Нижньосірогозька громада (Генічеський район) однією з перших потрапила під обстріли російських окупантів. Однак, навіть в умовах безперестанних воєнних дій, тамтешні журналісти продовжують виконувати свої професійні обов’язки. Вони стали не лише головними джерелами інформації про місцеве життя, а й волонтерами. Про це вони розповідають прес-службі Національної спілки журналістів.
Я живу в населеному пункті, де проходить траса Одеса – Мелітополь – Маріуполь. У перші чотири дні транспортні потоки йшли безперервно, і день і вночі ми бачили рух російської техніки. Зараз вона теж рухається, але в меншій кількості. Росіяни стали хитрішими, великими колонами не йдуть, а блукають степами. Поряд Мелітополь, Каховка, де ситуація дуже складна.
Після викрадення журналіста Олега Батуріна, з яким ми дружимо, я й досі не можу прийти до тями. Він знав, що так станеться. Ми з ним весь час були на зв’язку, спілкувалися. Коли розмовляли минулого четверга, він казав: «Це справа часу, я знаю, що за мною прийдуть». Така схема була відпрацьована у Криму під час окупації в 2014 році. Олега в Криму затримували у 2015 чи 2016 році, там він тиждень пробув у буцегарні. Він казав: «Я думав, що звідти не вийду». Подробиць цієї ситуації я не знаю, але це було одне з відряджень. І от знову така ситуація.
У Мелітополі наші колеги-журналісти також потрапили під тиск. Спочатку Бердянськ, потім Мелітополь. Ми спілкуємося, тому що історично Нижні Сірогози завжди були прив’язані до Мелітополя, входили до складу Мелітопольського повіту до 1943 року. Тож є й сімейні прив’язки до цього місця, і те, що там відбувається, нам дуже болить. За дві доби четверо осіб викрали, і це страшно. Колеги не виходять на зв’язок, написали: «Вибачте, ми припиняємо діяльність». У Бердянську їх взяли під дулами автоматів. Я тут залишилась, як кажуть, на весь куток сама.
Ще до початку війни друковані видання припинили виходити. Іванівська громада, Верхньорогачівська громада – там уже газети не виходили, сайтів як таких не було. У Новотроїцьку сайту немає, зараз більше нічого не виходить. У Генічеську припинили функціонувати сайт і газети, так само у Великій Лепетисі. Я зараз тільки сайт потрошку наповнюю, бо тиждень не було інтернету і робити це було проблематично. Декілька разів сигнал з’являвся у сільській раді та школі, куди я приходила, щоб виставити матеріали. Хоча б давати якісь роз’яснення, консультації, оперативну інформацію по області, яку я брала зі сторінки обласної державної адміністрації. Бо місцева влада у громадах практично ніякої інформації не подає. Люди бояться навіть фотографуватися, просять: «Не потрібно», хоча тут усі фермери організували допомогу.
Я живу в сільській місцевості, не в районному центрі. На роботу їздити не можу, бензину немає де придбати, тому знаходжусь удома. Але наше село дуже організоване. Зібралися чоловіки, у нас є громадське формування з охорони безпеки та громадського порядку. Також набрали добровольців для того, щоб патрулювати територію. Після цього ми хоч почали спокійно лягати спати, знали, що хлопці чергують. Створили сільський чат, щоб усю важливу інформацію туди кидати. Жінки об’єднались у волонтерський загін. Пішли по хатах, розпитали, хто одинокий, пенсіонери, багатодітні сім’ї чи потребує допомоги. Я зараз займаюсь волонтерством.
Фейків та неперевіреної інформації дуже багато, особливо в перші дні війни. Я не встигала відписуватись і давати якісь пояснення в місцевих групах у соцмережах. Те, що публікували деякі користувачі, просто на голову не одягнеш. Я годинами сиділа, не виходячи з-за комп’ютера, поки нам не вимкнули інтернет. Потім, коли в телефоні сигнал якось пробився, я могла знову коментувати й давати пояснення. Люди дякували за те, що інформую, бо крім мене, на зв’язок не виходив більше ніхто.
Колеги написали, що припиняють діяльність через тиск на журналістів. Я теж перебуваю в підвішеному стані, хоча нічого кримінального не пишу, а лише практичні поради: як діяти, якщо вибухи, про початок дистанційного навчання, як оплатити комунальні послуги, коли ми перебуваємо на окупованій території. Тому що люди цим переймаються. До мене зверталися пенсіонери, а вони в нас такі дисципліновані! Війна війною, а за світло потрібно заплатити, показники лічильника передати. Тому я через інтернет допомагала передати показники, оформлювала сторінки. Такі речі, начебто, буденні, але їх доводиться вирішувати.
Людям необхідна інформація. Зараз уже створили декілька місцевих телеграм-каналів, які стараються наповнювати оперативною інформацією. Але там сидить молодь. Можливості друкувати газети немає, бо друкарня наша знаходиться в Херсоні. З доставкою також проблема: проїхати всі блокпости неможливо, та й хто там зараз буде займатися друком газети?
Є редакторський чат локальних медіа, де ми спілкуємося з колегами, оперативну ситуацію я знаю з кожного міста: з Енергодара, Мелітополя, Херсона, Сватового, Попасної, Волновахи.
Зізнаюся, що на п’ятий день війни у мене була істерика. Я відкриваю редакторський чат – і нікого не бачу. Зелений вогник не мигає. Я їм пишу, як крик душі: «Вийдіть хоч хтось на зв’язок!», а вони мовчать. Тоді почали потроху озиватися. Платформа АБО пропонує зараз підтримку редакціям. Ті журналісти, які можуть працювати віддалено, допомагають із підготовкою матеріалів, або якщо немає в когось інтернету – можна поспілкуватися телефоном, вони підготовлять матеріал для сайту. Тому що люди хочуть отримувати інформацію. Інформацію загальнонаціонального характеру можна отримати, увімкнувши радіо чи телевізор. А місцеві новини, хоч трошки, мають бути.
Наприклад, ми вирішували проблему забезпечення борошном, бо хліба не було. На цю потребу місцеві підприємці відреагували миттєво. Стояли законсервовані цехи, які задавила конкуренція. Але вони буквально на другий – третій день окупації розгорнули ці лінії. Млин почав працювати, організували доставку хліба по старостинських округах. Згодом запустили лінію з випуску олії. Людей олією забезпечили, фермери безкоштовно розвозили її як допомогу своїм пайщикам – пенсіонерам, людям з інвалідністю.
При селищній раді теж є волонтерський штаб, який допомагає місцевим мешканцям. Така інформація людям була дуже потрібна, та навіть елементарна: як спекти хліб без дріжджів. Знайшли старі призабуті рецепти, як у домашніх умовах замісти тісто на соді. Турки-месхетинці, які мешкають тут, навчили, як робити лаваші, де не потрібні ні дріжджі, ані сода. Такі елементарні речі – підтримка для людей.
