Владислав Єсипенко — журналіст-фрілансер проєкту «Крим.Реалії» (Радіо Свобода) та телеканалу ICTV, колишній бізнесмен із Кривого Рогу. У березні 2021 року в окупованому Криму його затримали російські спецслужби, звинувативши у «шпигунстві» та нібито зберіганні вибухівки. За версією правозахисників — він політичний в’язень, за вироком російського суду — «злочинець». Єсипенко провів чотири роки й три місяці в колоніях, де його катували струмом і били, намагаючись вибити зізнання у тому, чого він не робив. Попри численні міжнародні кампанії та заклики звільнити його, на волю він вийшов лише після відбуття майже всього терміну.
Наприкінці серпня журналіст завітав до Національної спілки журналістів України, де голова НСЖУ Сергій Томіленко показав і розповів про Центр журналістської солідарності, виставки про воєнні злочини Росії, зафіксованими українськими воєнкорами, а також про солідарність із полоненими колегами, зокрема кримчанами. Він ознайомився з журналами й буклетами, виданими на підтримку незаконно ув’язнених журналістів і спрямованими на привернення уваги міжнародної спільноти.
Найбільше Владислава зворушила листівка з малюнком доньки Стефанії — символ незламності та надії, створений до творчої акції дитячих малюнків «Я — з родини журналістів» .
Ми зустрілися з Владиславом, аби зафіксувати його свідчення для майбутньої документальної стрічки про полонених журналістів, яку створюють у співпраці з Міжнародною комісією зниклих безвісти. У розмові він згадав про тортури, тиск і спроби ФСБ зробити з нього «шпигуна», про підтримку, яку дарували листи з України, та про складну адаптацію після звільнення.
Сьогодні він поступово відновлюється й наголошує, що планує повернутися до журналістики та правозахисту. Головне його послання — не залишати без уваги тих, хто досі перебуває у неволі: «Важливо повернути всіх — цивільних, політв’язнів, журналістів».
– Багато міжнародних організацій зверталися із закликом звільнити Вас, серед них One Free Press, Партнери Платформи захисту журналістів при Раді Європи, українські парламентарі. Були подані петиції про Ваше звільнення в міжнародні установи, такі як ООН. Чи не погіршувало це ставлення росіян, чи навпаки, покращувало?
– Насправді на моє становище це майже не впливало. Росіяни чудово знали, що є міжнародна кампанія, знали про заяви ООН, Ради Європи, різних правозахисних організацій. Але їм було байдуже. Їхнє головне завдання полягало в іншому – зробити з мене «шпигуна», щоб використати в пропаганді та дискредитувати українські медіа.
Росіяни хотіли не звільнити, не обміняти мене, а використати як інструмент для своєї пропаганди. Вони прагнули показати: ось, дивіться, навіть журналісти працюють на спецслужби.
Тому підтримка світу була важлива морально, але на ставлення ФСБ чи тюремників це не впливало. Вони виконували свою роботу.
– Яким був перший контакт із родиною після затримання? Чи була можливість листування?
– Перший дзвінок мені дозволили лише після тортур і «слідчих дій». Це був дуже короткий контакт, скоріше для галочки, ніж для спілкування. Потім дозволили листування, але воно проходило через сувору цензуру. Частину листів просто не передавали, інші доходили з великими затримками.
А коли приїжджали міжнародні перевірки чи моніторингові групи, мене спеціально ховали. Не тому, що боялися показати умови, а тому що побоювалися: я можу сказати щось зайве, розповісти про катування чи про справжнє ставлення до політв’язнів. Тому просто виводили з колонії чи замикали окремо.
– В Україні періодично відбуваються акції “Листи до вільного Криму”. Чи доходили до Вас ці листи? Що Ви відчували, коли їх отримували?
– Так, я отримував листи. Не всі, але достатньо, щоб відчути: мене пам’ятають. Це справді була підтримка, яка допомагала триматися. Уявіть собі, що ви сидите за ґратами, ізольовані від світу, і раптом вам передають листа, написаного дитиною чи колегою-журналістом. Це як ковток повітря, як нагадування, що ти не один.
Я навіть отримував листи від людей, яких зовсім не знав – звичайних українців і навіть деяких росіян, які не підтримували війну. Це давало сили.
«Наші жарти були зброєю проти ФСБ»
– Пам’ятаю першу зустріч із Наріманом Джелялем у колонії. Він потрапив туди пізніше за мене і вже знав про моє перебування. Коли впізнав, підійшов і сказав кілька теплих слів підтримки. Це було дуже важливо — бо коли ти опиняєшся сам на сам із системою, будь-який дружній жест має величезне значення. З того моменту ми трималися разом.
Ми сиділи на різних поверхах, але знаходили спосіб перекликатися. Часом це були прості слова: «Друже, як ти там?» — «Тримаюсь». Часом — жарти. Іноді ми сміялися з речей, які сторонній людині здалися б безглуздими, але саме це нас рятувало.
У в’язниці навіть гумор стає формою спротиву. Якщо ти здатний жартувати, вони бачать: тебе не зламали. Це дратувало адміністрацію, бо ламало очікувану «мовчазну покору».
«Навіть простий рух там міг бути заборонений — усе рахувалося як потенційна спроба втечі»: про умови в колонії.
– Я ходив по 10–15 кілометрів за добу на дуже обмеженій площі — 40 метрів туди і 40 назад. Це була єдина можливість рухатися. Для тренування я використовував сходи, металеві стільці, робив по 5–10 підходів, щоб підтримувати фізичну форму. Робити це було складно через обмежене харчування.
Їжа була дуже бідна і неповноцінна. Коли приїжджали перевірки, накривали білі скатертини, давали більш смачну їжу, а після від’їзду комісій усе поверталося до звичайного дефіциту.
Медичне обслуговування майже не існувало. Якщо у когось було хронічне захворювання, щоб відвезти його до цивільної лікарні, треба було збирати підписи багатьох людей, навіть генерала. У нас був випадок, коли молодому хлопцеві з діабетом нічого не дали вночі, і лише зранку його перевели до медичної частини. А десь о 14-й годині він помер. Це показує, наскільки тяжкими були умови: фізично та психологічно виживати там було надзвичайно складно.
– Що допомагає Вам відновлюватися фізично та психологічно після полону?
– Чесно кажучи, адаптація дається непросто. Ти повертаєшся в інший світ: інші технології, інші темпи життя. У колонії ми були відрізані навіть від простих речей, на кшталт смартфона чи інтернету. Довелося вчитися заново — від купівлі квитка в метро до спілкування в месенджерах.
Пережите в полоні для Владислава змінило сприйняття дому та рідних — тепер навіть найпростіші моменти разом із сім’єю набувають глибокого значення. Він особливо вдячний своїм близьким, розуміючи, що справжня цінність дому проявляється у підтримці та безпеці.
– Першим, що я зробив, коли повернувся, було просто пройтися вздовж Дніпра, відчути свободу та побачити своїх близьких
– Чи плануєте Ви продовжувати журналістську діяльність?
– Так, обов’язково. Це для мене принципово. Я бачив, як росіяни намагалися використати мій випадок, щоб дискредитувати українську журналістику, але я вважаю, що саме зараз ми маємо ще більше працювати, щоб показувати правду.
– Як досвід полону вплине на Ваші теми та підхід у журналістиці?
– Я тепер точно знаю, наскільки важливо говорити про полонених. Бо публічність рятує життя. У колоніях і СІЗО нас ховали, але коли про тебе пишуть, коли є листи підтримки — тюремники бачать, що ти не зник.
Тому я хочу працювати саме над темами, які стосуються бранців, воєнних злочинів, прав людини.
Моя журналістика тепер буде про свободу — і про тих, хто її ще не має.
«У тюремних стінах народжується особлива дружба — та, що рятує, коли більше нічого немає»
Попри те, що Владислав повернувся додому наприкінці червня, він уже активно працює над тим, щоб допомогти іншим українцям, які досі перебувають у полоні.
– У тюрмі я познайомився з людьми, які стали для мене важливими. Однією з них була Галина Довгопола. Вона вже літня, на момент нашої крайньої зустрічі ходила з милицями, але її сила духу вражала. Вона не здавалась, підтримувала інших — і цим сама давала приклад. Я зрозумів: навіть у колонії можна знайти людину, яка допоможе вистояти. На жаль, деякі так і не повернулися, їх убили.
Головним джерелом інформації для мене зараз залишається Фейсбук, де я розповідаю про зустрічі з різними людьми та правозахисними організаціями, а також висвітлюю справи тих, хто досі перебуває у в’язниці.
– Підтримка, яку отримують полонені через публічність, листи та медіа, реально рятує життя. Саме це я бачив на власному досвіді. Тому головне моє послання — не залишати без уваги тих, хто ще не повернувся додому. Важливо повернути всіх — цивільних, політв’язнів, журналістів.
Бесіду вела Валерія Пархоменко
