Відповідно до наказу Міністра оборони 16 лютого українці вшановують журналістів, які, ризикуючи своїм здоров’ям, а часто й життям, виконують свої професійні обов’язки в зоні бойових дій. А започаткована ця дата на честь Дмитра Лабуткіна – українського військового кореспондента, капітана 3-го рангу ВМС Збройних Сил України (посмертно), заступника редактора телерадіокомпанії «Бриз» Міноборони. Він загинув уранці 16 лютого 2015 року під Дебальцевим.
«Ви дивилися фільм, присвячений Дмитру?», – запитує в мене на початку розмови Іван Чміль, колишній головний редактор ТРК «Бриз», а нині посадовець Міністерства у справах ветеранів України. За станом здоров’я у 2019 році він звільнився з редакторської посади, але залишається головою рідної первинної організації НСЖУ на ТРК «Бриз» в Одесі. Відчуваю, що це для нього надзвичайно важливо – розуміти, усвідомлювати й пам’ятати до найдрібніших деталей все, що пов’язано з загиблим колегою. Минуло сім років, а душевна рана від тяжкої втрати болить і досі.
Загинув під прапором України
На жаль, зазначає Іван Чміль, цивільні журналісти, як і інші колеги, не зовсім розуміють специфіку юридично-правового статусу військовослужбовця-журналіста під час бойових дій.
«Хто загинув під Дебальцевим 16 лютого? Це був громадянин України Лабуткін Дмитро Віталійович, – продовжує мій співрозмовник. – Він був військовослужбовцем, учасником бойових дій і одночасно журналістом. Втім, не виділяв себе як журналіст – у нього не було бронежилету з написом «Преса». Але він здійснював професійну діяльність навіть у момент загибелі. Дмитро міг би залишитись всередині бронетранспортеру, але не зробив цього і розташувався ззовні, щоб мати можливість вести фото- та відеозйомку злочинів окупантів. Власне, він це й робив до останньої миті свого життя, оскільки мав такі повноваження та обов’язки в якості прес-офіцера сектора «Ц» у зоні антитерористичної операції (АТО)».
Дмитро їхав разом із розвідувальною групою підрозділу спецпризначення на БТР, на якому розвивався синьо-жовтий український прапор. Ці кадри, які він встиг відзняти, стали останніми в його житті. Згодом сепаратисти оприлюднили відео вбитих українських військових на фоні розтрощеної техніки.
Коли тіло Дмитра, нарешті, знайшли, і Іван Чміль, як його керівник, поїхав разом із його батьками до Дніпра на упізнання. Це були надзвичайно тяжкі моменти, довелося побувати в усіх моргах міста, перш ніж серед величезної кількості тіл упізнали свого товариша й сина.
«Ми його впізнали, потім поїхали до слідчого управління. Органи МВС України порушили кримінальну справу за статтею 115 ч.2 «Навмисне вбивство за попередньою змовою групою осіб» Кримінального кодексу. Були відеодокази масового вбивства, ми давали свідчення, тривала судово-медична експертиза. Адже були порушені права громадянина на українській землі: зокрема, право на професійну діяльність і право на життя. У той же час Дмитро захищав Україну від зовнішньої агресії зі зброєю в руках. Це був його професійний обов’язок», – розповідає Іван Чміль.
Він додає: «Усі ми: і Дмитро, і я, будучи на Сході України в зоні АТО/ООС, їздили на передову разом із цивільними колегами, які були воєнними кореспондентами вітчизняних та закордонних телеканалів. Вони приїздили сюди для того, аби світ дізнався правду про цю неоголошену, але фактичну війну на території України».
Незгасима пам’ять і любов
Зазвичай 16 лютого Міністерство оборони проводить меморіальні заходи, які розпочинаються ранком на Повітрофлотському проспекті, 6. Згадують тих, хто загинув, у тому числі Дмитра Лабуткіна. На офіційний меморіальний церемоніал запрошують його батьків – Віталія Володимировича та Аллу Іллівну. Іван Чміль каже, що зв’язок із родиною військового журналіста підтримує постійно і як колега, і як посадовець, який за своїм нинішнім статусом зобов’язаний опікуватись соціальним захистом родин загиблих.
«Ми пам’ятаємо Дмитра не лише цього дня, а постійно, – запевняє Іван Чміль. – Його фото зберігаються в телерадіокомпанії «Бриз». Ми постійно на телефонному зв’язку з його мамою та батьком, дружиною та одинадцятирічною донькою Кірою. Батькове фото завжди з нею в куточку дитячої кімнати».
Дівчинка лишилась без батька, але не позбавлена турботи. Як дитині загиблого, за поданням Національної спілки журналістів указом Президента їй призначається щорічна стипендія. Крім того, родина регулярно отримує «дитячі» виплати від регіональних програм з обласного бюджету. Вдова Дмитра Лазуткіна, Олександра, нещодавно вийшла заміж й народила Кірі молодшу сестричку. Тож життя триває.
