Журналістський рекорд редактора Іванківської районної газети «Трибуна праці» Павла Смовжа оголосили в Центральному офісі НСЖУ. Це досягнення – найтриваліший безперервний етап роботи на посаді редактора районної газети в країні – внесли до Книги рекордів України.
За даними Національного реєстру рекордів України, Павло Смовж 40 років і 5 місяців безперервно очолює видання «Трибуна праці». Загалом його професійний шлях у журналістиці триває понад 51 рік.
Відзнаку рекордсмену вручила керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова, оцінивши значущість цього досягнення для всієї журналістської спільноти.
– Редактори – це атланти журналістики. Маса відповідальності й обов’язків тримається на їхніх плечах. І вони гідні рекорду. Але головний нюанс полягає в тому, що йдеться про безперервний стаж роботи. На вкладці в трудову книжку рекордсмена бачимо лише один запис: призначений на посаду редактора газети «Трибуна праці», – каже Лана Вєтрова. – Після фіксації рекорду очільника Всеукраїнської газети «Діалог» Анатолія Безтаки (32 роки) до нас посипалися заявки від редакторів районних газет, їх було більше двадцяти. Опрацьовували кожну. Але понад сорок років редакторського стажу виявилося тільки у Павла Яковича. І тепер маємо рекорд.
Під час урочистої церемонії голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко підкреслив вагомий внесок Павла Смовжа у розвиток регіональної преси.
– Павло Якович – досвідчений журналіст, відданий своїй справі і газеті. Це вже не перша подія за участі шанованого редактора. В стінах Спілки журналістів він презентував свою книгу «Фрагменти української незламності». Ми пишаємося такими особистостями.
А Павло Смовж наголошував: йому приємно, що така важлива подія відбувається саме в НСЖУ. Та ще й разом з колегами.
…Окрема сторінка редакційної історії «Трибуни праці» – війна. Після деокупації півночі Київської області 1 квітня 2022 року Павло Смовж уже через три тижні, як тільки було відновлено електропостачання Іванкова й з’явився мобільний зв’язок та інтернет, самостійно відновив випуск газети. І до сьогодні «Трибуна праці», якій, до речі, 20 січня 2026 року виповнилося 94 роки, регулярно потрапляє до рук читачів.
Підкови тримають крок: спогади та роздуми редактора-рекордсмена
Опісля згаданої вище події у мене відбулась цікава розмова з Павлом Смовжем, наповнена спогадами, роздумами, порівняннями, часом з гумором і гіркотою…
Та і як могло бути інакше, адже мій співрозмовник – Заслужений журналіст України, лауреат Всеукраїнських журналістських премій «Золоте перо» і «Незалежність», міжнародної відзнаки «Медаль Гарета Джонса. Правда і честь», кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст., нагороджений багатьма іншими державними й недержавними відзнаками. А ще – автор шести книг, серед яких «Крізь роки і відстані», «Треба пам’ятати й горе», «Біль наш і гордість – Полісся» та інші.
Понад годинне спілкування не могло вмістити редакторські десятиліття та понад півстолітній журналістський шлях Павла Смовжа.
– Мабуть, пам’ятаєте, Віталій Білоножко співав: «Як ішли літа наші на ярмарок – То були такі, що крешуть в брови, А тепер ідуть літа наші із ярмарку – То гублять підкови…». Якось так можу сказати і про свій настрій під час отримання посвідчення про рекорд, – після короткої паузи каже Павло Смовж.
Мабуть, трохи лукавить редактор, бо видно, що тримаються ще підкови для впевненого кроку. І постійно в руках смартфон, завжди готовий до роботи: записати на диктофон інтерв’ю, поставити допис на Фейсбук, вловити мить для світлини…
За понад сорок років редакторської праці у Павла Смовжа накопичилися десятки блокнотів і зошитів, списаних олівцями та ручками. Вони зберігаються у шухлядах робочого стола. На їхніх сторінках – різні нотатки, вже навіть неіснуючі номери телефонів, імена та прізвища людей, які нагадують про колишнє, виступи з нарад, підсумки сесій. Це робочі чорновики з різних років. Сподівається, що колись це все знадобиться для написання спогадів…
А згадати є про що. Двічі його намагались звільнити місцеві керівники – за “совка” і потім вже у незалежній Україні. Після Чорнобиля йому намагались “пришити” порушення 11 пунктів держтаємниці. Не змогли, звинувачення розсипались.
Кожен з цих епізодів вартий окремої розповіді.
Чорнобиль і одинадцять пунктів держтаємниці…
Від Іванкова до Чорнобиля напряму 45 км. Коли вибухнув 4-й реактор ЧАЕС, після кількаденного мовчання у радянських ЗМІ почала з’являтися інформація про аварію. Але вже тоді редактор Іванківської газети одним з перших в країні назвав те, що сталося, не аварією, а трагедією. Масштаби її допомогли зрозуміти скупа аналітика і природне прагнення усе розуміти правильно. На сторінках «Трибуни праці» з’явилося слово «евакуація», яке доти у побутовій мові майже не вживалося.
Для іванківців завертілися дні, сповнені страху, невідомості, чуток, відчаю.
– Чи було страшно? – згадує редактор. – Тоді ще не все всі розуміли… Працював і як журналіст та редактор, і як уповноважений від району. Допомагав розселяти евакуйованих жителів міста енергетиків Прип’ять по селах нашого району. Їздив по військових частинах читати лекції на міжнародні теми і розповідати про те, що відбувається, військовослужбовцям і мобілізованим із запасу на ліквідацію катастрофи (вони жили в наметових містечках у навколишніх лісах). Весь район тоді перебував ніби в якійсь паралельній реальності, що розколола звичне життя.
Люди питали редактора: що та як. Але на багато питань у нього не було відповідей. І у травні 86-го він направив листа в «Атоменерго» СРСР, аби отримати дозвіл друкувати повідомлення про рівні радіації. На диво, відповідь прийшла дуже швидко, а в ній – погодження: можете брати дані з найближчої метеостанції. А така була на залізничній станції Тетерів Бородянського району. Тож Павло Смовж став отримувати офіційні дані. Хоч і розумів, що їх, можливо, занижували. Але це були дозволені цифри – і люди більше орієнтувались у ситуації.
У пам’ятках й історія з об’їзною дорогою… Вся техніка на Чорнобиль йшла до того через Іванків. Пил стовпом стояв, перейти вулицю було неможливо. Мешканці обурювалися: додатковою радіацією доводиться дихати.
– Коли я написав у газеті, що починається будівництво об’їзної дороги навколо Іванкова, ні з ким не погоджував ту інформацію. Бо… Я друкував правду, бо мав на те підстави, – розповідає редактор. –А через тиждень чи два, вже й не пам’ятаю, дзвонить перший секретар райкому і каже, аби швидко прибув до нього.
Прибув. Сидять у його кабінеті три полковники. Перший секретар повідомляє, що товариші з КДБ завітали, бо я одинадцять разів на сторінках газети розголошував державну таємницю. Й вони ставлять питання про зняття мене з посади і притягнення до відповідальності.
Але я не розгубився, бо періодично мусив перечитувати брошури з грифом «Секретно» та «Для служебного пользования» Головліту СРСР (було таке Управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів СРСР) з довгими переліками заборонених повідомлень, котрі не можна було публікувати в газетах, оприлюднювати по радіо та телебаченню. Адже в обласних виданнях тримали спеціальних цензорів, і жоден матеріал без їхнього штампу «До друку дозволено» не йшов у номер. У районних же газетах уся відповідальність лежала на редакторові. Такі були тоді порядки!..
Павло Смовж попросив годину, аби підготуватися до конкретної розмови з полковниками. Прихопив із собою, крім згадуваного «Переліку…» ще й лист з «Атоменерго» СРСР. Бо одним із звинувачень було розкриття даних про радіаційний фон у районі. Мовляв, не мав права цього робити. Почалася довга розмова по кожній із претензій. І десять звинувачень розсипалися перед доказами журналіста.
– Лише по одному пункту я дав промашку, – згадує мій співрозмовник. – Тому вирішили, що за одну помилку знімати з роботи і притягувати до відповідальності не будуть. Вважаю, що тоді я відстояв не лише себе, а й право газети бути чесною з людьми, наскільки це було можливо у той час…
Між перебудовою і помстою: коли редактор залишався незручним
Після Чорнобиля, здавалося, що історія перегорнула одну з найтрагічніших сторінок. А Незалежність обіцяла свободу слова й нові правила гри. Але на практиці редактор знову опинився під тиском – уже в інших декораціях…
Ще двічі Павла Смовжа намагалися зняти з посади інші керівники – наступники уже згадуваного. Розглядали питання по ньому на пленумах, звучали різні формулювання, але суть залишалася тією ж: «незручний» редактор.
Один із таких конфліктів виник під час виборів першого секретаря райкому. Претендентів було двоє. Один із кандидатів – товариш і кум Павла Смовжа. І коли постало питання підтримки, вибір для нього був очевидним.
Але перемогу здобув опонент. Це був час, коли у повітрі вже відчувалися вітри перебудови. Здавалося, система хиталася, відкривалася до змін. Але водночас вона ще вміла й мститися. Новообраний перший секретар, не забувши, хто і за кого голосував, почав тиснути на редактора. Зібрали пленум. За дорученням секретаря там виступали його люди. Нічим не підтверджені, голослівні звинувачення, прямі навіть образи, якийсь бруд – усе пішло в хід. Метою було одне: зламати і прибрати.
Проте не за того взялися! Всі виступи Павло Смовж записав на диктофон – рідкісну ще в ті часи для району річ. І на шпальтах газета сміливо й відверто передала всі ті виступи майже дослівно! А в той час протокол пленуму райкому з перекрученими фактами пішов «нагору». Факт нечуваного тиску на редактора став відомим на всю область. Приїхали перевіряючі. Проаналізували газетні підшивки за останні роки, звірили диктофонний запис з викладом у газеті, всього, а також із сфальсифікованим протоколом пленуму. Й зробили висновок: тиск необґрунтований. Секретарю райкому вказали на це, а пізніше – на бюро обкому – ще й поставили на вид.
Звичайно, що редактора не зняли з посади.
–Та працювати стало ще важче, – ділиться журналіст. – Формально все лишилося на своїх місцях. А неформально – кожен день вимагав внутрішньої витримки, можливої підстави від недругів і… мого спротиву. Але тішуся, що залишився людиною, яка не зраджує ані собі, ані тих, хто поруч.
Тоді ще продовжував вірити, що з розпадом партійної системи тиск на редакторів зникне. Проте подальша практика життя показала: форми змінюються, але суть залишається…
Другий раз мене хотіли прибрати з посади вже у незалежній Україні. Обкомів і райкомів уже не було. Тому голова Іванківської райдержадміністрації їздив в обласну адміністрацію, аби заручитися там підтримкою. Аргументував тим, що, мовляв, я в газеті пишу неправду. Але в тій зустрічі з головою ОДА брав участь і його заступник, колишній журналіст. І той поцікавився, в чому ж редакторська провина.
Причина «гріха» була простою: газета вкотре написала правду. Проте та правда здалась небезпечною для керівництва району.
– У нас тоді вивели селищну каналізацію прямо в річку Тетерів, – пояснює Павло Смовж. – А вона впадає у Київське море. Я написав про екологічну загрозу. Голова РДА одразу ж зателефонував мені: мовляв, міг би ж і не писати. Я йому відповідаю: «Міг би. Але написав. Увесь район на вухах стоїть, а газета буде мовчати?..»
Павло Смовж: «Є вибір: мовчати чи залишатися собою. Я обираю друге»
Був він незручним редактором для місцевого керівництва в усі часи, але працював не задля кар’єри.
– Ви ж знаєте, колего: подібні проблеми – не в редакторах. Зараз не доводиться писати про питання, котрі не можна висвітлювати під час війни, аби не нашкодити країні. Але – це інше. Ми говоримо про правила гри багатьох попередніх років, коли твої принципи найчастіше тобі ж і вилазять боком. Правда завжди комусь не подобається, вона дратувала владу як колись, так і тепер…
Ось і нинішня голова Іванківської селищної ради якось дзвонила мені, погрожувала судом. Там своя історія, про яку всі в нашій тергромаді говорили з обуренням. І все ж я від серйозної критики не відмовляюся.
Відповідно до Закону про роздержавлення преси органи місцевого самоврядування мають укладати угоди про висвітлення своєї діяльності. У нас цього майже ніде немає. Тим більше в мене… Звичайно, є вибір: мовчати чи залишатися собою. Я обираю завжди друге. Хоч доводиться працювати фактично на ентузіазмі, без будь-якої підтримки збоку. Шукаю нові формати, але завжди ціную читачів, які знають, навіщо їм газета, – підсумовує порушену тему редактор-рекордсмен.
Опорою для журналіста є родина. З дружиною Антоніною вони від юності разом. Гордістю батьків є їхні син і доня, четверо внуків. Відчуття відповідальності перед близькими допомагає залишатися чесним та стійким і в професії.
Окупація, звільнення та пам’ять про війну
…Окремою важкою сторінкою життя для нього, як і для усієї України, стало повномасштабне вторгнення рф. Під час тимчасової окупації агрессором півночі Київщини Павло Смовж мусив, звичайно ж, припинити випуск «Трибуни праці». Та вже 22 квітня 2022 року відновив друк газети. Проте вже з липня її знову не дочекалися читачі: редакція не мала коштів, лише борги.
У той період його запрошують в Київську обласну військову адміністрацію й пропонують організувати випуск газети в потерпілій від окупантів громаді Гостомеля. Так з’являється «Вісник Гостомеля».
Потім надійшла ще більш цікава пропозиція – створити й випускати обласну газету «Цивільний фронт Київщини». Котру йому доручили редагувати. Й з цим завданням досвідчений редактор справився.
А на початку 2023 року грант американського посольства допоміг відновити регулярний вихід «Трибуни праці». Це стало можливим завдяки підтримці голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка і президента Академії української преси Валерія Іванова. Іванківська газета стала знову виходити чотири рази на місяць.
Проте з січня 2024-го й донині доводиться випускати її через тиждень: фінансової допомоги збоку немає, реклами як такої – теж. Випускає газету Павло Смовж самотужки, бо колектив редакції з різних причин воєнного часу розпався.
Редактор регулярно їздить по селах громади, збирає матеріали на різні теми, зокрема, й про земляків-захисників України, які полягли на передовій. Спілкується з їх рідними і близькими. Це все публікує в газеті. Потім такі матеріали увійдуть, дасть Бог, до наступної книги, котру планує видати вже після війни.
Фотодокументація подій – ще один напрямок його роботи. Наприклад, у його рідному селі Тетерівському 111 будинків було повністю знищено артобстрілами ворога. Багато людей залишилися із частково зруйнованим житлом.
– Хіба можна про таке мовчати? – риторично запитує. – Все фіксую, аби ніщо не було забутим для історії краю й України.
У 2023 році Павло Смовж видав документально-публіцистичну книгу «Фрагменти української незламності», презентація якої відбулася у НСЖУ. Вона удостоєна Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року – 2024».
Редактор проводить помітну громадсько-патріотичну й волонтерську роботу: збирає кошти вдячних українців, за них виготовляє і встановлює мармурові пам’ятні знаки полеглим воїнам ЗСУ, які на території Іванківщини вели бої з ворогом, не допускаючи його до Києва. Таких знаків загалом у їхній громаді вже 11, і чотири з них встановлені лише завдяки його особистим зусиллям. В т.ч. меморіал 22-м загиблим бійцям та офіцерам 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» ЗСУ в с. Слобода Кухарська.
– Я роблю фоторепортажі з похоронів полеглих земляків-захисників України й оперативно виставляю світлини разом з короткими розповідями про них на своїй сторінці в ФБ. Їх переглядають десятки тисяч користувачів. Й це свідчить про те, що подібна інформація не залишає людей байдужими. Хоча мені особисто це завжди дається нелегко. Приїжджаєш додому, а в горлі продовжує стискати і біль ще довго тримається в серці, – зізнається журналіст. – Писати про таке потрібно і для сучасників, і для наступних поколінь. Уже маю велику базу матеріалів для ще однієї книги, знову ж таки – про патріотизм, незламність і героїзм наших захисників і захисниць.
«Оце так кабачок!»: як народжувалося покликання, або дещо про знаки долі
Запитую Павла Яковича, що б він порадив тим, хто починає свій шлях у професії.
- – Мабуть, звичні речі: шукати свій стиль, не пасувати перед невдачами, надихатись людьми, які творять добро в цьому житті. А ще – приглядатись до знаків долі.
Про свої знаки долі він згадує тепло, з особливими інтонаціями.
… Мандри, геологічні розвідки, родовища, пісні під гітару біля багаття. Мрія стати геологом росла у дитинстві разом з Павлом. У сьомому класі вирішив придбати бінокль, бо як же геологу без нього… Гроші збирав самотужки, відмовляючи собі в усіх хлоп’ячих забаганках. Їдучи у гості до сестри у Дніпропетровськ, узяв із собою й накопичене – майже 13 карбованців. На той час – доволі немала сума. У міському ЦУМі зупинився біля полички з фотоапаратами, хоч очі таки шукали біноклі…
– По ціні фотоапарат марки «Смена-М» був мені доступним, – згадує Павло Смовж. – А я ще змалку мріяв навчитися фотографувати. В нас у ті роки на все немаленьке село був один фотограф, наш сусід. То, побачивши на ціннику суму в 12 крб 50 коп, вирішив, що на бінокль ще назбираю. Моїх заощаджень якраз вистачило. З радості навіть забув, що треба ще купити фотоплівки, бачок для їх проявки, ванночки, червоний фонар та фотозбільшувач аби друкувати світлини.
Мати з батьком потім допомогли докупити необхідне. А фотоапарат став для мене не просто дитячою забавкою, а річчю, котра вплинула на все моє подальше життя. Значить, моє стояння тоді біля прилавку було не випадковістю, а чимось іншим, можливо, як кажуть, підказкою долі.
У селі 60-х років минулого століття хлопчина з фотоаппаратом став другою зіркою, якщо казати по сучасному.
А ось ще одна підказка долі.
Осінь 1965 року видалася врожайною. Город подарував родині й гігантський кабачок: понад метр завдовжки. Біля овоча крутився молодший брат, ростом менший від кабачка. Павло, тоді вже восьмикласник, уявив яким буде фото… Швиденько зробив, як зараз каже, доленосний і по-своєму кумедний знімок: кабачок великий, а брат біля нього – маленький. Відправив знімок у редакцію райгазети.
– Грудень уже замітав снігом, і тут приносять «Трибуну праці», – згадує Павло Якович. – На останній сторінці – фото брата з тим овочем. Підпис був простий: «Оце так кабачок!». Це по-справжньому окрилило! З тієї світлини й почалася, як виявилось, справа мого життя.
Коли закінчив 10 клас, знав уже напевно: хочу бути фотожурналістом. Поїхав у Іванків до райвійськкомату, аби подати через нього документи до Львівського вищого політичного училища – на відділення військової журналістики. Але треба було когось там почекати. То зайшов тим часом у редакцію «Трибуни праці» через дорогу. Там мене вже знали. І… відмовили їхати до Львова. Тож повернувся у військкомат і забрав свої документи.
Пізніше тодішній редактор «Трибуни праці» порекомендував мене своєму колезі в Макарів, бо вакансій на той час в Іванкові не було. Став фотокорреспондентом…
- Отак починалася для мене дорога у журналістику, – підсумовує Павло Смовж. І додає. – Макарівська, Бородянська газети, фотокор в «Трибуні праці». Працював тут і редактором районного радіомовлення, і завідувачем відділу та заступником редактора…
Молодий журналіст був беручким до роботи, хапався за різні теми, їздив на мотициклі по селах, писав, фотографував, протягом дня встигав усе і трішки більше.
А до нього, між тим, придивлялися. Й у 1978-му стався різкий поворот долі. Павла зі скандалом забирають у райком. Він не хоче йти з редакції й відчайдушно відмовляється, але сили нерівні… Тож, зрештою, погоджується. Проте чотири роки роботи не до душі, а потім ще й дворічне навчання на стаціонарі відділення журналістики партійного вишу, котре давало прекрасні можливості для обміну досвідом між журналістами з різних областей України – все це лише шліфувало професійну майстерність.
Після того навчання повернувся в Іванків. У серпні 1985 року Павло Смовж був призначений редактором райгазети «Трибуна праці». Редактор, як бачимо, і до сьогодні.
“Трибуна праці” й інші в епоху телеграму та штучного інтелекту
Як живеться редакторові з сорокарічним стажем в епоху вибухового розвитку соцмереж та штучного інтелекту? У Павла Яковича є свій погляд на феномени нашого часу.
Про штучний інтелект редактор говорить стримано.
–Мені ШІ наразі не потрібен, – переконаний журналіст. – Думаю, він має бути там, де потрібна швидкість: коротка новина чи суха інформація, зведення даних чи пошук фактів. Але у друкованих видань нині інше завдання. Немає сенсу гнатися за оперативністю. Хоча більшість людей звикли до коротких повідомлень, є ще й ті, хто хоче читати саме газету, а не переглядати заголовки чи стислий переказ. Сила преси в іншому. Павло Смовж робить ставку на аналітику, розповіді про людей-особистостей, чого не знайдеш у стрічці Фейсбука. Саме тому газета й досі має читача: у ній є те, чого немає в Інтернеті.
На своїй сторінці в Фейсбуці він постійно розміщує анонси публікацій чергових номерів «Трибуни праці», окреслюючи теми, але не розкриваючи зміст.
–Для чого тоді випускати паперову газету, – каже редактор, – коли ще до її виходу в світ потенційні читачі все знатимуть наперед?..
Тому повністю викладає тексти лише в окремих, найбільш важливих, випадках, через тиждень або й два після виходу друкованої версії.
Фейсбук-сторінку Павло Смовж веде, звичайно ж, самостійно.
– Світ заполонили цифрові технології, – підсумовує думку Павло Якович, – та головне завдання професійних журналістів у друкованих виданнях залишається незмінним – доносити до своїх читачів усе цікаве й важливе для них, роблячи ставку більше на аналітику. Вважаю, що головною вимогою для нас була й буде висока відповідальність за слово. Котрої в інтернеті інколи не бачиш…. Газети продовжують тримати планку якості й аналітики, яку не може замінити жодна соцмережа.
… Ось такий він, рекордсмен України – редактор з сорокарічним стажем.
– Роботу свою люблю й не планую її припиняти – наголошує Павло Якович. – Особливо приємно, коли бачиш, як слово твоє відгукується серед людей. Бо вони не лише читають твої публікації, а й переживають разом з тобою. Задля того й працюю…
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: