Як у різних країнах шукають шляхи реагування на виклики, які постали з розвитком цифрових платформ
Визначення
Саморегулювання в медіа — це система, в якій учасники галузі об’єднуються та самостійно розробляють, впроваджують правила або кодекси поведінки для регулювання своєї роботи, а також контролюють їх виконання. Ціль такої системи — забезпечити етичність, прозорість і відповідальність журналістів і медіа без втручання держави.
Прикладом є незалежні пресради або комісії журналістської етики, які ухвалюють етичні правила для редакцій і займаються розв’язанням конфліктів між медіа та аудиторією.
Співрегулювання в медіа — це підхід, у якому правила та стандарти формуються у співпраці між державними органами й індустрією. Можливе державне втручання у випадку, якщо цілі співрегулювання не будуть досягнуті. Держава забезпечує легітимність рішень і їх виконання через законодавство, тоді як приватний сектор отримує гнучкість у визначенні та застосуванні норм.
Різниця між цими підходами полягає в рівні державного контролю: саморегулювання є добровільним і повністю незалежним від держави, тимчасом як співрегулювання передбачає співпрацю з регулятором або урядом, а рішення органу співрегулювання є обов’язковим для всієї індустрії.
Поєднання двох моделей дозволяє підтримувати якість контенту та захищати права споживачів інформації.
Які сфери та види медіа підлягають співрегулюванню, а які — саморегулюванню
Виокремлюємо кілька сфер, де запроваджене співрегулювання:
- захист неповнолітніх (в аудіовізуальних сервісах і комп’ютерних іграх);
- реклама;
- кіновиробництво;
- платформи для обміну відео.
З аналізу практики випливає, що співрегулювання в медіа — широке поняття, включно з правилами для маркетингових кампаній, ігор, зовнішньої реклами чи іншого контенту, який не є журналістським і не пов’язаний із традиційними медіа.
Повноваження органів співрегулювання не поширюються на журналістський контент. Загальноприйнятий підхід — коли оцінку відповідності журналістських матеріалів етичному кодексу надає саморегулівний орган.
Винятками є такі медіапродукти, які зачіпають інтереси споживачів у сфері, де запроваджене співрегулювання: приміром, програми, які можуть впливати на неповнолітніх. Ці програми можуть потрапити до моніторингу системи співрегулювання, але в цьому разі медіапродукт оцінюють за формальними критеріями: віковий рейтинг, час показу або технічні обмеження для неповнолітніх, наявність маркування за необхідності. Орган співрегулювання не надає висновків про етичність або неетичність матеріалу або про дотримання журналістських стандартів: це може зробити лише орган саморегулювання.
Переважна більшість прикладів про спільне регулювання в європейських країнах стосується аудіовізуальних сервісів, якими є традиційні телерадіокомпанії, а також кіновиробництво, онлайн-кінотеатри тощо. У цих напрямах достатньо досвіду, прикладів та експертних публікацій.
Набагато менше інформації про спільне регулювання в онлайн-медіа, про відповідальність платформ і цифрових сервісів. Друковані видання в переважній більшості не є учасниками систем спільного регулювання та підлягають лише саморегулюванню (виняток — Угорщина, де асоціація видавців входить до складу співрегулівного органу).
Де проходить межа між саморегулюванням і співрегулюванням?
Типової європейської моделі розмежування спів- і саморегулювання не існує. Як зазначено вище, межі саморегулювання та співрегулювання визначаються сферою моніторингу та видом медіа. Контекст має значення: практики, які добре функціонують в одних політичних умовах, можуть навіть перешкоджати досягненню регуляторних цілей в інших.
Між «чистим» саморегулюванням і співрегулюванням існує перехідна модель, яку називають «регульованим» або «законодавчим» саморегулюванням. Держава наділяє індустрію повноваженнями регулювати певну сферу, долучається до розробки правил, але не впливає на процес. Органи саморегулювання грають провідну роль у роботі системи, водночас не виключається залученість держави у певний спосіб, — і це робить схему близькою до співрегулювання.
Модель «регульованого саморегулювання» притаманна країнам із сильними традиціями саморегулювання в медіаіндустрії (Німеччина, Бельгія, Нідерланди). Саморегулівні органи беруть участь у системі та співпрацюють із державними органами задля досягнення цілей співрегулювання.
Наприклад, у Німеччині діє багато організацій і схем, які є частиною системи «регульованого саморегулювання»: Німецька рада зі стандартів реклами (Deutscher Werberat), Схема добровільного саморегулювання кіноіндустрії (Freiwillige Selbstkontrolle der Filmwirtschaft), Рейтинг розважального контенту (FSK), Рада з оцінки розважального програмного забезпечення (Unterhaltungssoftware-Selbstkontrolle), Схема добровільного саморегулювання телевізійної індустрії (Freiwillige Selbstkontrolle Fernsehen) та Схема добровільного саморегулювання постачальників мультимедійних послуг (Freiwillige Selbstkontrolle Multimedia-Diensteanbieter).
У варіанті класичного співрегулювання держава не тільки доручає індустрії розробити правила, а й затверджує їх і застосовує важелі для примусу виконання. Страх санкцій із боку держави мотивує учасників системи дотримуватися встановлених правил.
Прикладом участі саморегулівного органу в системі співрегулювання є система Kijkwijzer, впроваджена Нідерландським інститутом класифікації аудіовізуальних засобів масової інформації (NICAM), до якого приєдналися понад 2200 компаній та організацій — або через свої галузеві організації, або безпосередньо. NICAM виконує функції саморегулівного органу в системі спільного регулювання захисту неповнолітніх.
Крім рейтингів аудіовізуального вмісту, Kijkwijzer інформує аудиторію про рейтинги ігор, а також про використання батьківського контролю на телебаченні та відео на замовлення, в іграх і соціальних мережах.
Іншим прикладом є Freiwillige Selbstkontrolle der Filmwirtschaft (FSK) у Німеччині — саморегулівний орган, створений після 1945 року для того, щоб замінити військову цензуру процедурою перевірки. Тепер ця інституція перетворилася на засіб перевірки незалежними експертами, організованими галуззю, але за участю держави. Представники державного сектору завжди мають більшість у комітетах — чотири проти трьох.
Комісію із захисту неповнолітніх у медіа (Kommission für Jugendmedienschutz) в Німеччині експерти характеризують як «регульоване саморегулювання», оскільки держава визначає та забезпечує дотримання правових норм, а також видає сертифікати органам добровільного саморегулювання. Держава також може скасувати рішення саморегулівного органу, якщо вважає, що той вийшов за межі своїх повноважень.
У Франції в рамках закону про захист неповнолітніх моніторинг онлайн-контенту здійснюється за спільною ініціативою французького уряду та l’Association des Fournisseurs d’Accès et de Services Internet (Асоціації постачальників послуг доступу до Інтернету). Однак уряд не бере участі в забезпеченні дотримання кодексу поведінки.
В Угорщині державний регулятор укладає адміністративну угоду з органами саморегулювання, які об’єднуються у співрегулівний орган (зараз до його складу входять чотири асоціації). Сфера роботи такої структури поширюється на розгляд скарг щодо постачальників послуг, врегулювання спорів між медіа та нагляд за діяльністю постачальників послуг. Державний регулятор здійснює нагляд за роботою органу співрегулювання, переглядає його рішення і, як крайній захід, може розірвати адміністративну угоду.
На рівні ЄС і на національному рівні існують певні системи саморегулювання або спільного регулювання з метою відповідального маркетингу алкогольних напоїв. Також існують ухвалені рекомендації щодо харчування: для зменшення впливу на дітей аудіовізуальної комерційної реклами харчових продуктів і напоїв із підвищеним вмістом трансжирів, солі або цукру.
Висновки
Аналіз європейської практики свідчить про різноманітність моделей спів- і саморегулювання в різних країнах. Це пояснюється і різним досвідом, і обставинами. Поширеною практикою є ключова участь саморегулівних органів у системі співрегулювання.
Співпраця органів саморегулювання і співрегулювання завжди базується на конкретній меті: наприклад, захисті неповнолітніх. Інституції домовляються про спільну участь у досягненні цілей і про межі відповідальності.
Журналістський контент — це в переважній більшості сфера саморегулювання.
Усі країни шукають шляхи реагування на виклики, які постали з розвитком цифрових платформ. Підхід, заснований на видах медіа, виглядає застарілим у часи конвергентних редакцій. Готових відповідей про розподіл ролей саморегулювання або співрегулювання в цій сфері немає, проте інституції ЄС демонструють готовність до обов’язкових консультацій із широким колом зацікавлених сторін і до прозорого діалогу.
Матеріал підготовлено Комісією з журналістської етики (КЖЕ) за підтримки Європейської федерації журналістів (EFJ) у межах проєкту «Медіа в умовах надзвичайних ситуацій», що фінансується Європейським Союзом. Викладені в матеріалі погляди та думки належать виключно авторам і не обов’язково відображають офіційну позицію Європейського Союзу чи Виконавчого агентства з питань освіти та культури (EACEA). Європейський Союз і EACEA не несуть відповідальності за зміст матеріалу.
This article is produced by the Commission on Journalism Ethics (CJE) with the support of the European Federation of Journalists (EFJ) as part of the project ‘Media in Emergencies’. Funded by the European Union. Views and opinions expressed are however those of the author(s) only and do not necessarily reflect those of the European Union or the European Education and Culture Executive Agency (EACEA). Neither the European Union nor EACEA can be held responsible for them.
Ліна Кущ, перша секретар НСЖУ, членкиня КЖЕ
для «Детектора медіа».
