватись, з окремими міжнародними донорами лобіювали спеціальну програму екстреної спеціальної програми фінансування маріупольських журналістів. У той час була спроба окупації Чернігівської області. Ми одразу двадцятьом-тридцятьом чернігівським журналістам передавали матеріальну допомогу, передавали засоби захисту» .
Головна редакторка газети «Сільські новини» з Херсонської області Любов Рудя, яка, залишаючись в окупації, стала активною волонтеркою і, поки була хоча б якась можливість, підтримувала земляків, організовувала завезення продуктів, одягу, ліків. Зараз вона в безпеці, і в неї свій спогад: «Коли ми працювали в окупації, я була зворушена, коли мені подзвонив голова Спілки журналістів Сергій Томіленко. Я коли поглянула в телефон (у мене його номер забитий у телефоні), була дуже розчулена, до сліз. І коли він мені запропонував виїхати, я сказала тоді, що в мене тут іще багато справ».
Центри журналістської солідарності НСЖУ стали і залишаються надійною підтримкою для українських журналістів
Сергій Томіленко розповів, що, виходячи з ситуації, яка складалася, було вирішено організувати спеціальну мережу Центрів журналістської солідарності. Він каже: «Спочатку створили Центри журналістської солідарності в трьох містах Західної України – в Івано-Франківську, Чернівцях і у Львові, де вже були кілька співробітників, які на постійній основі могли бути на передовій контактів із запитами журналістів, які звертались».
Ліна Кущ узяла на себе велику частку організаційних питань. Став у пригоді її досвід вимушеної переселенки з Донецька 2014 року, але тут додавалася відповідальність за колег, які опинилися в надскладних умовах широкомасштабної російської агресії.
Тепер Ліна Кущ згадує: «У нас були випадки, коли журналісти жили в якихось прихистках, влаштованих із кафе, із якихось ліцеїв тощо і просто не мали ніяких можливостей. Ані техніки не мали, ані меблів. Наприклад, для того, щоб працювати, організувати своє робоче місце. Якщо говорити про напрями діяльності Центрів журналістської солідарності, то це напрям безпеки, допомога журналістам, які втратили роботу або хочуть відновити цю роботу, і допомога редакціям у відновленні цієї роботи. А це психологічна та юридична допомога, надання робочого місця і надання техніки в користування».
Сергій Томіленко доповнює: «Ця мережа стала можливою завдяки підтримці Міжнародної і Європейської федерацій журналістів, завдяки глобальній підтримці міжнародних партнерів. Зараз вона є тим робочим інструментом, де працюють у межах п’ятнадцяти співробітників, кожен день яких починається і закінчується з ключового виклику: Кому з журналістів ми допомогли? Хто ще в біді? Кому ми простягнули руку допомоги?»
Кадри, де люди тікають від обстрілів, проходження пунктів пропуску, розстріляного дорожнього знаку «Чернігів», кадри зруйнованих ворожими ракетами будинків наочно показують, наскільки така допомога була на часі і була потрібна.
Рік війни і нове життя для газет
Широкомасштабна війна показала цінність і великий запит на роботу професійних журналістів. Ольга Чернякова зазначає: «Коли Чернігів перебував один місяць, один тиждень і один день у інформаційній блокаді, інформація про те, що відбувається довкола, людям була потрібніша більше, аніж хліб і ліки».
Керівники Спілки розуміли, наскільки важливо людям з деокупованих територій відчути себе вільними, відчути, що життя повертається і поступово буде налагоджуватися. І допомогти відродити відчуття свободи від окупанта, віри, що все буде добре. Може, місцева газета – символ звичного мирного життя…
Сергій Томіленко каже: «Серед стратегічних наших ініціатив – відродження місцевих газет на деокупованих територіях. Одразу, як Українські війська звільняють українські території, ми як Національна спілка журналістів України підтримуємо місцевих редакторів газет, щоб вони видавали перший після деокупації випуск газети. Окупанти руйнують інфраструктуру на деокупованих територіях. Спочатку є проблеми зі зв’язком, є проблеми з телевізійним зв’язком, мобільним зв’язком. Тому такий традиційний канал поширення інформації як друкована преса, є ідеальним для втримання в українському інформаційному полі».
Редактор газети «Ворскла» з Великої Писарівки Сумської області Олексій Пасюга на прикладі своєї газети відчув, наскільки потрібна найближча до людей місцева преса, яка є підтвердженням, що про людей пам’ятають, з ними діляться інформацією, щоб їм легше було розібратися, що відбувається навколо і в Україні.
І коли Олексій Псюга каже: «Наша газета не виходила два місяці, але якщо я бачу зараз, коли виходять газети, яких люди не отримували 10-9-8 місяців, і Спілка зробила так, що вони виходять, я розумію цю радість. Це для мене найкраща новина, краща, ніж якби я бачив, може, навіть якусь перемогу на фронті. Тому, що ідеологічний фронт – це дуже важливо!», – з ним складно не погодитись. Радує повідомлення головної редакторки «Маяк» з Богодухова Харківської області Тетяни Лучинської: «Коли наприкінці минулого року Національна спілка журналістів виділила нам кошти, щоб ми надрукували кольорову газету на восьми сторінках, це для наших читачів була дійсно сенсація».
Кадри, де волонтери зі словами: «Тримайте рідненьку газету!» – роздають місцеві газети і видання «Ми з України», і тут-таки чутно нетерпляче: «Давай, давай, давай…» – краще за будь-які слова засвідчують спрагу населення за правдивим, дуже рідним українським словом.
НСЖУ профінансувала відновлення друку газет
За інформацією Сергія Томіленка, Національна спілка журналістів України профінансувала для понад двадцяти місцевих видань на деокупованих територіях перший або один з перших випусків. Це переважно газети Харківщини, Херсонщини, Донеччини, але також є і кілька видань на деокупованій Київщині, в Сумській області.
Голова НСЖУ розповідає про редакторську самовідданість і готовність видавати свою газету в найскладніших умовах, коли редакція відчуває підтримку:
«Я тримаю в руках випуск газети «Вперед» з Бахмута, де зараз точаться жорстокі бої. У неймовірних умовах робиться ця газета. Зараз головна редакторка Світлана Овчаренко живе в Одесі. Світло у неї є дві-три години на добу. От вона дві-три години на добу використовує, щоб зібрати інформацію, десь передати, десь макетувати, але все одно забезпечити вихід цього видання.
Як тільки наші колеги – редактори з багаторічним досвідом починають вірити в свої сили, вони випускають газети в таких обставинах, будучи переселенцями, відірваними від рідних територій, шукаючи нові друкарні, нові шляхи поширення тощо.
Вони вірять у свої сили. Як тільки з’являється газета, вони отримують десятки і десятки схвильованих відгуків від своєї аудиторії.
Ми фактично в кожному випадку, коли друкується газета, яку довго не бачили читачі, отримуємо відгуки, що люди цілують рідну газету, бо газета для них – це стабільність, це те, що десятками років вони з дитинства бачили і добре знають.
І коли з’являється рідний бренд, це чіткий сигнал того, що Україна, велика Україна бореться за кожного маленького українця».
Світ з Україною. Міжнародні партнери.
Сергій Томіленко розповідає:
«Кожного дня з початку повномасштабного вторгнення ми постійно отримували і отримуємо велику кількість запитів від наших партнерів: «Чим ми можемо допомогти? В який спосіб ми можемо ефективніше рятувати українських журналістів, які в біді?».
Першими я можу відзначити литовських партнерів, які представляють Східноєвропейський центр досліджень, Литовську спілку журналістів, де миттєво трансформували існуючі в Україні проєкти підтримки журналістських регіональних розслідувань у спеціальний допомоговий проєкт в екстреній ситуації.
Одними з перших відреагували також представники штаб-квартири ЮНЕСКО, з якими в нас теж були певні проєкти. Вони відкрили спеціальний екстрений проєкт з фізичної безпеки журналістів. При допомозі ЮНЕСКО і Репортерів без кордонів ми переклали українською мовою всесвітньо визнаний посібник з безпеки журналістів у гарячих точках.
З нами контактували Міжнародна та Європейська федерації журналістів, де також шукали, чим можуть допомогти. Вони відкрили екстрене фінансування. Тобто фактично всі ці рішення, якісь новації доволі швидко сприймалися партнерами. Для них головним було зрозуміти, що ця допомога і ці проєкти є резонансні, що вони актуальні, допомагають колегам у біді.
