Журналіста УНІАН Дмитра Хилюка російські військові викрали 3 березня 2022 року, коли він разом із батьком повертався додому в селі Козаровичі на Київщині. Два роки потому він вийшов із російського полону, де пережив холод, голод і повну ізоляцію від зовнішнього світу. Єдиним джерелом новин були військовополонені, яких приводили до камер. Лист від батьків дійшов до нього лише через два роки. Сьогодні він знову тримає в руках диктофон і готовий говорити правду світу про методи, якими росіяни намагаються зламати людину.
Дмитро Хилюк завітав до офісу НСЖУ, де команда поділилась матеріалами кампаній на підтримку полонених журналістів. Серед них Дмитро побачив і своє фото на колажі, що було створено до торішньої виставки «Обʼєднані серця сімей зниклих безвісти та полонених». Тепер ця ілюстрація вже не як символ очікування, а як доказ повернення.
Його історія — це не лише свідчення про злочини держави-терориста, а й про силу витримки та віру в професію.
«Я почув голоси і побачив, як на батька наставили зброю»
Дмитре, як ви потрапили в заручники? Чи тоді думали, що це забере стільки років життя?
— Це була повна несподіванка. Ми вже знали, що окупанти ходять по хатах і забирають майно. Але що вони викрадатимуть людей і вивозитимуть у росію навіть на думку не спадало.
3 березня зранку ми з батьком йшли від сусідки. Я був попереду, зайшов на свій двір і почув голоси. Обернувся. На батька наставили зброю російські військові. Підбіг. І зброю наставили вже на мене.
Нас поклали на землю, обшукали, куртки натягнули на голову й завели у приміщення без вікон. Там уже були інші люди. Тоді я зрозумів: це не випадковість.
Що для вас було найважчим випробуванням у полоні?
— Не побої і не голод. Найважче — це невідомість. Ти не знаєш, скільки пробудеш там. Немає жодної інформації: що на війні, що вдома, що з рідними. Це гірше за холод і відсутність медицини.
Ми часто казали між собою: ув’язненим легше, бо вони знають дату звільнення. А ми — ні. Але водночас тримала думка: кожен день може стати останнім у полоні.
— Ви згадували, що навіть сміх у камері дратував охоронців.
— Так, їх дратувало, якщо хтось був у добрій фізичній чи моральній формі. Заборонили займатися спортом, віджиматися, підтягуватися на ліжках. Їхня мета була зробити з людини злякану тварину, яка здригається від кожного руху.
Чи впізнав Вас хтось серед військовополонених чи цивільних, які прибували пізніше до камери?
— Ні. Єдиним джерелом новин були новоприбулі військові. Вони дивувалися, що журналіст може залишатися в полоні так довго. Дехто навіть припускав, що відомість журналіста може грати проти нього.
«Лист від батьків йшов до мене два роки»
Що для вас означав лист, який Ви отримали від родини та колег?
— Це було величезне хвилювання. Просто через “кормушку” в дверях дали аркуш і фото батьків. Лист ішов майже два роки. Але навіть так це була величезна радість, бо я зрозумів, що вони живі після окупації.
«Вони ховали людей із синцями від Червоного Хреста»
У попередніх інтервʼю Ви розповідали, що під час візитів Червоного Хреста полонених із видимими побоями переховували.
— Так. Було кілька корпусів, і тих, у кого на обличчі були синці, виводили й ховали. Це робили, щоб показати “благополучну картинку”. Вони абсолютно усвідомлюють, що чинять злочини, але намагаються замести сліди.
Чи плануєте повернутися до професії?
— Так, планую. Але це буде зовсім інший формат. Журналістика — це інструмент. Я бачив усе на власні очі й маю право сказати політикам: «Ні, там усе не добре». Це перевага, куплена дуже дорогою ціною.
Про це потрібно кричати на весь світ. Держава має підтримувати родини полонених, це те, що можна зробити вже зараз. А на міжнародному рівні потрібно кричати на весь світ: росія відтворює методи нацистів. Вони утримують тисячі цивільних, дітей, намагаються перевиховувати їх у «русских». Це не страшилки, це реальність.
Тільки так світ усвідомить масштаб злочинів.
Під час першого візиту до офісу НСЖУ після звільнення Дмитро сказав: «Я ж цього всього не знав. Був у повній ізоляції». Він розглядав фотографії з Маріуполя, Ізюма, Бахмута, і заново відкривав світ, у якому журналісти продовжували боротьбу й за нього.
Сьогодні він повертається у професію. А його історія ще одне свідчення того, що журналісти важливі.
Бесіду вела Валерія Пархоменко
Фото: НСЖУ
