Востаннє журналістка і волонтерка Ірина Дубченко виходила на зв’язок із рідними 26 березня, коли перебувала в селищі Розівка Запорізької області. Вона залишалась удома, щоб доглядати за немічною бабусею. У телефонній розмові з рідними Ірина сказала, що її будинок обшукують деенерівці. Згодом стало відомо, що її відвезли до Донецька на судилище і звинувачують у допомозі Збройним силам України.
Близький друг Ірини, з яким зв’язалася прес-служба Національної спілки журналістів, розповів про подробиці її життя, професійну діяльність та ситуацію в тимчасово окупованій російськими військами Розівці.
“Іра дуже порядна людина. Завжди відстоює справедливість. Зайдіть на її сторінку, де вона статті писала для УНІАН та для інших ЗМІ – там дуже чітко це все видно. Іра дуже чесна. Вона дуже не любить несправедливість. Просто людина надзвичайно доброї і світлої душі. А ще дуже хоробра, не боїться казати правду і робить все заради правди.
Взагалі, про роботу вдома вона говорила дуже часто і багато. Ми, бувало, обговорювали з нею деякі питання, хоча я, зізнаюсь, не дуже був “у темі”. Іра завжди казала: “Ти не розбираєшся, не лізь. У тебе своя робота, а в мене своя”.
Іра приїхала в Розівку з Запоріжжя два роки тому, тому що хвора бабуся не може вставати з ліжка. Вона доглядала за нею і через це ніяк не могла звідти поїхати. Чотирирічна донечка була з нами.
Звісно, коли в родині лежачий хворий – це постійна увага і велика відповідальність. У нас у дворі немає води, треба було приносити здалеку, щоб приготувати їсти, помити бабусю, випрати речі.
Я через роботу знаходжусь далеко від дому. Про початок війни я дізнався 24 лютого. Цього дня деенерівці радісно запускали салюти, я бачив це на власні очі. А наступного дня почалися обстріли, прийшли “гради”.
Розівка знаходиться на відстані 120 кілометрів від місця, де я зараз перебуваю. Це Запорізька область на кордоні з Донецькою областю. Їх окупували на другий день після того, як окупанти підірвали склади боєприпасів. Ірина мені відзвонилась і після цього з нею пропав зв’язок. Окупанти зруйнували вежі мобільного зв’язку і я цілий місяць не міг з нею зв’язатися. Коли востаннє розмовляли, вона плакала. Після цього зв’язок знову пропав. Згодом я дізнався, що її заарештували і забрали до Донецька.
За моєї відсутності Іру підтримував мій брат. Він приходив, допомагав. Також Іра іноді спілкувалася з колегами по роботі.
Вона мені розповідала, що мешканці Розівки були розгублені і реально дуже налякані війною. Потім казала, що нібито окупанти ходять селищем і збирають списки людей з інвалідністю та пенсіонерів, щоб виплачувати їм пенсії вже російськими рублями. Під час комендантської години мешканці бояться виходити на вулицю.
Телефонного зв’язку немає, бо вежі українських мобільних операторів знесли. З Розівкою, Бердянськом, Нікополем зв’язку немає взагалі. Залізничний вокзал розбомбили, декілька вулиць розтрощили – тих, що розташовані на околицях. Інформацію про рідних я міг отримати лише окольними шляхами: через знайомих у Запоріжжі, через “дядю Васю” та “циганське радіо”. Інших джерел інформації немає.
У перші дні окупації, коли російські війська увійшли до Розівки, прийшла інформація, що вбили чоловіка Іриної знайомої. Його знайшли мертвим неподалік від центру. Кажуть, родина не могла його навіть поховати по-людськи через постійні обстріли “градами”.
Зараз, за доступною мені інформацією, окупанти встановлюють свої телефонні вежі, щоб завести туди російського мобільного оператора.
На щастя, Ірина донечка перебуває у безпечному місці. Ми встигли її вивезти з Розівки перед тим, як Іру заарештували. Я неначе відчував, казав їй: нехай донечка залишається за межами Розівки, в безпеці. Я картаю себе за те, що не встиг вивезти Іру тоді, коли почали вибухати склади. Треба було попрохати брата, організувати транспорт. Але ж ніхто не вірив, що може бути саме так, як сталося. Люди до останнього були переконані, що минеться, що не буде тут росіян. Та й Іра відмовлялася виїздити, казала: “Все буде нормально, вони до нас не дійдуть!”. Але сталося інакше”.
Аби хоч трохи відволікти Ірининого друга від болючих думок, прошу його пригадати, якими були їхні сімейні вечори. Його голос одразу теплішає, змінюється інтонація, від тривожності й скутості не лишається й сліду. Ніби зовсім інша людина з’явилася в тривожному просторі, просякнутому димом, стражданням і кров’ю.
“О, Іра чудова господиня! Найбільше ми любили увечері готувати качку. Запікали її в духовці, але без яблук – Ірі з яблуками не подобається. Ще вона любила готувати тости й деруни, варила чудовий борщ із квасолею, пиріжки”, – згадує він.
Тут же додає вже рішучо і впевнено: “Я дуже хочу, щоб Іру визволили з полону. Я прагну цього всім серцем, водночас страждаю від власного безсилля, що не можу нічого зробити для її порятунку. Я жити без неї не хочу. Буду все життя молитися за людей, які зможуть витягнути Іру на свободу”.
