Хроніка болю, стійкості та неймовірної віри в силу слова – такою була розповідь головної редакторки легендарного видання «Голос Гуляйпілля» Тетяни Великої під час зустрічі з колегами у Запорізькому Центрі журналістської солідарності НСЖУ.
Газети, які й до 24 лютого 2022 року боролися за кожного читача в умовах цифрової конкуренції, з початком бойових дій втратили найголовніше – можливість говорити вголос. Інформаційна галузь, зокрема друковані медіа, після російського вторгнення в Україну, зазнала потужного удару. Для газет війна стала не просто викликом, а питанням виживання.Багато редакцій опинилися в окупації, під обстрілами, без електрики, без друкарень… Та попри все – не замовкли. Одна з таких історій – відродження газети «Голос Гуляйпілля».
– Ми – релоковане видання з міста Гуляйполе. Після окупаційного наступу мусили виїхати, але не зламатися, – говорить пані Тетяна. – До війни ми працювали у своєму рідному місті. Газета виходила понад дев’ять десятиліть. За 95 років вона замовкала лише тричі – під час Другої світової, у 60-х через адміністративну реформу, і тепер – через вторгнення Росії.
586 днів мовчання… 586 днів без слова, без новин, без зв’язку з рідним краєм для тисяч мешканців трьох громад. І от – 3 жовтня 2023 року – газета знову ожила. Не як бізнес. Не як продукт. А як символ незламності.
– Ми пережили евакуацію, втратили офіс, частину колективу. Але змогли зібратися знову. Завдяки підтримці Національної спілки журналістів України, її голови Сергія Томіленка, міжнародних партнерів, очільниць ЗОО НСЖУ і просто небайдужих людей, – ділиться Тетяна Велика.
Наразі редакція працює у партнерстві з Благодійним фондом імені Євгена Коростельова. Найважливішим матеріалом першого відродженого номера запорізькі колеги називають розповідь про трьох гуляйпільців-активістів, які першими загинули торік у березні, коли окупанти намагалися увійти в Гуляйполе.
–Маємо пам`ятати кому завдячуємо, що наше місто не під «окупантами», – сказала головна редакторка Тетяна Велика, – Євген Коростельов у перші дні березня 2022 року взяв у свого батька на агропідприємстві дрон та разом ще з двома товаришами оперативно передавав всю важливу інформацію про рух окупантів для ЗСУ. Саме завдячуючи героїзму цих народних героїв контроль над Гуляйполем не взяли росіяни…
Пані Тетяна розповіла колегам і зворушливі історії з перших днів війни – трагедії, втрати, подвиги звичайних людей, які стали надзвичайними. Їхні історії – на шпальтах газети, в фото, у відео з дронів, у рядках, від яких щемить серце. Це не просто журналістика – це документація історії, що відбувається тут і зараз.
Редакція відновила роботу не лише у паперовому форматі. Газета має сайт, телеграм-канал, сторінку у Facebook. Сьогодні її створюють чотири журналісти, всі – внутрішньо переміщені особи, які самі втратили дім. Але не віру.
– З 1 січня 2024 року ми стали обласним виданням. Виходимо двічі на місяць, і нас можна знайти у всіх відділеннях «Укрпошти» області. Але, щоб триматися на плаву – потрібна підтримка. Рекламодавці зникли. Читачі змушені економити. Ми боремось щодня, щоб газета жила, – наголошує головна редакторка.
«Голос Гуляйпілля» вже став учасником кількох міжнародних проєктів: Інформаційний проєкт «Близько до «нуля»: життя прифронтових громад» із залученням місцевих друкованих медіа з прифронтових і деокупованих територій, яку ініціалізувала Національна спілка журналістів України за підтримки міжнародних партнерів Free Press Unlimited; далі Проєкт стипендій для українських журналістів і медіа від Лабораторії журналістики суспільного інтересу за підтримки німецького фонду European Center for Press and Media Freedom (ECPMF) за рекомендацією НСЖУ та Академія української преси. Наразі редакція отримує інституційну підтримку від Асоціації Незалежні Регіональні Видавці України (АНРВУ).
Команда планує розвивати відеоконтент, аналітику, розширювати аудиторію. Але найважливіше – продовжувати писати про тих, хто залишився, хто тримає тил і фронт, хто будує нове життя з уламків старого.
– Те, що сьогодні роблять журналісти газети – справді безцінно, – з глибокою вдячністю сказав колишній редактор «Голосу Гуляйпілля», відомий краєзнавець Іван Кушніренко. – У кожному номері вони з теплотою і шаною пишуть про захисників Гуляйпільського краю. І люди читають ці розповіді з особливим трепетом – чекають їх, немов добру звістку з дому. Наприклад, у «Січовому колегіумі», де нині проживає чимало переселенців із Гуляйпілля, газету читають усім гуртом. Кожна стаття – це подія: її обговорюють, діляться емоціями, згадують рідних і близьких. І дуже болить, коли не вдається вчасно знайти свіжий номер. Бо для багатьох це не просто газета – це ниточка, що пов’язує їх із рідною землею.
Війна змінила все. Але не знищила найголовніше — потребу людини знати правду, тримати зв’язок із рідним, чути живе слово, яке гріє. Доля «Голосу Гуляйпілля» – це приклад стійкості української журналістики. Це доказ, що навіть під обстрілами, в евакуації, серед втрат – слово може вижити. І воно має силу, а журналісти – важливі!
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15
Тамара Борт, фото Дар’ї Зирянової
