Документування війни потребує від журналіста не лише професійної майстерності, а й особливої відповідальності перед людьми, які пережили травматичні події. Як розповідати їхні історії, не завдаючи додаткового болю? Де проходять етичні межі, яких не можна переступати заради журналістського матеріалу? Як уникнути психологічного виснаження під час роботи з чутливими темами? Ці питання стали предметом професійної дискусії журналістів Сумщини з Євгенією Подобною – журналісткою, авторкою документальних книжок і фільмів, лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Зустріч відбулася за ініціативи Сумського офісу Центру журналістської солідарності НСЖУ. До обговорення теми «Воєнна документалістика та етика роботи з чутливими темами» долучилися також студенти, аспіранти й викладачі факультету іноземної філології та соціальних комунікацій Сумського державного університету.
Документувати війну через людські історії
Євгенія Подобна працює у сфері документалістики з 2012 року. Її перший досвід був пов’язаний зі збиранням спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Із 2015 року журналістка працювала воєнною кореспонденткою на сході України, а згодом створювала документальні проєкти для Суспільного.

За словами спікерки, повідомлення про обстріли, руйнування та втрати не завжди дають змогу повною мірою усвідомити людський вимір війни. Тому особливого значення набуває документування особистих історій військових і цивільних, які пережили окупацію, полон, втрату близьких або знищення домівок.
Такі свідчення допомагають побачити за статистикою конкретні людські долі. Вони стають основою документальних книжок, фільмів і фотопроєктів, а також важливим джерелом збереження історичної пам’яті.
Євгенія Подобна наголосила на необхідності співпраці журналістів із науковцями, дослідниками та фахівцями з меморіальних практик. Адже зібрані свідчення потребують не лише збереження, а й подальшого осмислення.
Що можна показувати, а від чого варто відмовитися
Однією з найскладніших проблем воєнної документалістики є визначення меж допустимого під час висвітлення людських трагедій.
Чи варто публікувати зображення тіл загиблих? Чи припустимо знімати людину в момент гострого горя? Як не перетворити чуже страждання на інструмент привернення уваги?
«Сьогодні воєнна документалістика, особисто для мене, – це історія про межі: що можна показати, а що не можна, які питання можна ставити, а які не можна», – зазначила Євгенія Подобна.
Журналістка звернула увагу на те, що прагнення показати правду про війну іноді вступає в суперечність із необхідністю захистити людей від додаткової травматизації.
Особливої обережності потребують матеріали про загиблих військовослужбовців, зокрема коли їхні родини ще не отримали офіційного підтвердження загибелі або продовжують чекати на звістку про зниклих безвісти.
За словами спікерки, універсальних рішень у таких ситуаціях немає. Журналіст повинен щоразу оцінювати не лише суспільну значущість інформації, а й можливі наслідки її оприлюднення.
Право людини зупинити інтерв’ю
Окрему увагу під час розмови приділили спілкуванню з людьми, які пережили травматичні події.
«Немає інструкції до людини. Ми всі дуже різні», – наголосила Євгенія Подобна.
Деякі співрозмовники прагнуть розповісти про пережите до найменших подробиць, інші уникають окремих спогадів. Навіть слова підтримки, які одна людина сприймає позитивно, для іншої можуть виявитися неприйнятними.
Тому перед початком інтерв’ю журналістові варто пояснити мету розмови, домовитися про теми, яких співрозмовник не хотів би торкатися, та обов’язково передбачити можливість зробити паузу або припинити запис.
«Мені важливіша людина, ніж матеріал. Якщо людина відчуває на якомусь етапі, що вона не хоче говорити далі, значить, ми зупиняємося», – підкреслила журналістка.
Вона наголосила, що щирість і повага є важливішими за заздалегідь підготовлені слова співчуття. Людина має розуміти, навіщо журналіст записує її історію, і відчувати, що її особисті межі поважають.
Як уникнути помилок під час роботи з чутливими темами
Євгенія Подобна поділилася практичними рекомендаціями, які можуть бути корисними журналістам під час документування воєнних подій.
Перед інтерв’ю необхідно ретельно вивчити тему та обставини, про які йтиметься. Розмову варто записувати на диктофон, щоб мати змогу перевірити точність цитування та уникнути непорозумінь.
Особливу увагу журналістка звернула на недопущення стигматизації героїв матеріалів. Зокрема, не слід пов’язувати певні вчинки чи особливості поведінки людини з її військовим досвідом, якщо немає підтвердженого причинно-наслідкового зв’язку.
Це правило стосується не лише основного тексту публікації, а й заголовків, які можуть формувати упереджене ставлення до військових і ветеранів.
Ще одна рекомендація – бути готовими змінювати початковий задум матеріалу. Під час роботи з реальними людськими історіями обставини можуть змінюватися, а рішення співрозмовника не продовжувати розмову потрібно поважати.
Безпека журналіста – не менш важлива за професійне завдання
Під час зустрічі говорили також про психологічне навантаження, яке супроводжує роботу з воєнною тематикою.
Євгенія Подобна розповіла, що свого часу змушена була зробити паузу в документуванні війни. Постійне занурення в історії людських втрат, полону та страждань може негативно позначатися на психологічному стані журналіста.
Тому медійникам важливо вчасно помічати ознаки емоційного виснаження, дбати про власний стан і не нехтувати необхідністю відпочинку.
Питання психологічної стійкості, фізичної безпеки та професійної підтримки журналістів є важливими напрямами діяльності мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ. Особливого значення така підтримка набуває для медійників, які працюють у прифронтових регіонах і регулярно стикаються з наслідками російських обстрілів.
Звертаючись до нинішніх і майбутніх журналістів, Євгенія Подобна закликала документувати війну, зберігати свідчення очевидців і розповідати людські історії. Водночас наголосила: жоден журналістський матеріал не вартий того, щоб ризикувати власним життям.
Професійна відповідальність воєнного документаліста полягає не лише в точності фактів і достовірності свідчень. Не менш важливими залишаються повага до людської гідності, усвідомлення наслідків публікації та безпека всіх учасників журналістської роботи.
Захід реалізовано в межах співпраці НСЖУ та незалежної організації зі свободи слова та незалежних медіа Free Press Unlimited (FPU).
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Софія Ліщинська, студентка спеціальності «Журналістика» СумДУ













Дискусія з цього приводу: