Журналістика – стресостійка професія, і психологічний дискомфорт журналіст відчуває не від поганих новин, а від відсутності новин як таких. Про це відомий український журналіст, публіцист, політичний аналітик Віталій Портников заявив у ефірі «Espreso.TV», відповідаючи на запитання, чи відчуває він у себе посттравматичний стресовий розлад і що робить для його профілактики.
– Я, чесно кажучи, не дуже розумію, що змінилося в моєму житті з 24 лютого 2022 року як у професіонала, – сказав Віталій Портников. – Я журналіст, а журналісти завжди живуть у стресі. Я раджу людям, які кажуть: «Ой, у нас тут серйозні стресові проблеми, ми живемо у вирії подій, ми весь час читаємо новини, ми спускаємося в бомбосховище», – обмежте, будь ласка, свій контакт з новинами! Люди, які обирають журналістику, весь час хочуть бути у стресі! Це – стресостійка професія.
Віталій Портников порівняв те, як почуваються журналісти і хірурги, які щодня роблять по кілька операцій.
– Якби я, не будучи хірургом, зробив хоча б одну операцію, в мене був би посттравматичний стресовий розлад. Натомість, люди, які йдуть навчатися в медичні інститути, відвідують морги, – сказав Портников. – Я, коли в мене беруть кров для аналізу, дивлюся в інший бік. А медики цим займаються професійно: ріжуть тканини людини, зшивають їх. Мені від цього було б зле. Але вони обрали цю професію тому, що вони стресостійкі до таких речей. Так і в журналістиці: ви маєте бути стресостійкими до новин, причому зазвичай журналістика – це насамперед погані новини: кризи, війни, землетруси, смерті (все інше аудиторія не дуже любить і не сприймає).
Усе життя журналіста, як наголосив Віталій Портников, – у вирії таких подій.
– Журналістика, як колись казав Марк Твен, це коли людина покусала собаку, а не собака покусав людину, – зазначив журналіст. – Я висвітлював велику кількість військових конфліктів, спеціально їздив дивитися на кризові ситуації в колишній Югославії, на Близькому Сході. Поруч зі мною вибухали автобуси. Я бачив сотні тисяч біженців… Це нормально для журналіста, так і має бути!
Водночас, як зауважив Віталій Портников, він як людина, схильна до співпереживання до інших людей, віддає перевагу не репортерству, а політичній аналітиці.
– Я – з тих людей, які відчувають емпатію. Не думаю, що це погано, але я бачив багатьох журналістів, які й емпатії не відчували. Можливо, ви бачили ролик про журналістку, яка знімає вбивство дитини, а потім отримує премію за цю зйомку. Я б так не зміг, чесно скажу. Тому я сьогодні – політичний аналітик, а не репортер (хоча коли займався репортерством, то розумів, що моє головне завдання – донести новини, а не проявити емпатію). Вибір того чи того напрямку диктують властивості характеру, – додав журналіст.
На його переконання, «журналісти мають працювати так, як працюють люди в операційній, люди на фронті».
Віталій Портников каже, що не має часу для посттравматичних розладів.
– Якби вони в мене були, я б не займався журналістикою жодного дня в своєму житті, – наголосив Портников. – Журналістика тим і відрізняється, що ти дивишся на новини широко розплющеними очима. Коли війна, то професійний обов’язок – говорити з аудиторією, говорити правду, вибирати головне. Це – трагедія і водночас шанс, щоб проявити себе і як справжній професіонал, і як людина з емпатією. Тож жодної профілактики посттравматичного стресового розладу не потрібно. В ній була б потреба, якби новин не було.
Журналіст додав, що жодного дня в житті «не був у справжній відпустці»: навіть коли він кудись їде відпочивати, то пише по одній-дві статті на день.
– Це менше, ніж у робочий час, але я пишу і стежу за новинами. Я записую блоги. Я ніколи не відключаюся. Можливо, це також посттравматичний стресовий розлад, але мені так цікаво жити, – підсумував Віталій Портников.
