Про професійні стандарти у воєнний час, роботу з джерелами інформації на окупованій території, а також підготовку до відряджень у зону бойових дій в Івано-Франківську за круглим столом говорили представники ЗМІ та військові.
Полковник Олександр Кухарук розповів учасникам про принципи поширення інформації під час війни. Найголовніший з усіх – не нашкодити.
– Подекуди, чи то через неосвіченість, чи то гонитву за хайпом журналісти переступають межу, яку переступати неприпустимо. Звичайно, підривається до таких журналістів довіра. Бо дрібні, на перший погляд, помилки вартують комусь життя, – каже військовий.
Разом з тим, зазначає він, іноді трапляється і так, що журналісти увічнюють пам’ять про це життя.
– Наведу приклад Мар’яни Треско. Це бойовий медик «Квітка» з Івано-Франківщини, яка загинула наприкінці вересня. Буквально за кілька тижнів до загибелі, журналісти зробили про неї репортаж, як вона залишила роботу за кордоном та приїхала боронити рідний дім. Кореспонденти, мабуть, і не здогадувалися, що цей сюжет стане єдиним джерелом інформації про людину. Я про те, що робота журналіста, дарує людям вічність. У гіршому і кращому розумінні цього слова, – розповідає Олександр Кухарчук.
До роботи в зоні бойових дій треба готуватися, каже Віталій Чорненький, головний редактор інтернет-видання «Голос-Інфо». Він здійснив вже не одну поїздку на передову та деокуповані території.
– Перед тим, як їхати, потрібно чітко визначити завдання: для чого ти їдеш і чого очікуєш від поїздки. Зрозуміло, що формується певне редакційне завдання. Я зрозумів, не потрібно бути у розпачі, якщо під час поїздки не вдасться досягти поставлених раніше цілей. Ми можемо мати певні очікування, та коли ми на місці, картина може бути зовсім іншою. Не потрібно ображатися на військових, коли вони коригують вашу роботу, бо не всі речі можна висвітлювати і не весь матеріал може вийти зараз. Наприклад, у нас багато відзнятого матеріалу чекає закінчення війни, – радить пан Чорненький.
В умовах часткової окупації території України постає питання отримання достовірної інформації про те, що відбувається у захоплених ворогом населених пунктах. І важливо, наголошують медійники, своєю інформацією не нашкодити не тільки військовим, а й цивільним людям, які там залишилися.
– У нас є довірені особи, які повідомляють про ситуацію, і ми бережемо їхню анонімність. Розуміємо, що важливо зазначати джерело, та я вважаю – у випадку загрози безпеці людини, анонімності не уникнути, – зазначає херсонська журналістка Таміла Іванова, яка наразі перебуває вільній території держави.
Для представників ЗМІ, що постраждали від війни, в тому числі виїхали з окупації, з квітня цього року працює мережа Центрів журналістської солідарності, створена Національною спілкою журналістів України за підтримки Європейської та Міжнародної федерації журналістів, а також ЮНЕСКО.
-З перших днів війни НСЖУ розуміла, що журналістам буде потрібна допомога. Бо вони, як на одному з тренінгів наголосив наш колега Тарас Грень, на війні – мішень номер один. Тож, ще до відкриття центрів ми почали допомагати журналістам засобами захисту, відео- та аудіотехнікою. Колегам, які тікали від війни, та знайшли прихисток на Прикарпатті, ми підшукували житло, – розповідає координаторка Івано-Франківського Центру журналістської солідарності Вікторія Плахта.
Згодом, із розширенням мережі центрів, які тепер діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Дніпрі та Запоріжжі, розширилась і сфера допомоги колегам, каже пані Плахта. У всіх центрах створені коворкінги, обладнані технікою, журналістам, в тому числі переселенцям, надається юридична, психологічна, матеріальна та гуманітарна допомога.
Круглий стіл “Журналістика під час війни” організували і провели Університет Короля Данила та Івано-Франківський Центр журналістської солідарності НСЖУ.
