У лютому цього року Євгенія Назарова відзначає своєрідний ювілей. Десять років тому, у лютому 2015 року, почала працювати кореспонденткою Радіо Свобода.
–Той рік дався мені важко. До останнього трималась за попереднє місце роботи на місцевому телеканалі. Та в якийсь момент професійне переважило приватне – прийшло розуміння, що час іти. Адаптація до нового, незнайомого мені, мультимедійного формату роботи. Коли треба було навчитись належно робити купу всього. Спасибі колегам, хто підказував, допомагав тоді і продовжує це робити й надалі – не знаю, чи вийшло б у мене без всіх вас, – згадує Євгенія.
Журналістська солідарність, підтримка колег – вона відчула їх силу і значення на власному прикладі. І тому сама завжди допомагає іншим, і підтримує зв’язки із Запорізьким Центром журналістської солідарності. Як фронтовий кореспондент разом з колегами приходить сюди на зустрічі з місцевими медійниками, бере участь у тренінгах. Не так часто, як хотілось би – у місті, і на Запорізькому напрямку зараз важко і неспокійно, тож і їй, і колегам доводиться багато їздити, готувати репортажі. Але, як зазначає Євгенія, добре, що є такий Центр куди можна прийти за підтримкою, навіть саме усвідомлення цього чимало значить для запорізьких журналістів.
Женя на війні – з перших її днів. Доводилося вести репортажі і під обстрілами, і на лінії зіткнення, і у прифронтових громадах, і на руїнах житлових кварталів рідного міста після ракетних атак, кабів та шахедів…Бачити загиблих, і горе, і сльози, і бігти, і падати, і брати у воїнів інтерв’ю безпосередньо в окопах, відчувати їх підтримку, силу і незламність. Все це тепер стало її журналістськими буднями.
–Українські військові тримають фронт понад людські сили. І ми бачимо, коли приїжджаємо, що вони дуже стомилися. Але при цьому під час зустрічі посміхаються журналістам: «Все добре! Все буде добре!» і намагаються підтримати, зарядити нас оптимізмом. Може, тому у нас і немає страху. А є обережність. Думаємо, як зробити свою справу, як найкраще донести про те, що відбувається на фронті, а для цього треба повернутися до редакції живими і неушкодженими. І бігаємо, і падаємо, і знімаємо на ходу, – говорить журналістка.
Євгенія Назарова – науковець за фахом, кандидатка історичних наук, яка колись, за збігом обставин, потрапила у журналістику і жодного разу не пошкодувала. Але ті знання допомагають їй об’єктивно оцінювати ситуацію, розуміти все, що відбувається і відбирати потрібний матеріал.
–Полірування дійсності, бажання видати уявне за справжнє створює викривлене уявлення в суспільстві, яке матиме відповідні наслідки для нас всіх. Формувати у людей думку, що війна десь далеко і їх не стосується означає наражати їх на небезпеку. Війна стосується всіх. Чесна розмова з суспільством – це сьогодні найголовніша місія журналістів, – підкреслює Євгенія.
Вона замислюється на хвилинку, а потім додає, ніби підсумовуючи нашу розмову:
–Мої останні роки – це дороги. Стільки, скільки не було за все попереднє життя. Багато доріг. Різних. З сумом і радістю, з розгубленістю і закоханістю, з надією і розчаруванням… Та на них всіх завжди є те, від чого притихаєш і трохи затамовуєш подих. Національні прапори. Притихаєш, бо розумієш справжню ціну того, що бачиш. Бо ніколи не знаєш, та і не дізнаєшся, чи живі та неушкоджені ті, хто залишив їх по собі. Затамовуєш подих в надії. В надії, що з ними все гаразд. Так само, як і з тими, на лінії фронту, про кого всі твої думки…
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 152.
Валентина Бистрова
Фото Дар’ї Зирянової та з архіву Євгенії Назарової
