«Про проблеми української журналістики у зв’язку з коронакризою і ставленням влади, про важливість не боятися новацій, а використовувати їх, про інформаційний фронт і завдання медіа порталу «Коментарі» розповів голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко
Професія журналіста в Україні ніколи не була легкою. Працівників ЗМІ, які намагалися дистанціюватися від можновладців, які не бажали “прогнутися”, активно переслідують. Залякують, б’ють, а буває і вбивають. Національна спілка журналістів України (НСЖУ) зафіксувала за шість місяців 2020 року 40 інцидентів із застосуванням сили щодо журналістів. Але насправді їх, зрозуміло, більше.
Розвиток економічної незалежності ЗМІ – точно не в пріоритеті влади. Тому і в нинішній кризовий час вона не стільки допомагає медіа, скільки намагається взяти їх під контроль. Про це та багато іншого ми й поговорили з головою НСЖУ Сергієм Томіленком.
“Журналіст належним чином у нас не захищений, а нападників належним чином не карають”
– Як карантин вдарив по українській журналістиці?
– Очевидно, що карантин і згортання економічної діяльності в Україні виявилися шоком для ЗМІ. Особливо для тих, які покладаються не на політичні дотації, не на підтримку власників, а на фінансовий результат власної діяльності. Відбулося різке згортання рекламних бюджетів, оскільки підприємства, які пішли на карантин, припинили економічну діяльність або суттєво переглянули витрати (в першу чергу зменшили їх на маркетинг і на рекламу). Відбулося і різке згортання економічної активності громадян. Все це призвело до того, що українські ЗМІ, особливо місцеві медіа, перебувають у стадії виживання, у стадії суттєвої перебудови, пошуку моделі свого майбутнього.
Згідно з даними опитування, яке проводила НСЖУ, майже повну або суттєву втрату надходжень від рекламодавців зазначають 70% українських медіа. Відповідно, це призвело до скорочення обсягів виробництва (про це говорять 40%). Відмовились від нових власних проектів 32% мас-медіа. У третині редакцій знизили заробітну плату, 14% редакцій відправили частину працівників у неоплачувані відпустки, а 10% призупинили роботу. Зокрема, зафіксовано припинення випуску багатьох газет.
– Скільки ЗМІ змушені були закритися, скільки журналістів втратили роботу?
– Наразі складно говорити про точну кількість медіа, які збанкрутували, а також про точну кількість безробітних журналістів. Така інформація не узагальнюється державою, а керівники ЗМІ намагаються не поширювати дані про скорочення персоналу. Але ми знаємо, що у місцевих медіа ситуація була складною і до карантинної кризи. Вони й до неї згортали багато свої проектів. А зараз почали закриватися.
Наприклад, у Черкасах повністю припинила вихід раніше популярна міська газета “Акцент”. Вона трансформувалася в додаток до газети “Вечірні Черкаси”. В окремих містах припинили мовлення телевізійні проекти, закрилися сайти. З іншого боку, очікування місцевих виборів на сьогодні дозволяє триматись на плаву певній кількості видань.
– Які проблеми української журналістики розкрила коронакриза?
– Вона більш концентровано привернула увагу до, можливо, вже хронічних проблем. Серед них – питання професійності мас-медіа. Частина ЗМІ не готові професійно висвітлювати події, перевіряти інформацію. Деякі поширювали фейки від політиків, експертів. Також знову піднімалось питання захищеності журналістів. В Україні професія журналіста – небезпечна. Ми знаємо про десятки нападів на представників ЗМІ. Прикро, що й під час карантину, спричиненого коронавірусом, трапляється чимало випадків фізичного насильства над журналістами, фіксуються факти перешкоджання професійній діяльності. На жаль, журналіст належним чином у нас не захищений, а нападників належним чином не карають.
До всього, професія журналіст – це професія людей, які не заробляють великих грошей. І редакції не мають змоги належно подбати про здоров’я своїх працівників в умовах пандемії. Тому спостерігаємо ситуацію, коли журналісти хворіють на коронавірус. У нас була надзвичайна ситуація в Рівненській області, де рівненська філія Суспільного мовника повністю пішла на режим ізоляції. Шість працівників там захворіли на коронавірус, один з них (телевізійний інженер) – помер. Зафіксовано випадки захворювання журналістів у Києві, Луцьку, на Прикарпатті, у Харкові. Питання засобів захисту, лікування працівників ЗМІ залишається гострим.
Також ми побачили кризу державної інформаційної політики. Немає притомної урядової політики підтримки українських ЗМІ, особливо місцевих. Немає розуміння того, що в Україні мають бути багатоаспектні канали інформування українців на всіх рівнях.