Зараз Спілка журналістів є ключовим експертом для міжнародних організацій, які приходять, підтримують українські медіа. Ми надаємо рекомендації великим партнерам для такої стабільної економічної підтримки місцевих медіа, яким ми допомогли видати перший випуск.
Завдяки швейцарському фонду HIRONDELLE на сьогодні вісімнадцять медіа отримують стабільну десятимісячну підтримку. Також окремо ще десять медіа завдяки Академії української преси і посольству США теж мають десятимісячну технічну і фінансову підтримку.
Відповідальний редактор онлайн-видання «Прочерк» з Черкас Назарій Вівчарик говорить про те, чому журналісти важливі, про важливу роль журналістів у тому, що міжнародні партнери так чутливо поставилися до біди в Україні.
Він зазначає: «Журналісти, по суті, є такими міжнародними голосами, які своєю роботою, своїми публікаціями, сюжетами навіть спрямовують гуманітарну допомогу в Україну. Тобто фактично вони є донорами. Журналістам удається через свої матеріали залучати в Україну допомогу, тому що вони показують ситуацію, показують правду про російську агресію. І українським медійникам не треба нічого вигадувати, як тій стороні, що чинить злочини в нашій країні».
Війна в Україні. Журналісти – важливі!
Обстріли, вибухи, пожежі, що 24 лютого 2022 року викликали шок. На Київщині, яка з перших днів російського військового вторгнення прийняла на себе ворожий удар, розгорнулася масова евакуація населення. А в цей час у журналістів – день здачі видання до друкарні. Як бути?
Головна редакторка газети «Баришівський вісник» з Київської області Аліна Басенко згадує:
«Найважче було прийняти рішення 24 лютого – коли все місто, абсолютно всі твої сусіди, родичі, знайомі намагаються якимось чином виїхати і побігти в магазин накупити продуктів, заправити машину, зняти готівку з банківських рахунків. А в цей час у нас газетний день, і ти займаєшся виданням газети, бо сподіваєшся на те, що на дипломатичному рівні все це сьогодні ввечері вирішиться, війни не буде. А читачі ж чекають, передплатники чекають твою газету. Тому в той момент настає прозріння: хто ти є, яку мету і ціль ти переслідуєш, яку мету несеш».
Ліна Кущ говорить про незламність наших локальних газет, особливу журналістську і громадянську відповідальність перед читачем в умовах близьких бойових дій: «Часто ми бачимо, як медіа, які були гіперлокальними, редакції яких складалася із двох-трьох людей, продовжують роботу, збираючи інформацію в зоні бойових дій, за кілька кілометрів, наприклад, від російського кордону.
Бачимо, як місцеві газети, які раніше мали тираж буквально пару тисяч примірників, наскільки вони стають важливими для своєї громади і для тих людей, які іншим чином не можуть отримати інформацію.
Люди хочуть читати з українських джерел, але про себе самих. І ми допомагаємо нашим колегам запустити такі проєкти».
На підтвердження сказаному Ліною Кущ – слова відповідальної секретаря Чернігівської обласної організації НСЖУ Ольги Чернякової: «Наші журналісти самі в собі відкривали внутрішні резерви цієї якоїсь необхідності, відчайдушності, мужності, сміливості. І всі забували про те, що в тебе є родина, є сім’я, ти сам по собі. Бігли туди, де було найгарячіше. Війна, і це загострення дало можливість говорити, називати речі своїми іменами».
Головна редакторка сайту «Кавун.City» Євгенія Вірлич, яка через своє медіа інформувала широкий загал про події на окупованій Херсонщині, з гордістю зазначає: «Це було вкрай важко – зберегти себе, реально просто зберегтись фізично… Я дуже переживала за колег, і, на моє таке глибоке щастя, дуже мало моїх колег пішли на співпрацю з ворогом».
Як великий знак оклику, як аксіома багатоголосо звучить на завершення фільму: «ЖУРНАЛІСТИ – ВАЖЛИВІ!». Українські журналісти це впевнено доводять це кожним днем року незламності.
Матеріал підготовлено НСЖУ за підтримки швейцарської некомерційної організації Foundation Hirondelle та Інституту регіональної преси та інформації (IRMI, Україна) в рамках проекту “Підвищення стійкості українських медіа”, що фінансується Swiss Solidarity.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
