У місті Новгороді-Сіверському, розташованому в Чернігівській області поблизу російського кордону, попри пережиту окупацію, обстріли й економічні негаразди, продовжує виходити газета «Сіверський край». Аби вижити, видання скоротило штат удвічі та мінімізувало заробітні плати. «Колектив налаштований зберегти газету за всяку ціну», – каже керівниця видання Ганна Халіман.
– У період окупації Новгорода-Сіверського, яка розпочалася в перший день війни, газета не виходила. Відновили вихід у травні, – розповіла пресслубі НСЖУ Ганна Петрівна. – Реклами фактично немає. Є трохи приватних оголошень, привітань, співчуттів. Фактично це – всі наші доходи.
За пів року війни тираж із майже 3,5 тисяч упав до 2,1 тисячі. Й головна редакторка вважає, що це ще й не погано, зважаючи на те, що частина сіл Чернігівщини постійно обстрілюється, і, ясна річ, пошта не може там якісно провести передплатну кампанію. Крім того, багато передплатників виїхало за межі області.
Щоб уберегти видання, довелося скоротили штат наполовину – було восьмеро працівників, а стало четверо: троє журналістів і операторка набору та верстки.
– У перший день війни від нас пішли пенсіонери – технічні працівники: кур’єр-прибиральник і водій, – розповідає Ганна Петрівна. – Коли стало питання, як бути далі, вони сказали: «Ми підемо, в нас принаймні є пенсія». Відверто кажучи, я також, будучи пенсіонеркою, пішла б, але стримує тяганина з переоформленням документів, яка також потребує грошових вкладень. Редакційна автівка зламалася ще перед війною, і коштів її полагодити так і нема. Тому, здавалося б, логічно, що водій розрахувався. Але інша річ – що він, крім водійської роботи виконував у редакції й багато інших функцій.
Будучи єдиним чоловіком у колективі, водій чистив узимку сніг, пиляв і рубав дрова, розпалював котел тощо.
– Навіть і не знаємо, як впораємося без нього взимку, – каже керівниця видання. – Зараз ми самі прибираємо приміщення, підтримуємо порядок у дворі. Чоловіки моїх колежанок допомагають нам заготовляти дрова – пиляти і рубати їх на зиму.
Крім того, під час війни з редакції звільнилися одна з журналісток (вона мешкає в селі за Десною, і в нинішніх умовах їй важко добиратися до Новгорода-Сіверського), а також бухгалтерка. Причому бухгалтерка пішла не на іншу роботу, а стала на облік у центр зайнятості.
– Обов’язки бухгалтера маю виконувати я, – каже Ганна Халіман. – Але, зважаючи на вік і гуманітарний склад розуму, мені вже непросто освоювати нову професію, тому, дякувати нашій колишній бухгалтерці, вона іноді приходить і мені допомагає. А як далі буде – хто його знає. Відверто кажучи, я вмовляю її повернутися.
Щоб заощадити кошти на друк видання, працівниці редакції щомісяця ходять на певний час у «відпустки» без збереження заробітної плати. Роблять це по черзі: приблизно по тижню кожна. Проте, як не дивно, в редакції знайшли можливість відпускати людей і в нормальну щорічну відпустку.
Завдяки зусиллям колективу газета виходить раз на тиждень коли на чотирьох сторінках, а коли – й на восьми.
– Я думаю, ми виборсаємося, – каже Ганна Петрівна. – Я навіть не сподівался, що колектив буде так рішуче налаштований зберегти газету за всяку ціну. Головне – не скільки ми отримаємо і наскільки нам складно, а щоб виходила газета.
