Кожна листівка з дитячого малюнка має свою історію. Діти добре знають про журналістську роботу батьків.
Урочистим виконанням Гімну України і Хвилиною вшанування пам’яті всіх загиблих у жорстокій війні з російським окупантом розпочалася тепла і хвилююча зустріч у конференц-залі Національної спілки журналістів України. Відбувалася зустріч напередодні Дня журналіста і була присвячена неординарній події – презентації листівок, в основу яких покладено малюнки дітей українських медійників – учасників конкурсу «Я – з родини журналістів».
У зустрічі взяли участь медійники та їхні діти – автори малюнків, актив НСЖУ, представники громадських організацій, кореспонденти телеканалів, друкованих та інтернет видань.
Розпочинаючи зустріч, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ говорила про те, що журналістська праця ніколи не була регламентована робочим часом «від» і «до», адже робота журналіста займає все його життя. Особливо це стало відчутно під час широкомасштабної війни, коли до звичних професійних обов’язків додається боротьба за виживання своїх медіа.
Вона наголошує: «Напружений робочий ритм часто впливає на родину, на дітей, які поряд з дорослими переживають усі жахи нав’язаної московськими зайдами війни, усі труднощі журналістської професії, які, як ніколи раніше, потребують маминої й татової уваги.
У Національній спілці журналістів, підтримуючи колег, ми все більше розуміли, що діти – це важлива частка журналістського життя. І тому було вирішено поглянути на професію журналіста очима дітей – якими вони бачать своїх батьків, про що мріють. У якийсь момент батьки стають зразком для своїх дітей, їхньою опорою, і водночас діти дають батькам моральну підтримку».
Так думка не чужа і самій Ліні Кущ, яка виросла в медійній сім’ї, з дитинства мріяла та вирішила, що буде як тато – стане журналістом.
Очима не дорослих, очима їхніх дітей
Вісім листівок, які нині презентувала перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, відібрані з понад ста малюнків, поданих на конкурс НСЖУ «Я – з родини журналістів».
Діти розповідають, якими бачать своїх рідних під час роботи і вдома. Їхні малюнки – про родинну гордість, виклики, з якими стикаються дорослі, важливість та цінність сили слова й правди. Усі сто малюнків експонувалися і викликали теплий інтерес на виставці в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка, з яким у НСЖУ вже не перший рік складаються ділові, творчі відносини.
Малюнки, що стали листівками
Малюнки, що стали листівками, це роботи Лоліти – доньки відомого телеведучого і автора проєкту «Зе Інтерв’юер» Анатолія Анатоліча, Марії — доньки медіатренера Академії української преси Андрія Юричка, Олени — доньки журналістки Медійної ініціативи за права людини Лідії Тараш, Богдана — сина журналістки та громадської діячки Тетяни Череп-Пероганич та члена НСЖУ Юрія Пероганича, Олександра — сина запорізького фоторепортера Сергія Біжка, Аліни — онучки тележурналістки-переселенки із Бердянська Вікторії Горбатко. Також серед листівок — робота доньки полоненого журналіста Владислава Єсипенка Стефанії. А також малюнок доньки громадянського кримського журналіста Марлена Асанова Сафіє.
Опис до кожної листівки подано англійською мовою. Це пов’язано з тим, що дитячі листівки будуть презентуватися за кордоном – їх даруватимуть міжнародним партнерам НСЖУ, які й морально, і шляхом донатів матеріально з перших днів російського вторгнення підтримують українську журналістику.
За кожним малюнком – історія журналістської родини
За кожною листівкою, як і за кожним з сотні інших малюнків – своя історія. Мовою малюнка діти розповідали про виїзд з окупованих територій, про батьків, яких незаконно утримують в ув’язненні за ґратами окупанти, як працюють батьки на лінії фронту і у відносному тилу.
І важливо – попри всю складність та біль воєнного дитячого життя, малюнки світяться світлими кольорами. Вони – як промінчики дитячої віри, що добро обов’язково переможе!
Тато Лоліти бере численні інтерв’ю, щоб зберегти для історії свідчення учасників подій лихоліття
В основу листівки «Інтерв’ю з героєм ЗСУ» доньки відомого телеведучого, автора проєкту «Зе Інтерв’юер» Анатолія Анатоліча – Лоліти покладено момент його роботи на Запоріжжі. Посеред квітучого поля журналіст бере інтерв’ю в українського захисника. З малюнка б’є дисонанс: блакитне небо, квітуче поле і… війна… Юна україночка мріє, коли на нашій землі як символ свободи і миру будуть квітнути луки, де війна буде лише спогадом.
Тато Анатолій Анатоліч упізнає зображену на малюнку локацію, пам’ятає той епізод спілкування з військовим. Він багато працює, щоб зберегти для майбутніх поколінь кожну мить боротьби нашого народу в російсько-українській війні. От і на цю зустріч в НСЖУ прийшов під враженням нинішніх інтерв’ю з матерями, дружинами військовополонених українських захисників. І йому дуже важливо, що донечка розуміє важливість роботи журналіста.
«Українська журналістська спільнота як ніколи згуртована, працює щоб зберегти історію безпрецедентної мужності і самовідданості захисників нашого народу. А мова дитячих малюнків – це яскрава розповідь без слів, що не потребує коментарів і перекладів», – наголошує Анатолій Анатоліч.
Стефанія Єсипенко вірить у щасливе повернення тата. Про це розповів її малюнок
Не один рік поспіль – з моменту його затримання в 2021 році – НСЖУ бореться за звільнення незаконно ув’язненого в тимчасово окупованому Криму журналіста Владислава Єсипенка. Не втрачають надії невдовзі побачити його вдома дружина Катерина і донька Стефанія. Вірить у його щасливе повернення керівник та головний редактор проєкту Радіо Свобода «Крим. Реалії» Володимир Притула.
А наразі боляче чути слова дружини Владислава Єсипенка – пані Катерини про те, що їхня донька вже п’ятий рік росте без тата, що він не бачить, як підростає донечка, а всі зусилля включити Владислава до списків на обмін поки що не увінчалися успіхом.
Донька Владислава Єсипенка Стефанія взяла участь у конкурсі «Я – з родини журналістів», і її малюнок «Родина» став однією з презентованих листівок. Примітно, що на малюнку дівчинки, де дівчинка тримає за руки і маму, і тата, поруч з українським зображений і американський прапор. Катерина Єсипенко каже: «Стефанія вірить що американське Радіо Свобода, де працював її тато, сприятиме його визволенню з полону, і він скоро повернеться додому».
Кримчанка Сафіє Асанова змалечку знає: слово правди сильніше ґрат
Донька ув’язненого російським фсб громадянського кримського журналіста Марлена Асанова Сафіє мешкає в тимчасово окупованому Криму. Тому вона не змогла взяти участь у презентації своєї листівки.
У 2017 році Сафіє разом з рідними пережила арешт і судилище над її татом. Коли російські зайди прийшли арештовувати Марлена Асанова, вони цинічно казали: «Не хвилюйтеся, ми просто знімаємо фільм». Виразний малюнок дівчинки «Слово правди сильніше ґрат» сповнений віри, що тато, якого вона дуже любить, скоро повернеться до неї.
Крим – це наша тривога, наша турбота, наша боротьба за його майбутнє
Ліна Кущ, розповідаючи про Сафіє і її малюнок, нагадала про організовану в НСЖУ вже під час широкомасштабного вторгнення виставку, присвячену кримськотатарським громадянським журналістам. Це були історії родин, історії дітей, які вимушені рости без батьків, змалечку відчули на собі потужну дію репресивної машини російського окупанта .
Керівник та головний редактор «Крим. Рекалії» Володимир Притула попри всю свою зайнятість (якось мені привелося бути свідком, у якому напруженому темпі доводиться працювати керівникові і його колегам у «Крим. Реаліях») знайшов час, щоб узяти участь в презентації малюнків донечок Владислава Єсипенка і Марлена Асанова.
