В умовах руйнівного і кривавого повномасштабного вторгнення рф в Україну правдива й перевірена інформація стала не просто ресурсом, а справді зброєю проти ворожої пропаганди, підтримкою і зв’язком між людьми. Особливо це відчутно у прифронтових регіонах, де щодня і щоночі вистачає викликів: вибухи від прильотів, згорьовані люди через поранення, пошкоджені будівлі, не оминає і біль втрат… Часто стають мішенями об’єкти критичної інфраструктури, внаслідок чого зникають світло і зв’язок. Слова підтримки й надії зі шпальт медіа і, зокрема, друкованих видань за таких обставин є надзвичайно важливими.
Харківське обласне медіа «Слобідський край» наразі єдине, хто видає друковану газету з розповсюдженням по всій області. Щотижня, попри обстріли, логістичні труднощі й брак фінансів, команда медіа і далі робить свою справу: інформує, пояснює, підтримує жителів області. А як вдається триматися самим медійникам? Наскільки медіа і, зокрема, газетам важливо залишатися в інформаційному полі? Яким бачиться майбутнє регіональної журналістики? Про це та інше говоримо з Ларисою Гнатченко, головною редакторкою «Слобідського краю». Варто додати, що «Слобідський край» – найстаріше видання Харківщини, яке виходить друком понад століття, а онлайнові майданчики працюють з 2012 року.
– Пані Ларисо, як війна вплинула на роботу вашої редакції? Що довелося змінити, переосмислити?
– Повністю змінилося усе життя, як і у мільйонів громадян нашої країни. Раніше ми не знали, що доведеться, і ми зможемо, працювати під обстрілами. У мирному житті ми могли хіба що уявляти, як це воно, коли йде наліт, коли, здається, гуркоче з усіх сторін, і ти не розумієш, вдасться вижити чи ні… Вибухи та прильоти з більшою чи меншою інтенсивністю продовжуються й по сьогодні. Мені самій довелося пережити масований авіаудар поруч з будинком, де мешкаю. Відчуття, коли не знаєш, наступна хвилина буде твоїм життям чи стане у ньому останньою, мене довго не відпускали. Звісно, відбувається переосмислення цінностей, намірів і пріоритетів. Посилюється, можна сказати, у сто крат бажання спротиву та дії. А діяти ми можемо найбільш доступною для нас зброєю – словом.
Але наголошу на добре відомій усім газетярам аксіомі: друковане видання – це завжди дороговартісна справа. У цьому контексті додам ще кілька слів про перше півріччя 2022 року. На рахунках редакції практично не було коштів, багато організацій мали перед нами борги, але не могли здійснювати жодних фінансових операцій. Грошей не було від слова зовсім. А у Харкові залишалася команда, якій дуже потрібні були гроші. Тоді, у перші дні, нам на допомогу прийшли колективи редакцій американських медіа, де ми раніше проходили стажування. Колеги просто скинулися грошима та відправили нам.
Газета, звісно, не виходила, бо не працювали ані друкарні, ані пошта, ані газетні кіоски. Але ми посилили свою присутність у інтернеті: на сайті і в соціальних мережах, робили електронний Воєнний Спецвипуск та розміщали на онлайн майданчиках. Розуміли, що інформаційний вакуум неприпустимий, люди повинні знати, що, як і де відбувається. У нас росіяни намагалися запустити чутки, що Україна вже не тримається, а ми розповідали про реальні речі, великий об’єднавчий рух, який охопив країну, у протистоянні з ворогом. Всі зусилля у мене, і у моїх колег спрямовувалися на роботу, бо розуміли, наскільки вона потрібна людям. У перші дні повномасштабного вторгнення працювали тільки в соцмережах, тому що сиділи по підвалах, а з початку березня знов запустили сайт, а потім газета «Слобідський край» відновила вихід завдяки міжнародній підтримці. Нам надали кошти наші партнери з однієї міжнародної організації, аби ми заплатити за друк. Коли першого червня 2022 року біля будівлі Держпрому, де розташована наша редакція, тримала у руках перший з початку повномасштабного вторгнення номер друкованої газети, я плакала.
До речі, ми тоді ще не розуміли, до кого наші газети можуть доїхати, бо відділення “Укрпошти” тільки почали відкриватися. Але також розуміли, що газета потрібна читачам, особливо в нових умовах.