Держава повинна дбати про постійне функціонування, постійний конвеєр перевірених новин на гіперлокальному, місцевому, регіональному та національному рівнях. І розуміти, що редакції ЗМІ – це двигуни оперативного інформування населення. Але замість розробки антикризових програм підтримки медіа, до прикладу, таких, які реалізуються зараз в країнах Євросоюзу, Великобританії, Канаді, Австралії, – в Україні не втілюються жодні заходи щодо підтримки медіа та турботи про їх економічну незалежність. Натомість, ми спостерігаємо намагання політиків, народних депутатів, посилити державне регулювання шляхом прийняття “доопрацьованого” проекту закону “Про медіа”. Він суттєво посилює повноваження національного медіа-регулятора, яким є Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, тепер ще й на всі друковані ЗМІ та онлайн-медіа.
– Поговоримо про тренди. Як повинна змінитися традиційна журналістика, щоб не програти різного роду новим медіа-платформам?
– Ключовий виклик для представників традиційних ЗМІ – зберігати лідерство в медіа-сфері. Бо традиційно ми все одно говоримо, що журналісти, представники медіа, хоч 30, хоч 50 років тому – це люди, які знаються на медіасфері, на інформуванні. І от коли з’являються нові медіаплатформи, то це все одно платформи для обміну інформацією, залучення аудиторії. Це все одно масове інформування. Ми бачимо, що частина колег не встигають за змінами. Вони намагаються консервуватися, працювати за певними старими підходами. Відповідно, їх можуть обганяти ті ж блогери – молоді талановиті люди, які гарно володіють прийомами нових медіа, гаджетами, створюють відеоконтент, фотоконтент. І саме вони виступають лідерами, надаючи аудиторії важливу чи цікаву інформацію у більш яскравій формі, ніж “стара школа”.
– Що ж у цій ситуації мають робити представники ЗМІ?
– Кожному медійнику треба робити висновок: де саме він недопрацьовує, як удосконалити свою діяльність. Не можна займати позицію глухої оборони, лише критикуючи нові медіа-платформи. Розказуючи, що там багато фейків, неперевіреної інформації, або інформація там вона поверхова, або – що там взагалі працюють аматори. Необхідно активно заходити на такі платформи, використовувати їх, бути представленим на всіх майданчиках, де зібрана масова аудиторія. Крім того має бути розроблена стратегія, котра стосуватиметься роботи з такими аудиторіями та розвитку медіа на цих майданчиках.
Сьогодні ми бачимо, що газетні корпорації, телерадіокомпанії паралельно зі своїм традиційним медіа-напрямом розвивають і групи у соцмережах, працюють із месенджерами, запускають власні телеграм-канали… Але необхідно не просто формально заходити на медіа-майданчики та поширювати там традиційний контент. Треба враховувати особливості медіа-платформ, аудиторії, поширення інформації саме там. І відповідно адаптувати свій контент. Запорукою успіху буде переупакування контенту традиційних медіа з врахуванням сильних сторін медіа-платформ. Новації варто сприймати не як якесь зло, а як нові можливості. Одним із вдалих прикладів зберігання такого лідерства є ринок китайських медіа. Попри специфіку регулювання роботи китайських журналістів, державою реалізується політика, що традиційні медіа-корпорації є лідерами з розробки мобільної журналістики, нових медіа-платформ, їх використання. І саме вони задають певні стандарти в медіа-просторі.
– Чи є майбутнє у друкованих ЗМІ?
– Ця тема обговорюється вже не один десяток років. В Україні, з її непродуманою державною політикою, через певні дії чиновників, на жаль, це майбутнє стає все сумнішим, на відміну від розвинених західних країн. У Великобританії, Канаді держава дбає про підтримку прагнення громадян отримувати газети, друковане слово, у звичний для них засіб. Здійснюються певні дії щодо доступності поштових послуг, підтримки медіа-компаній.
В Україні ж здійснюється агресивне реформування національного, по суті, монополіста, поштового зв’язку – Укрпошти. Жертвами цього стає населення, що мешкає в маленьких населених пунктах. Проблемою в усій країні є якість доставки друкованих ЗМІ. Тому ми говоримо про стагнацію друкованого слова, бізнесу. З іншого боку, є значний відсоток українців літнього віку, які хочуть отримувати інформацію з улюблених газет. Відповідно, якщо є попит, то на цьому ринку залишиться подібна послуга. Тому, певне, майбутнє у місцевих газет є.
Коли у нас ведуться розмови про суцільну диджиталізацію, про Україну в смартфоні, треба обов’язково брати до уваги рівень покриття країни мобільним інтернетом. Виїхавши за межі облцентрів, ми одразу потрапляємо у якесь інтернет-провалля – без доступу до онлайн-мережі. Об’єктивно, у багатьох українців доволі вузька альтернатива щодо отримання інформації. І газети тут стають доступним та важливим каналом інформування. Тому ми знову повертаємось до необхідності притомної державної політики захисту інформаційного простору і підтримки всіх каналів медінформування українців.
– Скільки журналістів стали заручниками під час війни на Донбасі?
– Журналісти-заручники – це для нас найгостріше питання, яке пов’язане з війною на Донбасі. За нашими даними, з полону звільнено (або підтверджено тривале перебування там) 28 журналістів. Це сталося в перші кілька років анексії Криму та окупації Донбасу. Хоча реальні цифри, за оцінками експертів, в 4-5 разів більші. Велика кількість журналістів виїхали з Донбасу і Криму. Деякі пішли з професії. Частина тих, хто намагався здійснювати свою професійну діяльність на окупованих територіях, потрапляла “на підвал”, і перебувала в статусі в’язнів, або там, або, безпосередньо, в Росії.
НСЖУ та наші міжнародні колеги на всіх майданчиках привертали увагу до долі журналістів-заручників. Станом на цей момент не відомо про те, що хтось із журналістів перебуває у заручниках. З відомих журналістів звільнено з російської в’язниці Романа Сущенка, а також Станіслава Асєєва, який перебував “на підвалах” у Донецьку. Виїхав на лікування наш авторитетний колега Микола Семена, який десятки років віддав українській кримській журналістиці. Наразі найгострішим є питання солідарності з кримськотатарськими громадянськими журналістами. Адже наші колеги намагалися виконувати журналістські обов’язки в Криму, щоб звітували про перебіг судів на півострові. І наразі вони перебувають або в ізоляторах, або в російських в’язницях.
– Як Ви оцінюєте наші позиції в інформаційній війні з Росією за президента Зеленського?
– Головне, про що можна говорити стосовно захисту інформпростору України за рік – це про те, що ми не повинні змагатися з Росією у тому, чия пропаганда краща. Найкраща зброя проти пропаганди, на мою думку, це правдива інформація. А також правдива та успішна Україна. Президент проголосив, що боротьба за серця і душі українців, які проживають на тимчасово окупованих територіях, має вестись не шляхом примітивної пропаганди, а шляхом чесної розмови, привернення уваги до успіхів, які є… Також є ініціатива щодо трансляції телеканалу “Дім” на окупованих територіях.
Головне, що Україна захищена від безпосереднього впливу російських ЗМІ, які перебувають в російському пропагандистському колі. Нацрада заборонила трансляцію російських телеканалів. Споживання російських соцмереж, російського контенту не сягає в Україні суттєвих обсягів. Принаймні, більшість інформації, яку отримують українці – зі ЗМІ, які є українськими за реєстрацією. Інша справа, що і за попередньої керівної команди, і за нинішньої, є деякі посадовці, політики, депутати, які намагаються чіпляти ярлики на журналістів, шукати агентів впливу, цькувати “не таких” журналістів, “не такі” ЗМІ. І відбуваються певні кризові явища та адвокатування неправового тиску на українських журналістів та ЗМІ. Це загрожує не лише окремим журналістам, а й свободі слова загалом. Радикали приходять і б’ють навіть журналістів канонічних національних медіа, і є прецеденти, коли редакції маленьких локальних газет трощать за “не такі” матеріали.
– У чому Ви бачите основну задачу медіа?
– Головне завдання журналістів та ЗМІ класичне – захищати право громадян на доступ до правдивої інформації та контролювати владу, викриваючи зловживання повноваженнями. Але виконання цієї місії на практиці є надзвичайно складною – в одній з найбідніших країн Європи, якою є Україна, відсутність можливостей для економічної незалежності штовхає ЗМІ та журналістів до компромісів. Хтось продає і ремесло, і душу олігархові, який володіє медіа, а хтось не береться за політично чутливі теми та концентрується на професійному висвітленні позаполітичної тематики.
Залежність від олігархів чи політиків все ж не є всеосяжною. Я знаю, що більшість українських журналістів – це небайдужі наші колеги, які за реально низьку заробітну плату в умовах постійного стресу виконують трудомістку роботу. Інформують, борються із несправедливістю, та найбільше, чого прагнуть і що цінують, – це визнання аудиторії.
Автор: Андрій Кривцун
Джерело сайт Comments.ua