В залі НСЖУ він говорив про унікальну громадянську журналістику, що зародилася з початком окупації Кримського півострова:
«Це було абсолютно нове явище – стихійний рух громадянських журналістів, які на камери телефонів фіксували незаконні обшуки, арешти, розповідали світові про те, що насправді відбувається в Криму.
Серед них – Владислав Єсипенко, який не був професійним журналістом, але має гаряче серце і бажання розповідати правду про окупантів. Він активно включився в роботу громадянського журналіста – протягом кількох років знімав важливі, яскраві відео. За сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі був заарештований агентами фсб і засуджений до шести років позбавлення волі».
«Для в’язнів кремля і їхніх рідних, як і для всіх громадянських журналістів, котрі працюють на тимчасово окупованих територіях, дуже потрібна підтримка Спілки журналістів. І конкурс дитячих малюнків «Я – з родини журналістів» – важлива складова такої підтримки», – упевнений Володимир Притула.
З диктофоном і нотатником – саме такою бачить маму Лідію Тараш донька Оленочка
Оленка і Наталочка – доньки журналістки Лідії Тараш. Коли бачиш цих світлих, красивих дівчаток в залі НСЖУ, страшно уявити, скільки довелося їм пережити разом з мамою, як вони витримали всі жахіття.
Сьогодні Лідія Тараш працює в команді Медійної ініціативи за права людини, де разом з колегами веде розслідування воєнних злочинів, вчинених у зв’язку з російською агресією в Україні. І саме сьогоднішній мамин труд зобразила Оленка на своєму малюнку «Мама на роботі», що став однією з презентованих листівок. Дівчинка зобразила маму з диктофоном і нотатником, бо саме так найчастіше бачить її під час онлайн-інтерв’ю.
А до великомасштабної війни Лідія Тараш була головною редакторкою газети «Наше слово», що видавалася у Волновасі Донецької області. Оленка часто приходила до мами в редакцію, допомагала розкладати газети, і добре знає, що таке ненормована журналістська праця.
Ліна Кущ коротко розповіла, що перші тижні після російського вторгнення в Україну родина провела у тісному вогкому підвалі. Потім московити дуже настійливо пропонували Лідії Тараш випускати газету в окупованому місті, а вона, скільки могла, не погоджувалася працювати на загарбників. Коли відчула небезпеку арешту, вирішила виїжджати з Волновахи , і з великими труднощами їй з донечками вдалося вирватися з окупації.
Розповідаючи про історію малюнка «Мама на роботі», Ліна Кущ згадує, що під час першої зустрічі з Лідією Тараш і її доньками в Спілці дівчатка весь час малювали. «Встигли навіть намалювати мій портрет, і дуже цікавий, схожий з оригіналом», – посміхається пані Ліна.
А Лідія Тараш вдячна НСЖУ за допомогу з влаштуванням на цікаву роботу, підтримку, коли все доводилося починати з нуля, за увагу до творчості доньки.
Листівки з обстрілюваного Запоріжжя і аукціон на підтримку журналістських сімей
Дві листівки з набору створені за малюнками дітей із Запоріжжя. Їх автори не змогли приїхати через складну обстановку з обстрілами, але із Запоріжжя передали привітання і подяку НСЖУ за увагу до дитячої творчості. А також передали короткі розповіді про малюнки.
Отже, в залі звучить: «П’ятикласник Олександр Біжко – автор малюнка «Мій тато фоторепортер» – сумує за тими днями, коли тато – відомий запорізький фоторепортер Сергій Біжко брав його із собою на різні заходи та прес-конференції. Наразі у прифронтовому місті публічних подій майже не відбувається. Тож на малюнку хлопчик зобразив тата в роботі, як колись: у світлі софітів, серед численних камер, мікрофонів та когорти журналістів. Сам Сашко хоче бути блогером і не просто мріє, а готується до цікавої професії.
У восьмирічної Аліни Горбатко з тимчасово окупованого Бердянська в журналістиці багато років працює її бабуся Вікторія. І свій малюнок дівчинка назвала: «Бачу свою бабусю на телебаченні у звільненому Бердянську».
Через три роки після втечі з окупованого Бердянська до відносно безпечного Запоріжжя восьмирічна Аліна намалювала свою мрію – знову побачити бабусю – місцеву телережисерку Вікторію Горбатко – на екрані у звільненому рідному місті.
Зображення ротонди, що прикрашає головну площу міста – перлини Північного Приазов’я, ніби підкреслює: Бердянськ – це Україна. Саме з такими гаслами містяни виходили на мітинги протесту проти окупації.
Коментуючи малюнки-листівки із прифронтового Запоріжжя, Ліна Кущ принагідно розповіла:
«Напередодні Дня журналіста НСЖУ і мережа Центрів журналістської солідарності в багатьох областях України проводять акцію підтримки сімей мобілізованих медійників, а також сімей поранених і загиблих журналістів. Зокрема, в Запоріжжі, звідки були надіслані цікаві малюнки Сашка і Аліни, на допомогу таким сім’ям проводять великий аукціон красивих поробок і сувенірів, виготовлених руками майстринь-журналісток. І тут же варто сказати, що часто люди відмовляються від цих коштів, воліють, щоб їх передали на більш нагальні потреби».
Ілюстрував збірку віршів мами-журналістки і підмітив важливий момент в її роботі
Киянин Богдан Пероганич, щоб якось у свої дванадцять років відволіктися від війни, почав більше малювати, і творчість стала рятівною для хлопця. Він створив десятки робіт, став ілюстратором збірки віршів мами-журналістки Тетяни – «Щасливі віршенята». І в цьому захопленні малюванням разом з мамою його підтримує тато Юрій Пероганич, якому також медійна діяльність не чужа.
Малюнок Богдана «Мама у пошуках натхнення» викликає теплу усмішку. Бо кому з журналістів не знайоме відчуття пошуку тієї думки-ниточки, що має допомогти зібрати докупи і розмотати весь клубок емоцій та фактів, щоб зрештою вибудувати цікавий матеріал, донести головну думку до широкого загалу.
На малюнку Богдана – монітор, телефон, мама Тетяна і купа розкиданих зіжмаканих листків паперу із зародками думок, що мають стати майбутнім матеріалом. І цю важливу складову журналістської праці зумів побачити та відтворити в малюнку дванадцятирічний киянин.
Кожен колір малюнка Марійки Юричко має значення
Киянка Марія Юричко підростає в сім’ї потомствених медійників. Вона – донька відомого журналіста і медіатренера Андрія Юричка, тренінги якого допомагають в роботі багатьом редакторам регіональних та локальних видань України. Дідусь і бабуся також журналісти. І сама Марієчка, незважаючи на свій юний вік, –журналістка-початківець, у свої вісім років уже має картку агентства «Юн-прес».
На презентації листівок був присутній дідусь Марієчки – редактор журналу «Депутатський корпус» Василь Юричко. Він і розповів, як онучка радилася з ним щодо підбору кольорів – щоб кожен колір відтворював нинішню дійсність життя і праці журналістів у надскладних умовах російсько-української війни.
Зокрема, було сказано: «У своєму малюнку «Журналісти за роботою» Марія використовує яскраві контрастні кольори – червоний фон із синьо-червоним одягом. Таке поєднання кольорів символізує як небезпеку, з якою стикаються журналісти в Україні у воєнний час, так і їхню незламну рішучість правдиво інформувати людей про події».
А на завершення досвідчений Василь Юричко зауважує: «Велика подяка Спілці журналістів за увагу до журналістських сімей, до наших дітей. Адже в наших дітях – наше майбутнє, майбутнє нашої України!».
***
Дитячі листівки виходять у великий світ. Їм належить стати посланцями доброї волі за кордоном. Як зазначила Ліна Кущ, листівки розкажуть колегам, друзям партнерам за кордоном про те, чим живуть нині українські журналістів, як сприймають цей світ їхні діти. Це допоможе привернути більше уваги до нашої журналістики і до України, що бореться з ненависним ворогом.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
Фото Лариси Портянко, Ольги Шугніло, Катерини Юр’євої, Бориса Корпусенка.
Дискусія з цього приводу: