Розмова з головним редактором газети «Зоря»/ «Богодухівський вісник» Василем Мирошником з прифронтового та прикордонного Золочева на Харківщині про його найважливіший матеріал була сповнена емоцій.
– Зазвичай на теми, які зачіпають душу, друкую серію матеріалів. Показую, що відбувається, як потім розвиваються події, та які наслідки мала публікація. А тем, що зачіпають душу, зараз доволі. Але виокремити хотів би статтю під заголовком «Краще б я не повертався».
Випадково зустрівся з героєм публікації на порозі однієї установи, яка надає соціальні послуги. Чоловік був на милицях. Я зупинився, слово по слову – розговорилися. Олександр, так звали чоловіка, був у розпачі, розповів, що воював. Але поранення отримав не на полі бою, а на колись хлібному полі. Зараз, правда, там кілька літ уже нічого не сіють. Від його розповіді мені аж холодом по спині сипнуло… Він так чекав відпустки! Для кожного військового – це велика радість. Уявляв, як радісно зустріне його родина: дружина обійме, синочок поцілує, донечка пригорнеться. Все сталося так, як і уявляв. Сім’я на той час перебралася у Золочів із села, що розташоване близько до кордону. Йому хотілося провідати рідні могилки. У поминальні дні усією родиною вирушили в дорогу. А там вибоїни треба одну за одною обминати. Аби швидше дістатися, вирішив виїхати на польову дорогу. Чоловік добре знав ті місця, але десь повернув не туди… Став розвертати автівку і наскочив на міну. Рвонуло дуже сильно!.. Дружина й п’ятирічний синочок загинули на місці, дванадцятирічна донька зазнала тяжких поранень, уламками дівчинці просто посікло обличчя, а йому дало по ногах. Опісля він сто разів відмотував назад час, сто разів твердив: «Краще б я не повертався!». Без кінця-краю звинувачував себе, бо, як мовиться, своїми руками забрав життя найрідніших йому людей. Але сталося те, що сталося. Насті потрібно робити багато пластичних операцій, аби відновити личко. «Пластика» відомо, наскільки дорого коштує. Це десятки й сотні тисяч гривень. Чоловік таких коштів не мав, він прийшов в установу, сподіваючись на якусь допомогу. Але тих грошей, як кіт наплакав…
Я одразу, прямо з порогу установи, зробив прямий ефір, розповів про ситуацію, попросив людей допомогти. Сюжет розлетівся по різних платформах, переглядів – сотні й сотні тисяч. Резонанс величезний! Можу сказати, що люди у нас надзвичайно милосердні і уважні до чужої біди, хоч й самим тяжко. Тому чоловікові навіть карточку банк заблокував, бо стільки пішло переказів… Майже сходу вдалося зібрати 370 тисяч гривень. Потім була публікація в газеті. Лікування дівчинки почалося. Вона молодець, витримала не одну й не дві операції, було п’ять чи шість з великими інтервалами, відновлення тривало кілька літ. До нас приїздили інші журналісти, теж розповідали про батька й доню. Завдяки журналістській солідарності про них довідувалося все більше людей. Задля надання допомоги до харківських медиків долучилися львівські пластичні хірурги, вони безоплатно виконали віртуозну роботу. Спеціалісти дали шанс Насті на нормальне життя. Бо для дівчини втратити обличчя – це не лише фізичний біль, а рана, яка сягає такої глибини, що важко й уявити.
Зараз Насті уже шістнадцять літ, вона гарна, і у неї є мрія, стати… пластичним хірургом. А я радий за Настю, радий за Сашка, який намагається працювати і триматися у цьому житті заради доньки, – наголошує Василь Мирошник.
Підготувала Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: