«Владислав майже не бачив дитинства нашої 11-річної доньки Стефанії. Вона росте без батька вже п’ятий рік…» Ці слова Катерини Єсипенко, дружини в’язня Кремля Владислава Єсипенка, схопленого і засудженого окупаційним режимом у Криму, глибоко схвилювали учасників презентації серії листівок «Я – з родини журналістів», створених на основі малюнків дітей та онуків українських медійників.
«Сьогодні Стефанія представляє свій малюнок “Родина”, який вона передала НСЖУ. На цьому дитячому малюнку все досить зрозуміло. Тут щаслива сім’я… якою вона була і, я дуже сподіваюся, якою буде в майбутньому, коли Владислав повернеться», – додала Катерина.
Листівки на основі малюнків дітей кримських журналістів, які нині перебувають у полоні окупаційної влади, презентували в пресцентрі Національної спілки журналістів України напередодні Дня журналіста.
Свої роботи передала з окупованого Криму Сафіє Асанова – донька громадянського журналіста Марлена Асанова, якого теж тримають за ґратами за політично вмотивованим вироком. Робота Сафіє «Слово правди сильніше грат» стала символом дитячої мужності. ЇЇ батька заарештували, коли дівчинка була зовсім маленькою, але вона вже тоді усвідомлювала, що брехню можна подолати лише правдою…
Обидві дівчинки через малюнки говорять від імені тих, кого намагаються змусити мовчати.
Про долю цих родин і феномен громадянської журналістики у Криму розповів Володимир Притула, журналіст, головний редактор проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»:
— З початком російської окупації Кримського півострова виникла унікальна для України історія громадянської журналістики, яка не була характерна для нашої країни до цих подій. Коли професійним журналістам стало небезпечно працювати після арештів, обшуків, частина з них в Криму була змушена або покинути півострів, або припинити свою діяльність через загрозу свободі, а інколи й життю. У цей період виник стихійний рух людей, які, розуміючи потребу доносити правду про події в Криму, брали до рук телефони, знімали відео, фотографували й надсилали інформацію світу. Одним із таких яскравих представників цієї громадянської журналістки став Владислав Єсипенко. Він не був професійним журналістом, не мав відповідної освіти чи навичок, але мав гаряче серце.
Упродовж кількох років Влад співпрацював із проєктом «Крим.Реалії». Він їздив, ризикуючи життям, до Криму, повертався на материкову Україну, привозив дуже багато важливих, яскравих кадрів. Паралельно з ним працювали кримсько-татарські громадянські журналісти. Спочатку це були просто сусіди, родичі тих, яких арештовувала російська окупаційна влада.
Вони знімали те, що відбувається поруч з їхніми будинками. Зрештою це стало настільки масовим, що викликало дуже жорстку реакцію російської влади. Окупанти зрозуміли: коли правда просочується за межі цього мордору, який вони вибудували, це несе велику загрозу.
В результаті були засуджені майже два десятки кримськотатарський громадянських журналістів, звинувачених в страшних злочинах тероризму. Зазвичай, засуджені відбувають свій термін за ґратами в Криму, часто в суворих умовах, у віддалених регіонах Росії, зокрема в Сибіру.
Це унікальний досвід української журналістики. Стільки людей долучилися до висвітлення тих подій, які дуже важливі для нашого суспільства. І, власне, ця тенденція зберігається. В Криму досі залишаються люди, непрофесійні журналісти, які передають інформацію. І на інших окупованих територіях люди теж передають цю інформацію, діляться з українською журналістською спільнотою.
Це дуже важливо – пам’ятати цих людей, допомагати їм. Добре, що Національна спільнота журналістів України постійно підтримує громадянських журналістів з Криму. Багато з них є членами НСЖУ. І ця підтримка, я впевнений, дуже важлива для їхніх родин.
Підготувала Катерина Юрʼєва
Дискусія з цього приводу: