Іван Петричак – досвідчений тележурналіст, а нині – керівник пресслужби 24-ої бригади імені короля Данила, в інтерв’ю інформаційній службі НСЖУ розповів про роботу підрозділу на фронті, успіх документального фільму «Вогнетривкі» та підтримку журналістської спільноти.
– На фронті немає тихих днів – це вже стало журналістським штампом. Довкола бійців, які сидять там в окопах, треба об’єднувати суспільство. І ми й далі це робимо, максимально намагаючись показувати важку працю цих хлопців і дівчат, – каже Іван Петричак.
24-та окрема механізована бригада імені Короля Данила – одна з найстаріших та найдосвідченіших в ЗСУ. Вона воює від самого початку російсько-української війни і має велику історію боїв у Мар’їнці, Бахмуті, Попасній, Херсоні, Торецьку, Нью-Йорку, Часовому Ярі…
У штаті пресслужби 24-ї бригади офіційно чотири особи, серед яких відомий фронтовий фотограф, а нині пресофіцер бригади Олег Петрасюк. До команди долучають професіоналів: операторів, режисерів монтажу. Завдання у всіх спільне – задокументувати український опір на Донбасі. Як з гордістю каже Іван: «Ми залучаємо найкращих, набираємо обертів, пресслужба росте і розвивається».
Пресслужба не лише розповідає про бойову роботу бійців бригади, а й створює своєрідний відеолітопис війни. Одною з найсвіжіших робіт Івана Петричака та його колег став документальний фільм «Вогнетривкі. Рік оборони Часового Яру», прем’єрний показ якого відбувся в серпні у столичному кінотеатрі «Жовтень».
Документальна стрічка показує рік оборони Часового Яру очима тих, хто був там щодня. Глядач бачить танкові бої, вибухи на відстані кількох метрів, кадри з дронів, що показують, як ворог стирає місто з лиця землі. Фільм «Вогнетривкі» став не просто документальним свідченням року оборони стратегічно важливого міста, а правдивою розповіддю про стійкість, мужність та незламність українських захисників, які щодня протистоять переважаючим силам ворога.
Стрічка викликала значний інтерес глядачів. Після показів у Києві та Львові з’явились запрошення демонструвати фільм в інших містах – Тернополі, Явореві, Городку…
– На покази приходили представники інших підрозділів, зокрема наші «суміжники» – азовці, які зараз воюють під Торецьком, а також мешканці Часового Яру, які давали інтерв’ю для фільму, – розповідає Іван. – Для когось із героїв фільму важко його дивитися, бо вони брали участь у тих подіях… Хоча особливо важких кадрів ми й намагалися не вставляти у картину. Показували лише героїзм наших хлопців і їхню роботу.
До знімання картини були залучені чотири екшн-камери GoPro, які Національна спілка журналістів України завдяки канадському благодійному фонду «Maple Hope Foundation» передала пресслужбі 24-ї бригади. Пресслужба бригади нечисельна, і GoPro дозволяють танкістам, снайперам, піхотинцям, які не є професійними операторами, фіксувати реальну ситуацію на фронті – живі емоції та події. Ці відео з мобільних камер потім обробляє пресслужба.
«Дуже хочеться, щоб наші захисники відчули: вони не самі. Що ми поруч, і що наші дарунки – це щось дуже практичне й потрібне», – зазначив, передаючи камери колегам у погонах, голова НСЖУ Сергій Томіленко.
– Чого нині потребує бригада? Насамперед дронів і людей, – каже Іван Петричак. – Адже що довше триває війна, то гостріше постає питання втоми особового складу. Люди – найголовніший ресурс цієї війни, їх треба берегти і вчасно підміняти. В росіян людей багато, в нас – небагато. Тому брак людей ми намагаємося компенсувати дронами.
Важливим напрямком підтримки з боку Національної спілки журналістів України стала допомога з придбання (було передано два автомобілі) та ремонту техніки.
– Треба полагодити і підвіску, і мотор, і коробку передач… – пояснює Іван Петричак. – Дороги Донбасу не щадять, а пробіг машини був великий уже тоді, коли ми її отримали. Ми щиро дякуємо НСЖУ, яка, фактично, взяла шефство над нашою пресслужбою. Допомога цивільних журналістів для нас важлива. Бо це допомога від своїх – ми всі до війни були цивільні…
За словами Івана, збір коштів для пресслужби по факту відбувається переважно серед журналістів – саме вони розуміють важливість інформаційної роботи на фронті.
– Журналісти на телеканалах мають зарплату по 20-25 тисяч гривень – ми про це знаємо, тому що самі там працювали. І ці люди закидають 30 відсотків від своєї зарплати нам на ремонт цієї машини, – емоційно каже Іван. – Журналісти розуміють важливість нашої роботи, яка для інших здається не такою потрібною, як безпосередньо стріляти у ворога. Але інформаційна війна – вона ж триває. Вона є, і ми ї, на жаль, фактично програємо.
Пресслужби військових підрозділів намагаються протистояти цьому дисбалансу, показуючи реальну картину боїв та героїчну роботу українських захисників. Це саме завдяки їм удається не лише документувати героїзм українських захисників, а й показувати цю правду широкому загалу, що є неодмінною умовою майбутньої перемоги України.
Інформаційна служба НСЖУ
