Захисник Маріуполя Артем Дубина, який пережив поранення в голову та 2 роки 4 місяці російського полону, вступив до Національної спілки журналістів України. 13 серпня Артем отримав з рук голови НСЖУ Сергія Томіленка спеціальну Почесну Грамоту для військових і членський квиток.
… 24 лютого 2022 року, почувши перші вибухи о 4:30 ранку, Артем негайно рушив з рідного Нікополя до Маріуполя, де приєднався до оборонців міста.
Спочатку продовжував працювати в інформаційній службі, але у квітні перейшов до підрозділу швидкого реагування, став бійцем під позивним “Нікополь”. 18 квітня 2022 року під час бою на «Азовсталі» ворожий снайпер влучив йому в голову та шию. Побратими вважали його загиблим. Але Артемові вдалося вижити. Після трьох днів у комі він прийшов до тями в підземному шпиталі-бункері «Азовсталі», спочатку не розуміючи, хто він і де він є.

17 травня 2022 року, ще не повністю одужавши від поранення, Артем потрапив у полон. Почалися довгі 2 роки й 4 місяці випробувань у російських катівнях – спочатку в Оленівці, потім 9 місяців у СІЗО Таганрога та понад рік у Камишині Волгоградської області.
Артема утримували в тому самому СІЗО в Таганрозі, де загинула українська журналістка Вікторія Рощина, і одночасно з нею. Він на власному досвіді відчув жорстокість системи, яка знущається з усіх в’язнів – військових і цивільних, чоловіків і жінок. За свідченнями Артема, в російських тюрмах практикували систематичні катування: двічі на день полонених виводили з камер на побиття, використовували електрошокери, застосовували психологічний тиск.

Артем описав, як у Таганрозі кожний наказ вийти з камери означав майже гарантоване побиття. Двічі на день – «огляди» з ударами. У колонії в Камишині – «баня», де замість помитися, людей душили гумовими жгутами, били шокерами в пах, змушували боятися самого душу. Навіть харчування перетворювали на тортури: у камеру їжа надходила гарячою, часу на неї – лічені хвилини. Рідину й кістки ковтали так швидко, що обпечені й поранені піднебіння і язик ставали нормою.
Особливо вразила його поведінка жінок-співробітниць ФСІН (російської Федеральної служби виконання покарань), які сміялися та раділи під час катувань.
– Від чоловіків ти вже готовий до якоїсь певної агресії. Але коли це йде від жінок, то це прямий розрив свідомості… І ти починаєш одразу уявляти своїх рідних – дружину, маму… І розумієш, що ми – люди з іншої цивілізації, – згадує Артем.
Одним з найважливіших висновків, які зробив Артем під час полону, стало розуміння природи російської тоталітарної системи. Це знання особливо актуальне в контексті долі Вікторії Рощиної, яка намагалася протестувати проти нелюдських умов утримання.
– Українці, які потрапили в полон, іноді думають, що вони, виступаючи проти системи катувань, щось змінять. Але вони дуже сильно помиляються, бо там зовсім інша система – тоталітарна. І боротьба за свої права призводить тільки до нових тортур, – пояснив у коментарі НСЖУ Артем. – Якщо нам щось не подобається, ми виходимо на Майдан. У нас є позитивний досвід народних виступів, які змінювали історію України. Там такого немає. Там, якщо ти «виступатимеш», результат один: двері відкриваються, тебе – в коридор і починають забивати палками.
Особливою формою катувань була повна інформаційна ізоляція. Полоненим забороняли спілкування між собою, листи від рідних просто спалювали, доступу до будь-яких новин не було. Артем дізнався про розвиток технологій ведення війни, зокрема про FPV-дрони, тільки після звільнення.
– Ми не розуміли, що таке FPV-дрони. Знали, що є мавіки, які можуть скидати гранати. А тут дізналися, що дрони можуть техніку нищити, в будинки залітати», – розповідає він.

13 вересня 2024 року Артем був звільнений під час обміну полоненими. У Києві він пройшов реабілітацію. Через місяць після звільнення, 15 жовтня, відбулася найрадісніша подія в його житті – одруження з коханою Ольгою, чия любов допомагала йому вижити в полоні.
Вступ до лав НСЖУ, каже Артем, для нього особлива історія. До повномасштабної війни він працював командиром інформаційної служби полку «Азов», відповідав за висвітлення подій на фронті. І, каже, планував вступити до НСЖУ. Але не встиг.
– Сьогодні ми виправили цю паузу в часі – і для нас у Спілці це символічно: підтримати того, хто після полону і катувань зберіг професійну й людську гідність. Дякую за прийом до Спілки журналістів колегам з Дніпропетровської обласної організації НСЖУ та пресофіцерці Ользі Вільховій, – зазначає Сергій Томіленко.
Артем бере участь в акціях на підтримку полонених.
– Ще багато моїх побратимів – у полоні. Там катують щодня. Ми повинні робити все, щоб повернути їх якнайшвидше додому, – наголошує він.
Нині Артем повернувся в інформаційну службу «Азову». Його досвід стане безцінним внеском у висвітлення правди про російські злочини та умови утримання українських полонених.
– Ті, хто зараз у полоні — цивільні журналісти, військові, наші знайомі, друзі й колеги — щодня тримають удар, – каже голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Ми — тут, на волі — маємо бути для них голосом, плечем і тилом. Артеме, для нас честь вітати вас в лавах НСЖУ.
Вступ Артема Дубини до НСЖУ – це не просто поповнення в лавах журналістів. Це голос тих, хто пройшов пекло і повернувся, щоб розповісти правду – про війну, про те, що відбувається в російських тюрмах, про долі тисяч інших українців, які й сьогодні перебувають у полоні.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: