Гість Національної спілки журналістів України Максим Колесніков – 46-річний військовий, який дивом вижив у російському полоні й повернувся в Україну в лютому нинішнього року. Відомим на весь світ його зробила світлина, на якій щойно звільнений боєць тримає на долоні червоне яблуко. Він дивиться на нього, як на диво, і не може стримати сліз. Адже в полоні він понад десять місяців не бачив свіжих овочів та фруктів. Натомість сповна скуштував гіркого тюремного хліба, знущань та віроломства з боку російських поневолювачів.
Через півроку після повернення на Батьківщину Максим виглядає значно краще. Він знову займається звичними справами, набрав втрачену вагу. Щоправда, шкутильгає на одну ногу, яку після перенесених тортур довелось прооперувати.
– Найближчі півроку потрібно проходити курс лікування й ходити з ціпком. Коли мене били, сильно пошкодили коліно, – пояснює він під час зустрічі з журналістами в НСЖУ.
Зізнається: вижити в умовах тюрми суворого режиму зміг, дякуючи силі духу. Пригадував щасливі моменти свого життя, пов’язані з дружиною, дітьми, мандрами, книгами, музикою. Співав про себе, оскільки ні розмовляти, ані співати в камері наглядачі не дозволяли.
– Тишком-нишком ми з товаришами по камері розповідали один одному зміст прочитаних книг і фільмів, які бачили. Або рецепти улюблених страв, оскільки весь час хотілося їсти. Дуже переживав за батьків, які залишались в Україні. Але жодного разу не вірив у те, що України вже немає, – згадує він.
Перед війною Максим був власником ресторанного бізнесу. Водночас готувався змінити професію, навчався на психотерапевта. Отримані під час навчання знання стали його рятівною соломинкою під час випробувань.
Один із курсів, який він проходив в університеті, був присвячений травмі.
– Це мені дуже допомогло. У перші тижні тюремного життя я розробив для себе певний план і намагався дотримуватись його. Мені вдавалося розрадити товаришів по камері. Так неочікувано для себе, ще не маючи сертифікату, я десять місяців займався психотерапією. Лише через три місяці після повернення зрозумів, в якому я був стані. Але в мене було достатньо знань, щоб дати собі раду, – зізнається Максим.
Незвані «гості» та окупація
Він розмовляє досконалою українською мовою. Навіть не віриться, що більшу частину життя він, уродженець Донецька, спілкувався російською. Його родина та друзі також були російськомовними. Коли дев’ять років тому почалась окупація Донецької області, переїхав до Києва, став співвласником ресторану. Каже, що в рідному Донецьку востаннє був у березні 2014 року, коли їздив на мітинг у підтримку України.
– Я бачив росіян, які приїхали в Донецьк, – згадує Максим. – Вони не знали, як виглядає прапор футбольного клубу «Шахтар» і плутали його з червоно-чорним прапором Правого сектору. На мітингу були вболівальники ФК «Шахтар». Росіяни сприйняли їх за членів організації «Правий сектор».
Максим не міг спокійно дивитись на те, що його рідне місто захопили сепаратисти. Тому в 2014 році пішов до лав української армії, воював у розвідці артилерійської бригади. Розповідає, що бачив росіян зблизька. Це були регулярні війська, які неможливо сплутати з «ополченцями».
Коли в 2016 році його бригаду відвели з Донбасу, повернувся до мирного життя. Але ненадовго. 24 лютого 2022-го, від початку повномасштабного вторгнення, пішов захищати Україну. Служив у піхотному підрозділі, який направили на оборону Київської області. На початку березня минулого року це формування опинилось в оточенні. Кровопролитні бої тривали понад два тижні.
– Ми були на позиції, яка була частиною зв’язку Київської області, було кілька укріплених підземних точок, – розповідає боєць. – Окупанти намагались зайти туди на БТРах, але ми їх відбивали. Потім вони зайшли чотирма танками. Бій тривав вісім з половиною годин, обидві сторони понесли великі втрати. Росіяни запропонували припинити протистояння… Наш командир знав, що протитанкової зброї більше немає. Він розумів, що якщо бій триватиме й надалі, ми всі загинемо. Тому прийняв рішення здаватися, – пояснює Максим Колесніков.
Супротивниками українських бійців був сорок п’ятий полк спецпризначення Російської Федерації.
– Офіцери дали слово, що нас не будуть вбивати. Вони сказали: «Бій закінчився, ми з полоненими не воюємо». Це було моє везіння. З іншого підрозділу, який так само здався, розстріляли майже всіх, – каже Максим.
Полон
Полонених українських бійців відвезли на територію Білорусі. Там до них приєднали цивільних.
– Нас дуже здивувало, що їх привезли разом із нами до фільтраційного табору, – ділиться Максим.
Згодом полонених розділили і відвезли в місто Новозибків Брянської області. Вони потрапили до звичайної російської тюрми, звідки попередньо вивезли кримінальних злочинців. Під час оформлення кожного з бранців по кілька годин били.
– При цьому нас не змушували давати якісь свідчення, це було побиття заради побиття. Били двічі на день. І цивільних, і військових шикували в коридорі, окремо по камерах, і били руками, ногами, дубинками, трубами, металевими прутами. Застосовували електрошокери. Двох моїх товаришів травили собаками, – розповідає Максим страшні подробиці.
Його помістили до камери, де перебувало чотирнадцять людей. Десять з них – цивільні. В таких умовах він прожив десять з половиною місяців.
Перші півроку росіяни не визнавали українців за полонених, не передавали їхні дані українській службі з розшуку військовополонених та Червоному Хресту. Ув’язнені не мали зв’язку з родинами. Коли через півроку їхні дані, нарешті, були підтверджені й потрапили в перелік Червоного Хреста, побиття зупинились. Однак фізичне насильство час від часу поновлювалось.
Годували двічі на день, в основному, кашею. Порції були маленькими, страви не містили ані вітамінів, ані білків. Через це кремезні чоловіки різко втрачали вагу і сили.
– Коли я повернувся до України і зважився, з’ясувалося, що я втратив 30 кг ваги. Мені діагностували м’язову атрофію. Мене привели до масажиста, але той сказав, що йому немає з чим працювати, бо на кістках була сама шкіра, – розповідає Максим.
Серед його співкамерників були літні люди з хронічним захворюваннями. Але вони не отримували медичної допомоги.
Психологічний тиск, вбивства, вербування
Максим Колесніков розповідає про постійний психологічний тиск з боку окупантів та повну інформаційну ізоляцію. Боєць каже, що за десять з половиною місяців його допитували п’ять разів і жодного разу не відповідали на його запитання щодо обмінів та визнання полоненим.
– Мені не казали нічого і взагалі забороняли ставити будь-які запитання, які стосувались чогось, що відбувається за межами тюрми. Нам щодня розповідали, що України більше немає. Нам, військовим, казали, що нас будуть судити за злочини. Цивільним казали, що якщо вже їх заарештували, то це вже не просто так, і вони самі розкажуть, які злочини скоїли, – розповідає колишній в’язень.
Кадировці відзначались особливою жорстокістю. Вони били щодня всіх, без огляду на вік і стать. Особливо любили бити беззахисних людей дубинками по нозі до глибоких ран.
Максим розповів, що в сусідній камері сидів знайомий мінометник. Його регулярно виводили на катування і змушували зізнатися, що він нібито стріляв по цивільних. За місяць побиттів чоловік був ладен визнати все що завгодно.
Та в якийсь момент побиття припинились. Із розмов охоронців українці зрозуміли, що поновились обміни віськовополоненими, гарантом одного з них була Саудівська Аравія. Під час обміну посередники звернули увагу на страшні шрами полонених і виступили з вимогою припинити екзекуції.
Наглядачі постійно називали військовополонених фашистами, нацистами та іншими образливими словами. Особливо лютували тоді, коли дізнавались про смерть своїх знайомих чи рідних в Україні.
– Вони намагалися на нас якось відігратися. Нас били і змушували робити щось дуже важке і неприємне. Але ми відчували зловтіху, – каже Максим Колесніков.
Він стверджує, що українських військовополонених не лише жорстоко мордували, а й убивали без суда і слідства.
– Ми знали, що в тюрмі було вбито кілька наших людей, – продовжує очевидець. – В травні привезли захисників Маріуполя. Ми чули, як їх жорстоко катують. То були просто надлюдські крики, я такого ніколи не чув. Регулярно лунали постріли. До нас потрапив захисник Маріуполя, морпіх. Він розповідав, що кількох з них вбили ще на прийомці. Ховали вбитих на подвір’ї тюрми. Два вікна нашої камери виходили на двір, і ми чули, як вони там копають.
Військовополонених намагались схилити до співпраці та змушували зректися з своїх переконань.
Максим Колесніков розповів, що росіяни зняли відео про те, що він нібито згоден співпрацювати з ними проти «націоналістичних батальйонів».
– Текст був приблизно такий: «Я згоден співпрацювати з Російською Федерацією в боротьбі з націоналістичними батальйонами». Це була вимога від майора ФСБ. Я підгледів в його документах, що він уповноважений по Брянській області. Вони навмисно приїхали до нас, щоб записувати такі речі. Вони живуть в уявленні, що з ними воюють якісь націоналісти, а не пересічні люди, які до війни жили звичайним життям. Ми прекрасно зрозуміли, де перебуваємо і що відбувається. Тому на відео були готові казати все, що завгодно. Коли ми прибули на обмін, при співбесіді зі Службою безпеки одразу про це розповіли, – продовжує Максим.
Він зазначає, що щодо військовополонених застосовували регламент тюрми суворого режиму. Підйом був о шостій ранку, відбій о 22.00. Змушували вчити напам’ять 47 пунктів правил поведінки підозрюваного. Щодня перевіряли, як люди запам’ятали текст. Якщо хтось збивався, били.
– Нас одразу почали бити за намагання говорити українською, – згадує Максим. – У камері було кілька україномовних хлопців. Їм було важко вивчити правила російською, які вимагали від в’язнів. Особливо складно було молодим, які не живуть в російськомовному середовищі. Ми допомагали їм, але вимовляти деякі слова їм було доволі важко.
Перші кілька місяців людей зовсім не виводили з камери. Вийти можна було лише на допит. Потім були певні години, коли видавали їжу.
– Нам забороняли вдень сидіти. Ми мали стояти або по лінії, якщо злий наглядач, або, якщо був хтось добріший, ходити по камері. Але сідати не можна, лише під час обіду на десять хвилин і під час вечері, – розповідає боєць.
Крім системного побиття, були й покарання фізичними вправами на виснаження.
– Коли наглядачі бачили, що ми робимо щось, що їм не подобається, нас змушували присідати по 200 разів чи віджиматись від підлоги. Або заходив цілий спецназ і починав бити. Чеченці забороняли нам розмовляти між собою. За спілкування один з одним теж били. Тому ми намагались робити це так, щоб вони не чули. Бо якщо ти нічого не робиш, у тебе немає ні книжки, ні можливості рухатись, та ще й треба мовчати – то це смерть, – ділиться Максим Колесніков.
Коли військовополонених допитував слідчий комітет Російської Федерації, їх розпитували про події 2014 року, про Євромайдан. Слідчих цікаво, чи підтримували вони повалення режиму Януковича, чи надавали власні гроші на підтримку «націоналістичних батальйонів», до яких партій належали, чи ходили на вибори і за кого голосували.
– ФСБ цікавило, що ми знаємо про «біолабораторії» в Україні, що ми знаємо про «підготовку ядерної зброї» в Україні, чи навчали нас іноземні інструктори, яка у нас була іноземна зброя. Хоча їхні військові бачили всю зброю, яка в нас залишалася – там не було жодної іноземної. Допитували про всі особисті зв’язки, про родичів: хто дружина, хто батьки, двоюрідних братів і сестер, хто чим займається. ФСБ дуже цікавилась соціальними мережами, але вони не могли нормально перевірити це. Я їм збрехав, що не брав участь у війні, і що у мене немає фейсбука, хоча в мене сторінка з 40 тисячами підписників, – продовжує Максим.
Обмін
Боєць розповів, як відбувався процес обміну військовополоненими, за яким настало довгоочікуване повернення додому.
– Починаючи з зими, нас міняли. Моя черга прийшла в лютому. В полоні було 63 людини з мого підрозділу. З них 30 обміняли, а 33 ще залишаються в полоні, з ними немає зв’язку. Та хоча б відомо, що вони живі, і про них є підтвердження. А щодо цивільних ми знаємо, що їх всіх зібрали і вивезли, – продовжує Максим.
Він зазначає, що росіяни тричі знімали його кандидатуру з обміну без жодних пояснень. Спочатку телефонували дружині й обіцяли, що скоро відбудеться обмін. Потім за два-три дні його прізвище зникало з переліку.
– Це поширена практика, вони постійно змінюють списки, дуже довго підтверджують, що людина в полоні. Для мене та моїх товаришів на підтвердження знадобилося півроку, – пояснює Максим.
Максим припускає, що його товаришів перевезли до Володимирської області в Росії. Каже, йому пощастило, що його захопили в полон під час бою. Адже російські каральні органи дуже не люблять цивільних і намагаються зробити все, аби визнати винними в неіснуючих злочинах. У такій ситуації навіть перенесений інсульт або серцевий напад ув’язненого не є приводом для милосердя…
Так, його 70-річний товариш по камері побував у сімох тюрмах, його провезли через всю Росію від Новосибірська до Криму. Щоразу в нього брали відбитки пальців, тест ДНК, намагалися знайти якийсь компромат. А коли зрозуміли, що людина може померти, нарешті обміняли.
Після звільнення з полону Максим Колесніков повернувся до своєї частини. Він залишається в армії і вірить, що Україна переможе.
– Коли запитують, що сказати людям, про війну, від яких вона далеко, я би розповів ситуацію, яка сталася з 66-річним чоловіком, моїм сусідом по камері, – продовжує Максим. – Його протягом шести місяців двічі на день били. Наша війна триває за те, щоб такого не було. Коли я в лютому повернувся додому, у мене це відчуття стало більш глибоким.
Максим Колесніков переконаний, що Росія веде війну на знищення українців.
– Моя шестирічна донька прокинулась від вибухів 24 лютого, – згадує він про початок повномасштабного вторгнення. – Моя квартира на Подолі розташована недалеко від місця, куди прилетіла ракета. Дівчину, яка продавала мені вино в супермаркеті, вбила ракета. Її звали Юля Клименко. Вона, її донька і чоловік загинули в одну хвилину. Я не знаю, як це можна пробачити. Якщо перша частина війни, починаючи з 2014 року, для мене була війною за незалежність, то зараз це війна за справедливість і за виживання.
Людмила Макей, інформаційна служба НСЖУ
