Дмитро Санін – оператор-постановник з Києва. Його робота зараз – не лише вести інформаційний щоденник війни (що він разом з колегами активно робить), а й створювати документальну базу, яка демонструє міжнародному глядачеві, що ж насправді відбувається в Україні.
Взяти інтерв’ю у Дмитра нам не вдається з першого разу: оператор-документаліст активно працює в «гарячих» точках. Така специфіка роботи. Про неї, а також про українських та закордонних колег, життя після війни і життя під час війни – зрештою говоримо.
– Дмитре, де і над чим конкретно працюєте в ці дні?
– Зараз ми створюємо документальну базу, знімаючи реальні події в Україні, в різних її регіонах. Зокрема, йдуть зйомки під Херсоном: документального проекту про роботу молодих українських журналістів під час висвітлення війни. Все для міжнародного глядача.
–У чому специфіка таких проектів?
-Особливістю такої роботи, з точки зору оператора-документаліста, є декілька факторів. По-перше, це висока мобільність (зазвичай група з 1-2 осіб, які поєднують у собі функції великої знімальної групи). По-друге, це чітка взаємодія зі збройними силами, так як результат роботи і безпека – можливі тільки разом..
–Як вам працюється з колегами-іноземцями?
-Працюючи з колегами з-за кордону в пулі, ми розуміємо велику відмінність військового журналіста в Україні та військового журналіста за кордоном. Це можна пояснити і тим, що ресурс і охоплення аудиторії іноземних компаній значно більший, ніж будь-який національний мовник. Ми набували навичок вимушено, між зйомками і повітряними тривогами, завдяки самоорганізації та волонтерській допомозі «Госпітальєрів» (курс першої медичної допомоги, юристів, друзів з пресслужб державних органів і Міністерства оборони). Чи були ми забезпеченими усім необхідним, що гарантувало нам безпеку? Це все також відбувалось завдяки допомозі друзів та волонтерів!
–Ви про те, що українські знімальні групи, як правило, менш захищені по всіх напрямках?
-Наші закордонні колеги повністю забезпечені обладнанням, захисним спорядженням, юридичною підтримкою посольствами МЗС, і мають страховку життя. Я особисто на перші дні війни не мав ні захисту, ні мобільного обладнання, ні аптечки. А моя акредитація виявилась просроченою, тому довелось робити все з нуля. Звісно, мені допоміг досвід роботи в країнах, де неспокій та військові дії – вже сталий стан речей. Я про Ізраіль та Сирію. Також стали в нагоді добре треновані інстинкти самозбереження, які я набув під час зйомках у країнах Африки… Але у моєму робочому березні все було так: шолом мені передали друзі з акторської костюмерки, а от бронежилет-плитоноска (наявність якого є вимогою акредитації Міністерства оборони) — це була проблема. Я не міг його ні придбати, ні отримати…
–Але ви продовжували працювати. Як виходили із ситуації?
-Спершу їздили по Києву без бронежилета, чи позичали у колег, які на той момент на зйомки не виїздили. Це була майже щоденна «лотерея обзвону» у пошуках захисного спорядження. І лише на початку квітня я отримав від Спілки журналістів «плитоноску» з написом Press. І це була масова проблема моїх колег: і фотокорів, і операторів.
–А якщо співпрацювати з іноземними ЗМІ, в плані захисту легше?
-Так як частина вітчизняних медіа частково закрила власне виробництво, більшість колег почали працювати як фрілансери. Тобто, працювати з іноземними компаніями, робота яких ніяк не підпорядкована правилам. Наприклад, американська компанія, якій я деякий час допомагав з документальними кадрами евакуації з Ірпеня й Бучі, вважала, що забезпечувати захистом оператор повинен себе сам. І лише після загибелі американського журналіста вони знайшли захист для фіксера…(не для оператора). У той же час індійські медіа взагалі ігнорують всі правила безпеки роботи «в полі», чим загрожують колегам. Наприклад, переходять стрічку і залазять у неперевірену саперами ворожу техніку. Також іноземні медіа здебільшого не хочуть складати офіційний договір з найманими працівниками з України. фактично, вони не беруть на себе ніяких забов’язань. Вважаю, при отриманні акредитації міжнародними компаніями такі пункти мали би бути регламентовані Міноборони чи МЗС.
–Перші дні, в які ви працювали без захисту, були для вас найважчими?
-Обстрілами нас вже не злякаєш. А от коли знімали про ексгумацію закопаних тіл в Ірпені й Бучі…Можливо, цей день став одним з найважчих.
–Чого вам хотілося б найбільше на сьогодні?
-Звісно, перемоги. Найкращим днем стане день повної перемоги!
