Розповідати людям правду про війну в Україні, подавати аналітику, інформувати про труднощі, які переживає українська армія – це мають робити зараз українські журналісти. Бо українці відрізняються від росіян тим, що мають критичне мислення і можуть робити висновки. На цьому наголошує журналіст із 30-річним досвідом роботи в медіа, а нині – військовий ЗСУ Олег Зонтов.
Він переконаний: у воєнний час єдиний костюм, який має носити чоловік – це військова форма.
Військовим Зонтов став вдруге за останні вісім років. Коли на Донбасі почалися бої з проросійськими сепаратистами, добровольцем пішов до лав Збройних сил України у 2014-му. У 2022-му прибув до Слов’янського військкомату на другий день війни, щоб захищати Україну від російських окупантів. Каже: міг би залишитись у Києві, де жив останнім часом. Але Донбас – його мала батьківщина.
«Ми маємо захищати місце, де народилися, і я повернувся до рідного Слов’янська. Тож 25-го лютого я вже був у військкоматі, а 26-го – у війську, в одному з батальйонів десантно-штурмових військ. Мої товариші по службі – представники різних професій: педагоги, робітники, банківські працівники, фермери, програмісти», – розповів Олег Зонтов пресслужбі Національної спілки журналістів України.
Тим, хто справді воює, – не до тіктоків та інстаграмів
Він підкреслює: на війні не має значення, хто ти: інженер, кандидат наук, селянин чи журналіст.
«Ти зараз у війську, твоя професія – військовий. Твоє завдання – знищувати ворога, оборонятися й наступати. Якщо ти отримав акредитацію і маєш прес-карту – тоді висвітлюєш цю подію як журналіст. А коли ти всередині війни – ти солдат. Звісно, можеш зробити якийсь пост в соцмережах. Але з початку війни мені вдалося зробити це тричі», – зізнається він.
В зоні бойових дій півтора місяця не було ні інтернету, ні мобільного зв’язку. Та й під час війни не до соцмереж. Звичайно, можна зробити фото, але в польових умовах немає можливості зарядити телефон.
Олег Зонтов каже: тим, хто справді воює, а не займаються показухою, не до тіктоків та інстаграмів.Тому всілякі відео з «геройствами» кадирівців – це форма пропаганди, причому недолугої і непрофесійної.
«Уявіть, у Сєвєродонецьку, де наші хлопці відчайдушно надають спротив рашистам – який там інтернет, який там тікток? Можна зробити пост, коли тебе відтягли на передислокацію, або щоб отримати боєкомплект та додаткові ресурси, помитися. Тоді ти маєш можливість щось виставити», – пояснює боєць.
«Їли один сухпай на двох»
Лише днями підрозділ, в якому служить Олег Зонтов, відвели з території, де він базувався. Тоді він і скористався можливістю написати щемливий спогад про свого загиблого товариша Андрія Жукова.
«Тільки вчора я зміг поговорити з його матір’ю. Андрія поховали за два дні до того. Десять днів зайняла його остання дорога додому. Ми були з ним у Ізюмі та Кам’янці. Але здружилися у “лісі”. З 14-го квітня ми постійно були вдвох. Ми пристойно “закопалися” і коли була можливість, майже безтурботно спали у нашому підземному номері. Ми їли один сухпай на двох, причому він завжди просив, щоби я починав перший, бо старший. Але йому більше діставалось, бо я, щоб не дай боже з’їсти лишнього, завжди залишав у консерві більше половини.
А ще він читав. Де він знаходив журнали і книжки, навіть на уявляю. Саме тому я вмовив його зробити жанрове фото, нібито в нас “лісова бібліотека”. Йому було трошки за сорок. Двоє синів. Невелике смт Буди під Харковом, звичайна робота на приватному підприємстві. Він був спокійним, добрим і світлим. Був. Через місяць 14-ого травня, на світанку, під час чергової спроби рашистів атакувати наші позиції, він загинув. Мати попрохала переслати фотографії з ним. А мені дуже болить, і цей пост спроба виговоритися, а ще вшанувати пам’ять справжнього чоловіка і сміливого солдата Андрія Жукова», – написав Олег Зонтов у фейсбуці.
«Усвідомлення, що ми боремося за свою країну, робить нас кращими»
За його словами, Україну захищають представники різних соціальних верств, віку та віросповідань. Є серед них вмотивовані громадяни, які пройшли Майдан, як, наприклад, сам Олег Зонтов, і люди, які ніколи не служили в армії.
«Але те, що ми захищаємо і боремося за свою країну, робить нас кращими. Це усвідомлення, що ми робимо велику справу, дає моральну основу і сили. Росіяни розуміють, що вони роблять щось не те. Це ж не якась там Сомалі, а країна, з якою раніше були дружні зв’язки, в якій у майже в кожного росіянина є родичі або знайомі. Але вони діють під впливом російської зомбі-пропаганди, або вимушені це робити. Це аж ніяк не знімає з них провини», – каже він і додає:
«Думаю, колись вони будуть каятись у своїх злочинах. Бо будь-яка війна колись закінчується і настає мир. Є історичний приклад – Німеччина, яка мала антагонізм із Польщею або Україною. Звісно, нацистські накази Гітлера виконували звичайні німці. Під час Другої Світової війни загинуло 10 мільйонів українців. Але ж зараз Німеччина допомагає Україні у війні з путінською Росією, приймає наших біженців. За 70 років змінилося декілька поколінь німців, доки ця нація покаялась. Так само буде і з Росією».
«Музична пауза із похоронним маршем»
Олег упевнений, що нинішня війна буде точитися не один місяць і навіть рік. Навіть якщо закінчиться гостра фаза, треба розуміти, що Росія знову в будь-який момент атакує. Тому держава та військово-оборонний комплекс повинні працювати в умовах постійної готовності до захисту України.
Він зазначає, що нинішня війна не йде в жодні порівняння з його попереднім військовим досвідом. Це підтверджують і хлопці, які служили в 2014, 2015 роках, а потім залишалися на службі за контрактом.
На п’ятий день війни, коли потрапили в крупні заміси під Ізюмом, Кам’янкою, він перебував під масованими обстрілами та мав безпосередній контакт із ворогом. Там і почув фразу: «Хіба то була війна? То були квіточки, а війна – оце!». Олег зазначає: такої навали, яку влаштували рашисти в Україні сьогодні, не було.
І все ж, незважаючи на вкрай тяжкі умови, в яких воюють українці, на війні трапляються й маленькі дива. Як-от один з останніх випадків. Два тижні тому в сусідній бліндаж упала міна, де перебували двоє товаришів по службі. Один загинув на місці, а інший не отримав навіть подряпини.
Та найбільше вражає Олега Зонтова те, що рашисти один в один наслідують методи гітлерівських нацистів під час Другої Світової. Відстань між українськими та ворожими позиціями – два кілометри. Іноді окупанти влаштовують «музичну паузу», яка триває з другої до четвертої ночі. Орки вивозять спеціальний автомобіль і голосно вмикають запис похоронного маршу, на тлі якого оголошують перелік бригад та кількість знищених українських воїнів.
Вигукують: «Солдати ЗСУ, здавайтесь! Ви в оточенні! У нас є їжа і одяг». Далі під акомпанемент похоронного маршу називають прізвища і посади людей, які вже нібито перебувають у полоні. Потім хвилин десять триває плач дитини, після чого знову звернення до українців: «Солдати, вам брешуть! Ваші родини вас чекають додому! Російська федерація гарантує вам безпеку». А потім знову марш. Цей момент Олег вважає найбільш травмуючим за три місяці війни…
«Іноді в моїх товаришів не витримують нерви і вони починають стріляти. В “отвєтку” одразу починають працювати міномети», – каже він.
Боєць шкодує, що обіцяне тяжке озброєння від іноземних партнерів досі не надійшло на позиції: «Тому ми поки що обороняємось. Але колись перейдемо в наступ».
Наостанок нашої телефонної розмови Олег Зонтов звернувся до своїх колег – українських журналістів. Він закликав їх бути об’єктивними у висвітленні війни.
«Люди повинні знати правду про те, що відбувається на фронті: де в нас слабкі місця і які труднощі переживає українська армія. Треба подавати аналітику, а не слащаве “мур-мур” Арестовича. Треба пам’ятати, що журналісти – не пропагандисти, а українці відрізняються від росіян тим, що мають критичне мислення і можуть робити висновки», – підкреслює боєць.
Довідково: Олег Зонтов – член НСЖУ, у 2012 – 2016 – голова Словʼянської міської організації Спілки.
Засновник і видавець рекламно-інформаційного регіонального щотижневика «Газета оголошень».
Був співголовою Громадської ради Словʼянська, депутатом міської ради. 17 жовтня 2014 року обраний секретарем Словʼянської міськради, а з 12 листопада 2014 року до листопада 2015 року – виконував обовʼязки міського голови Словʼянська.
З листопада 2018 року – генеральний директор ТОВ Студія «Місто».
З вересня 2021 і дотепер директор з комунікацій ТОВ “Би Джи Ви Груп Менеджмент”.
Людмила Макей