Дякуємо тим міжнародним організаціям, з якими наше медіа працювало до початку повномасштабного вторгнення, і які у перші ж дні та місяці фінансово допомогли і нам, і нашим колегам з гарячих територій Харківщини. Завдяки їм ми тоді змогли і самі існувати, і допомогли вижити медіа Ізюма, Куп’янська, Близнюків…
Але в умовах роботи у зоні бойових дій фінанси – у той час були не головним, хоча й вкрай важливим фактором.
Більша частина команди евакуювалася, бо у Харкові навесні 2022 було справжнє пекло. Перші місяці ми працювали дистанційно, у місті залишилося всього кілька людей. Але вже у травні почали повертатися додому.
Згодом завдяки міжнародній підтримці (здебільшого американських неурядових організацій) ми змогли не тільки вивести наші онлайн-майданчики на новий рівень, але й випускати спецвипуски для мешканців деокупованих територій (перший вийшов після звільнення переважної більшості Харківщини вже у жовтні 2022 року), та надавати у «гарячі» громади щотижня друковану газету, які розповсюджували представники громад. До останньої миті, поки це було можливо, наші газети розповсюджувалися у Куп’янську, Вовчанську, Липцях… Потім – у їхніх гуманітарних хабах.
На жаль, з припиненням проектів USAID ми вже не змогли надавати безкоштовні газети в «гарячі» громади, припинилися і спецвипуски, а редакція отримала величезні борги, тому що, на жаль, до цього часу донор з нами не розрахувався за наші проєктні активності – зокрема, за друк газет для роздачі в «гарячих» громадах.
Звісно, друкована газета – то дуже коштовна річ. І в мене була думка, що редакція фінансово протримається, якщо закрити цей майданчик. Але як громадяни, наш колектив прийняв рішення, що ми не можемо залишити область без друкованої преси. Люди (здебільшого, літні) не повинні послуговуватися лише чутками, сигналами з ворожого боку. Населення має володіти офіційною інформацією.
Є й гарна новина. Ми виграли конкурс Міністерства культури та стратегічних комунікацій на створення й розповсюдження спецвипусків для «гарячих» територій Харківщини, і вже з кінця червня плануємо за допомогою представників громад та волонтерів роздавати газети на деокуповані, прифронтові, прикордонні території та в гуманітарні хаби.
– Повернемося до тези про те, що газета – це дорога річ. Наскільки складно підтримувати фінансову життєздатність видання у таких умовах?
– Дуже складно. Але раз люди купують та передплачують газету навіть в наших умовах, значить, вона потрібна. Хоча і маємо невеликий наклад. Тому що передплата на газету на Харківщині зараз впала в рази. Це й зрозуміло, зважаючи на реалії сьогодення. А багато населених пунктів області взагалі опустіли… Так що розраховуємо фактично тільки на роздрібний продаж – знов таки, де це можливо в наших умовах.
Рекламний ринок у регіоні дуже слабкий із зрозумілих причин. Багато харківських підприємств релокувалися, з безпекових міркувань не хочуть перебувати в інформаційному просторі. Тож комерційних надходжень не так багато, виживаємо дуже важко, тим більше, що американської донорської підтримки немає, європейська – мінімальна. Але ми не можемо не працювати і не можемо не випускати газету, бо і в Харкові, і у багатьох містах та селах люди продовжують її чекати. Зараз в області залишилося 11 газет (враховуючи гіперлокальні), тільки 4 з них працюють на прифронтових та деокупованих територіях (ми, ізюмська, куп’янська та золочівська), і є «гарячі» райони Харківщини, де взагалі, окрім нашої, немає жодної газети.
Ми підтримуємо контакти з редакторами гіперлокальних видань, обговорюємо проблеми. Всі виживаємо на межі, випускаючи друковані газети. Бо в нас є велика потреба і велика довіра аудиторії.. А довіра напрацьовується роками – зі мною погодяться, мабуть, усі регіональні медійники. Мої друзі та колеги редактори золочівського медіа Василь Мирошник (газета «Зоря»), Ольга Полтавець (сайт «Куп’янськ Сіті» та газета «Вісник Куп’янщини»), Костянтин Григоренко (медіа «Обрії Ізюмщини») намагаються всіма способами втримати друковані видання. Але потрібна державна стратегія підтримки, щоб укріплювати оборону від ворожої пропаганди. Інакше – ситуація тільки погіршуватиметься.
– Як вважаєте, чи змінилася роль «Слобідського краю» у порівнянні з довоєнним часом?
– Безумовно, змінилася, і дуже. Я би сказала, що коли раніше ми були потрібні, то зараз – просто необхідні, особливо тим верствам населення, які не мають змоги користуватися Інтернетом – це якщо казати про газету. Якщо ж ми беремо й цифрові платформи, то ми даємо таку гіперлокальну інформацію, якої немає ні у кого. Ми ж дуже багато років працювали саме для обласної аудиторії. І ще одна наша роль – ми стали ще й джерелом підтримки, емоційного зв’язку, платформою для порозуміння і тих, хто залишився в області, і тих, хто вимушений був виїхати і зараз шукає будь-яку інформацію з рідних місць. Ми публікуємо історії неймовірних людей, розповідаємо про приклади взаємопідтримки та відбудови громад, пояснюємо рішення влади, розповідаємо про можливості для громад та окремих людей. І, звісно, на особливому місці – мониторінг воєнної ситуації в регіоні.
Ми дуже цінуємо наш зв’язок із читачами. Знаю, що газету передають із рук у руки, а пости в соцмережах викликають багато коментарів, реакцій та перепостів.
– Пані Ларисо, вже наближаємося до закінчення першого півріччя 2025 року. Яким цей період є для вашого медіа?
– Скажу, що для «Слобідського краю» 2025 рік став фінансово найважчим від початку Великої війни. Протягом 2022-2024 року ми налагодили активну роботу з нашими партнерами. Вдалося отримати підтримку від декількох організацій, і завдяки цьому ми змогли не тільки виплачувати зарплати, зробити апгрейд сайту та значно покращити знання у SEO та SMM, але й проводити в громадах регіону «живі» дискусії на болючі для людей теми. Крім того, до кінця січня 2025 року щотижня друкувалося додаткові три тисячі примірників основної газети, які безкоштовно розповсюджували на деокупованих територіях та гуманітарних хабах представники громад і волонтери. І ще – кожного місяця за підтримки міжнародної організації, Міністерства культури та стратегічних комунікацій ми робили спецвипуски накладом десять тисяч, які теж розповсюджувалися на «гарячих» територіях у взаємодії з Харківською обласною військовою адміністрацією.
До речі, хочу подякувати нашим надійним партнерам – харківській друкарні «Нормальні ціни» та особисто її власнику Валерію Данюку. Вони дуже нам допомагають, коли «горять» усі дедлайни, і коли маємо неочікувані замовлення. Вони знаходять час, аби все ж втиснути нас у свій графік роботи. І окрема дяка – за те, що, незважаючи на дуже складне становище (як і практично будь-якого харківського бізнесу), вони із розумінням та терпінням ставляться до ситуації, яка у нас зараз склалася, коли донорська організація не тільки перервала проєкт, але й не повернула нам наші кошти за декілька місяців, які ми витратили на реалізацію проєкту – зокрема, на додатковий друк газет. Для нас це стало дуже важким ударом, і ми досі не можемо викарабкатися з боргів, тому що сума, яку ми на це витратили, для нас надмірно велика. Але будемо сподіватися, що найближчим часом ми отримаємо свої кошти. В нас вірять інші – то як ми можемо не вірити у себе? Літні люди, особливо бабусі, яким довелося багато пережити на своєму віку, а тепер ще й воєнне лихоліття додалося, часто перепитують: «Коли буде газета?» Тому й не втрачаю віру в те, що усе буде добре.
Ви можете запитати, чи потрібні були ті заходи в громадах? Скажу вам, що так. Люди збиралися на зустрічі з нами у підвалах, у розбомблених ангарах, гаряче дискутували щодо шляхів повернення людей у громади, щодо організації навчального процесу, утримання молоді. Іноді, образно кажучи, ледь за чуби не бралися. Але головне – чули один одного. І коли до мене після такої дискусії підійшов староста розбомбленого села і сказав: «Дякуємо, що приїхали, що ви про нас пам’ятаєте»… Я навіть не можу передати свої емоції після тих слів. А як? Це ж наші люди. І для нашого медіа один з головних пріоритетів – допомогти зробити так, аби люди залишалися на Харківщині, щоб було у нашого краю майбутнє.
Одним словом, зараз і комерцією ще активніше займаємося, і стукаємо в усі європейські донорські двері, щоб вижити та зберегти всі наші майданчики, у першу чергу, друковану газету.
– І як часто відчиняються двері?
– На жаль, останнім часом практично йдуть постійно відмови. Ми пишемо багато грантових заявок, і ми вміємо це робити, досвід є. Але… Не буду аналізувати, чому. Можливо, тому, що ми не ловимо хайп, а працюємо над важливою темою збереження та відновлення регіону, не дуже, можливо, гучною, але такою потрібною. Хоча з нами залишається підтримка європейської організації, яка давно є нашим другом. Завдяки їй «закриваємо» частину зарплат, а головне – маємо можливість працювати над майбутньою самодостатністю.
Зараз ми стали переможцями конкурсу Міністерства культури та стратегічних комунікацій на виготовлення спецвипусків «Слобідського краю». Вже готуємо до друку перший номер і дуже раді, що у наших мешканців з «гарячих» територій знову з’явиться друкована преса.
– Пані Ларисо, тут буде доречною коротка розповідь про ваш колектив.
– Можу сказати, що я пишаюся стійкістю, креативністю своїх колег, готовністю вчитися і розвиватися, працювати у команді на спільний результат. Ми – мультимедійне медіа, роботи багато на різних платформах. Колектив складається з вісімнадцяти працівників, і практично всі знаходяться у Харкові та області.
Один наш журналіст захищає країну, ми з ним постійно на зв’язку та, незважаючи на важке фінансове становище, знаходимо можливість його підтримувати, сплачуючи йому зарплату. Пережили ми і гіркоту втрати – загинув, захищаючи Харківщину, колишній наш верстальник…
Працює у нас журналістка, якій довелося пережити окупацію. Це Тетяна Чмут з Бакалії. Вона пише чудові життєві історії та унікальні новини, які завжди знаходять відгук у читачів.
Звісно, за роки «повномасштабки» у команді відбулися великі зміни, але я пишаюся кожним, хто з нами зараз. Можу розповідати про кожного багато, бо ми, дійсно, одне ціле. І вони – найкращі. Ми пережили та переживаємо зараз дуже багато, але постійні обстріли та фінансові негаразди не зупиняють нашу роботу.
– Збиратися разом практично неможливо?
– На жаль, бачимося не часто. В офісі збираємося лише за необхідності, бо налагодили ефективну дистанційну роботу. Але все ж намагаємося організовувати зустрічі, скажімо, як на День журналіста. Це була хороша нагода, щоб поспілкуватися, навіть смажили смачні шашлики… Правда, перед тим наші журналісти зранку відпрацювали на одному прильоті, а після, увечері, на іншому – але таке наше життя.
Зустрічі з колегами дуже розвантажують, бо ми постійно маємо справу з чутливими темами, проявляючи емпатію до героїв матеріалів, часто потім доводиться самим шукати рівновагу. Тому я дуже вітаю всі заходи для працівників медіа, які покликані відновити психологічну стійкість. Я сама знаю, що таке неможливість дати собі раду. Знадобилися час та допомога фахівців для відновлення. Це було дуже складно. Але я навчилася ловити позитивні моменти у житті, щоб утримувати хоча б якось психологічний баланс. Ось на початку цього року вирішила втілити давню мрію – брати уроки у школі танців. У 60 рочків! Це дуже допомагає мені перезавантажитися.
– Допомагає навіть більш стійко переживати і нинішні фінансові труднощі?
– Так, але я б ці труднощі назвала паузою перед новим ривком. Коли знаєш, що ти робиш і для чого, то відкриваються нові можливості. Я у цьому впевнена. У настрої не маю й краплі песимізму. Тільки – налаштованість продовжувати роботу, бо вона насправді вкрай потрібна людям прифронтової і прикордонної Харківщини.
Нашому медіа понад 100 років, у нього були різні періоди. Вистоїмо. І зробимо класну газету на честь Перемоги. Тим більше, що наші читачі у нас вірять.
Підготувала Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
Фото надала Лариса Гнатченко
Дискусія з цього приводу: