Найбільшу техногенну катастрофу в історії людства поступово відкривали для світу українські журналісти
Вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався о 1-й годині 24-й хвилині в ніч на 26 квітня 1986 року, і чутки про нього вже того ж дня почали поширюватися в Києві й області. В результаті вибуху виникла пожежа, на гасіння якої були кинуті спочатку сили пожежників самої станції, а потім і підкріплення з різних пожежних частин Київщини. О п’ятій ранку вогонь вдалося приборкати, але всім, хто тоді був свідком аварії і побачив її реальні наслідки, відкрилася жахлива картина зруйнованого четвертого реактора і машинного залу станції. Прилади показували, що рівень радіації в тисячу й більше разів перевищував гранично допустимі норми.
ПРИХОВАТИ ЧОРНОБИЛЬСЬКУ КАТАСТРОФУ МОСКВІ НЕ ВДАЛОСЯ
Офіційна Москва прийняла рішення замовчати катастрофу. Раніше це вдавалося (приміром, на тій же Чорнобильській АЕС 9 вересня 1982 року сталася аварія на реакторі першого енергоблоку з викидом радіоактивних речовин, але тоді її вдалося приховати). Однак цього разу намагання Кремля виявилися марними.
Першим аварію в Чорнобилі зафіксував американський комерційний супутник «Лендсат». Він передав з орбіти знімки, які засвідчили, що на ЧАЕС сталася надзвичайна подія. А через день почали надходити тривожні повідомлення з цілого ряду європейських країн, насамперед, із Скандинавії. Там було зафіксоване помітне підвищення рівня радіації.
Світ уже гудів від свідчень і коментарів про вибух, але в Радянському Союзі тільки на третій день диктор ЦТ у програмі «Время» передав, що на ЧАЕС сталася аварія і що вживаються заходи по ліквідації її наслідків. Це було немовби оголошення, яке тривало 14 секунд!
А після цього 29 квітня в «Правде» та інших газетах з’явилося лаконічне повідомлення: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, що призвела до певного витоку радіоактивних речовин… На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано…» Друге офіційне повідомлення з’явилося 2 травня. Воно було ще коротшим: «Радіоактивність на території селища (йдеться про Прип’ять з п’ятдесятитисячним населенням, на той час уже евакуйованим – авт.) і на електростанції зменшилася в півтора-два рази. Ведуться роботи з дезактивації». Це мало б заспокоїти: ще трішки, мовляв, і все повернеться до норми.
Дісталося західним спецслужбам: третього травня з’явилася в центральній пресі Союзу інформація, що «ЦРУ США, розвідувальні служби деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на ЧАЕС. Роздмухують антирадянську істерію…» У відповідь тодішній державний секретар США Дж. Шульц заявив, що Радянський Союз намагається приховати катастрофічні масштаби аварії на Чорнобильській станції і що «Сполученим Штатам відомо набагато більше , ніж росіяни кажуть нам і власному народу».
Тож правду не вдалося приховати. І тоді (якщо не помиляюся, 5 травня) у Чорнобилі побували перші журналісти — кілька представників союзних ЗМІ. Дозвіл на їхню поїздку був даний на найвищому рівні і, судячи з усього, за ініціативи секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. Бо коли ми почали домагатися права на поїздки на станцію українських журналістів, нам сказали: «Звертайтесь до Яковлєва. Це в його компетенції і можливостях».
ВІДКРИТА ЗОНА
Втім, журналісти з Москви приїхали й поїхали, а ситуація в Чорнобилі та навколо нього в ті квітнево-травневі дні ставала все більш тривожною. Події на ЧАЕС і навколо неї торкалися мільйонів людей – ліквідаторів, евакуйованих із зони, населення сотень міст і сіл України. Нависла загроза радіаційного забруднення Дніпра і Прип’яті та інших рік, що належать до їхніх басейнів. Ще невідомо було, як поведе себе розплавлена маса зруйнованого реактора. Приховувати все це було б абсурдним. І в Москві здалися, «умили руки», переклавши всю відповідальність за висвітлення аварії і боротьби з її наслідками на Україну та її засоби масової інформації. Правда, при цьому Київ попередили, що Чорнобильська зона — не прохідний для журналістів двір. І відтоді, оскільки відрядження в зону ЧАЕС зарубіжних журналістів були під забороною, світ бачив події в ній головним чином очима українських журналістів, через призму їхнього сприйняття, через їхні теле- і фотооб’єктиви.
Чи була тоді можливість у журналістів спілкуватися щодо катастрофи на ЧАЕС з керівниками Союзу? Відповідь: ні. Адже навряд чи можна вважати таким спілкуванням короткочасний брифінг заступника Голови Ради Міністрів СРСР, відповідального в союзному уряді за паливно-енергетичний комплекс Бориса Щербини, який очолив перший склад урядової комісії з питань ліквідації наслідків аварії (через кожні два тижні склад комісії мінявся). До слова: під час вахти комісії Щербини, 2 травня, Чорнобиль відвідали голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков, другий секретар ЦК КПРС Єгор Лигачов і перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Їхнє перебування там тривало лише кілька годин. Про зустріч з пресою, навіть про короткі коментарі, тоді навіть мови не було.
Приведу спогад про ті дні Віталія Масола, тодішнього голови Держплану України, який входив до першого складу комісії: «Щербина п’ятого, якщо не четвертого, травня поїхав. Він у перший день кричав, що треба покликати журналістів, щоб вони висвітлювали, як завтра станція працюватиме, що ця аварія — дрібниці. Послухаєш його, так все виглядає, начебто розвалилась якась дитяча іграшка, яку можна розібрати або зібрати за півгодини. А Горбачов у той час мовчав, Рижков говорив щось, намагався розібратися, чим-небудь допомогти, вирішував питання, які виникали, а Горбачов як у рот води набрав. Ми його не чули і не бачили, взагалі не відчувалося, що в нас є Генеральний секретар. Він чогось боявся. Це було видно всюди і по всьому».
Зрештою, з історії ліквідації наслідків вибуху четвертого реактора відомо, що Горбачов з’явився тоді на екранах лише 15 травня, тобто через двадцять днів після аварії. І про що ж він сказав? Намалював героїчну картину боротьби з наслідками аварії, наголосив на те, що герої будуть нагороджені, а винуваті покарані і більш як третину виступу присвятив міжнародній обстановці та засудженню західних країн, які не так, як йому хотілося, прореагували на катастрофу в Чорнобилі.
Чи можна було тоді нашим журналістам спілкуватися з керівниками України? Відповідь теж негативна. Чорнобильська станція була підвладна союзному центру, і вплив Києва на ситуацію на станції був мізерний. Республіканським і місцевим органам влади залишалося займатися проблемами захисту від радіації міст і сіл та підтримкою евакуйованих з Прип’яті і Чорнобильського району.
Правда, інколи нам вдавалося вмовити про інтерв’ю керівників окремих міністерств і відомств України. Вони не давали загальних оцінок, а говорили переважно про участь у ліквідації своїх підлеглих. Мені, наприклад, під час відвідання ЧАЕС вдалося отримати коментар від міністра вугільної промисловості України Миколи Сургая. Він тоді відповідав за роботу зібраних з різних вугільних басейнів шахтопрохідників.
В чому полягала ця робота? Перед зведеним загоном шахтопрохідників з Донбасу, інших вугільних басейнів стояло надзвичайно відповідальне завдання: в умовах підвищеної радіації вирити котлован, прокласти тунель і вибрати під днищем реактора землю для спорудження «холодильника» — товстої, начиненої датчиками і системою охолодження бетонної «подушки», на яку б назавжди ліг зруйнований і розплавлений реактор.
І гірники з честю виконали це завдання. У день, коли ми, кілька українських журналістів, побували на місці їхньої роботи, вони виймали останні кубометри землі. Після цього, повернувшись із станції у Чорнобиль, ми побачили знайому для радянських часів картину. Зміну, яка завершувала зусилля сотень шахтопрохідників, біля райкому партії, у приміщенні якого в ті дні працювала Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії, чекало вітання-«блискавка» у стилі того часу. Ось її дослівно переписаний мною текст: «Гірники зведеного загону Мінвуглепрому СРСР завершили виїмку гірничої маси. Завдання Урядової комісії виконано з випередженням графіка на шість діб! Товариші! Рівняйтесь на шахтарів! Дострокове і доброякісне виконання завдань Урядової комісії — справа честі кожного трудового колективу!»
Неподалік від райкому, в невеличкому дерев’яному будиночку, де розташувався на час робіт шахтарський штаб, я зустрів міністра вугільної промисловості УРСР М.С. Сургая. «Хто б міг подумати, що й на атомній станції випаде робота для шахтарів, — сказав він. — А от трапилась біда, виникла потреба в людях нашої професії, і вони не підвели. Хотів би підкреслити: кожен з них приїхав у Чорнобиль не з наказу, а добровільно. Причому добровольців було багато. Ми ж вибрали серед них тих, хто мав досвід і навички роботи в умовах грунтів, схожих на чорнобильські. Головною турботою нашого штабу було не тільки виконання в найкоротші строки завдання Урядової комісії, а й безпека людей. Трудова віддача і енергія шахтопрохідників дозволили помітно скоротити час їх відрядження на ЧАЕС. Додому вони вертаються з почуттям виконаного обов’язку».
Міністр, звичайно, не міг тоді передбачити, як відіб’ються на здоров’ї шахтопрохідників їхні вахти під зруйнованим реактором. Вони тоді виконували начебто знайому їм роботу. І глибина прохідницького штреку під станцією вимірювалася не сотнями, як, скажімо, на шахтах Донбасу, метрів, а лише кількома. Але це було в ті перші дні й тижні ліквідації аварії на ЧАЕС чи не найнебезпечніше місце. Тим більше, що шахтопрохідники не могли працювати в підземеллі у захисних свинцевих бронежилетах. Ніхто сьогодні точно не знає, скільки з цих молодих, фізично міцних, загартованих людей залишилося в живих. З тих відомостей, які надходили з різних джерел, можна зробити сумний висновок, що небагато…
Щодо вчених і спеціалістів, які залучалися до ліквідації наслідків аварії, то вони, як правило не цуралися контактів з пресою. І цим наші журналісти значною мірою скористалися. Приведу один з прикладів. Ігор Засєда, який багато років очолював Київську організацію спілки журналістів, а тоді, в дні аварії, працював у Київському відділенні АПН, побувавши у Чорнобилі, зумів «розговорити» там заступника директора Інституту атомної енергії імені І. Курчатова, віце-президента АН СРСР Євгенія Веліхова.
До слова, представники академічної і галузевої науки і зокрема Курчатовського інституту, який був розробником реакторів РБМК (ця абревіатура розшифровується з російської як Реактор большой мощности канальный), входили до Урядової комісії. Першим був Валерій Легасов, заступник директора Інституту атомної енергії Він, як відомо, після Чорнобиля покінчив життя самогубством. А в другій комісії, очолюваній І.Силаєвим, представником від Інституту Курчатова якраз і був Веліхов, у якого взяв ексклюзивне інтерв’ю Ігор Засєда.
Скільки журналістів пройшло тоді через Чорнобильську зону? Навряд чи хто назве точну цифру. Думаю, що не менше сотні. І це були не тільки відрядженні від конкретних ЗМІ, а й ті наші колеги, що брали безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії.
ПАМ’ЯТЬ БЕРЕЖЕ ЇХ ІМЕНА
Сумна й гірка реальність: дуже багатьох наших колег-журналістів вже немає серед нас. І, судячи з усього, Чорнобиль та пов’язані з ним недуги у їхньому дочасному відході за вічну межу зіграв рокову роль. Розповім про кількох з них, зокрема, тих, з ким тоді доводилося їздити у чорнобильські відрядження.
Володимир Репік – з когорти справжніх фотомайстрів, всюдисущих, унікальних репортерів. Працюючи в агентстві Укрінформ, він двічі побував на Північному полюсі, кілька разів облетів землю, у грудні 1985-го супроводжував до Владивостока перший робочий політ найбільшого в світі літака «Руслан». У ті вісімдесяті роки входив до числа провідних фотокореспондентів Союзу.
А ще Володимир не минав жодної «гарячої точки», завжди був там, де не кожен витримає і не кожен зважиться ризикнути здоров’ям і навіть життям. Він і в Чорнобилі був першим, знявши з вертольота, зруйнований реактор четвертого енергоблоку ЧАЕС. Цей знаменитий знімок багато разів друкувався у світових газетах і журналах. Знімав тоді Репік з гелікоптера на малій висоті, де був дуже високий рівень радіації.
Слід сказати, що журналісти Укрінформу дізналися про вибух на четвертому реакторі у той же день, коли він стався. І як тільки з’явилась перша можливість потрапити на місце аварії, тут же нею скористалися. Відтоді поїздки укрінформівців у Чорнобиль стали регулярними. Їх матеріали постійно передавали і друкували не тільки українські, союзні, а й світові засоби масової інформації. Ці відрядження для наших колег, на жаль, не минулися безслідно для їхнього здоров’я. Ледве переступивши шістдесятилітній рубіж, пішов з життя Володимир Самохоцький, який, як і Володимир Репік, належав до когорти блискучих фоторепортерів Укрінформу. Його об’єктив зафіксував багато значущих і пам’ятних подій української історії. Чимало з цих кадрів стали класичними. Він був невтомний і невгамовний, завжди готовий до зйомок, до виконання найоперативніших завдань агентства. Володимир і в Чорнобиль поїхав одним з перших, привозячи з кожного відрядження десятки фотознімків.
Близько трьох років тому не стало Віктора Чамари. В історії агентства він належить до його рекордсменів: і за тривалістю роботи, і за перебуванням біля керма колективу. Почавши працювати в ньому в 1975 році, після закінчення факультету журналістики Київського університету, Віктор пройшов шлях від рядового репортера до генерального директора. Під час подій на ЧАЕС Чамара очолював Головну редакцію інформації для республіканської, союзної і зарубіжної преси. Але тоді, в чорнобильські дні, він, крім обов’язків керівника цього провідного, найгарячішого в агентстві підрозділу, виконував ще й функції репортера: їздив у зону ЧАЕС і передавав звідти оперативні повідомлення, коментарі, репортажі.
Тоді, особливо у травневі й червневі дні, кожен з відряджених у зону журналіст прагнув отримати коментарі від найавторитетніших фахівців, добути ексклюзив, передати в ефір, на газетні сторінки найважливіше з побаченого, те, що найбільше цікавило й хвилювало людей. Мені, скажімо, запам’яталася зустріч на ЧАЕС з телеоператором Українського телебачення Сергієм Миньком. Мабуть, найбільш вражаючий спогад з того відрядження – перебування під зруйнованим четвертим реактором, де працювали шахтопрохідники. Перш ніж потрапити до входу в тунель, що вів до місця їхньої роботи, нам довелося пройти кілька постів, у темпі подолати лабіринт коридорів станції і пересікти розкопане подвір’я з тилу третього і четвертого енергоблоків. Саме там і був основний робочий майданчик шахтопрохідників.
І як не дивно, саме на цьому подвір’ї панував найбільший спокій, буденний робочий ритм. Пам’ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили Сергія Минька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звичайно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, – це неоціненні свідчення людського героїзму, мужності, і … легковажності, бо ж і на самому подвір’ї і, звісна річ, за стіною, яка до нього примикала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм…
Кореспонденту відділу промисловості та будівництва газети «Радянська Україна» Любові Янюк Чорнобильська станція була відома, як, можливо, нікому з журналістів. Вона тоді відповідала в газеті за висвітлювала ходу її будівництва. У гарячий період перед пуском першого енергоблоку директивними органами було вирішено, що одних лише публікацій на сторінках «Радянської України» замало і що необхідно створити виїзну редакцію, яка б готувала багатотиражні спецвипуски. Любов Янюк взяла на себе головні пов’язані з цим клопоти. Потім були пуски другого і двох наступних блоків станції. І весь цей час Любов Спиридонівна підтримувала прямі контакти з колективами будівельників, а згодом і експлуатаційників станції.
Аварія на ЧАЕС стала для неї шоком. Тоді, в перші дні після вибуху, вона однією з перших у «Радянці» зголосилася поїхати в зону ЧАЕС. Про побачене розповіла в серії матеріалів. Мені, приміром, запам’ятався переказ нею бесіди з Володимиром Холошею, який перед цим здав повноваження начальника зміни блоку і став заступником секретаря парткому станції. На запитання Янюк «Це Хіросіма?» він відповів: «Це гірше». Додам, що чорнобильська тема залишалася провідною в журналістській творчості Любові Янюк до останніх днів її життя, яке передчасно обірвала злоякісна хвороба.
Так само дочасно відійшов у вічність і Геннадій Душейко. У дні аварії він працював коментатором Українського телебачення і прорвався у Чорнобиль ще до офіційного дозволу на поїздки журналістів, скориставшись приятелюванням з начальником Головрічфлоту України Миколою Славовим і «підпливши» на пристань неподалік від станції на одному із службових катерів цього відомства. У ті перші дні травня його ексклюзивний репортаж з місця подій був подією нечуваною. Геннадієві тоді дісталося за «самодіяльність», але в очах колег він виглядав героєм.
Втім до геройства, до дешевої слави Душейко аж ніяк не прагнув. За його словами, він не міг туди не поїхати, бо йому осточортіла офіційна брехня про те, що сталося на ЧАЕС, і хотілось побачити все на власні очі та розповісти про це телеглядачам. Адже Україна тоді жила у великій тривозі. Всі ловили кожне слово про ситуацію на ЧАЕС та про її розвиток. «Я б не поважав себе, як журналіст, як телевізійник, якби не скористався можливістю побувати на місці події і розказати про побачене людям», — сказав він якось у нашій з ним розмові.
Олександр Побігай у ті дні побував і під, і над зруйнованим реактором. Вже після цих відряджень, розповідаючи в одній з публікацій про покійного Валерія Писаревського, відомого українського тележурналіста, який з перших днів аварії постійно був у епіцентрі подій, Олександр Побігай написав: «Його тягло в Чорнобильську зону, наче магнітом». Але так само можна сказати й про самого Олександра Григоровича: його теж, мов магнітом, тягло в тридцятикілометрову зону. Втім, він був уже там у перші після аварії дні, коли зони, як такої, ще не існувало (вона з’явилася після пасхальних і травневих свят (тоді Пасха була, як і цього року пізня – 4 травня).
Чи була нагальна необхідність йому, інструкторові сектора телебачення і радіо ЦК КПУ рватися на станцію, маючи достатньо інформації про велику радіаційну небезпеку і серйозні загрози для здоров’я від перебування на ЧАЕС? Ні, звичайно. Чи посилав його туди хто-небудь, приміром, Леонід Кравчук, заввідділом пропаганди і агітації, до якого входив сектор? Теж ні. Отже, відрядження на станцію були особистим, добровільним вибором Олександра Побігая. Знаючи його багато літ і часто спілкуючись з ним у ті тривожні дні чорнобильської біди, я, сподіваюсь, розумів і зараз можу пояснити цей його порив. Він, звичайно, усвідомлював колосальні масштаби наслідків катастрофи на ЧАЕС і добре знав про них, але, будучи справжнім журналістом, прагнув побачити це на власні очі і правдиво розповісти про неї людям. По-друге, Олександр Григорович вважав, що не має морального права давати вказівки радіо-і тележурналістам щодо висвітлення наслідків аварії, не відвідуючи ЧАЕС і не долучаючись до цього процесу особисто.
Олега Гусєва з повним правом можна віднести до тих, хто найбільш повно і детально описав події, пов’язані як із самою аварією, так і з боротьбою з її наслідками. З-під його пера вийшло п’ятнадцять книг з цієї тематики – ціла бібліотечка про Чорнобиль. Посвідчення власного кореспондента «Правды» в Україні і перепустка «Всюду» давали йому можливості і для поїздок на ЧАЕС, і для пошуків ексклюзивної інформації.
Один лише епізод з цієї хроніки. В одній з поїздок журналіст вирішив зблизька сфотографувати зруйнований реактор. «Супроводжуючі мене вчені з Інституту імені Курчатова в нерішучості зупинилися перед великою пробоїною в стіні: «Далі йти не можна, ми не відповідаємо за ваше здоров’я, якщо нас не послухаєтесь». «Ну, а якщо мені дуже потрібно зробити знімок зруйнованого реактора зблизька?» Я зробив чотири кадри. Напевне, таких ні в кого у світі більше немає. І вже точно не буде, адже над руїнами реактора, як відомо, встановили саркофаг, дірку в стіні, крізь яку я фотографував, заштопали. Зате мені, правда, через кілька років, у червні 93-го, діру «зробили «вічну», лікарі вирізали майже весь шлунок. А ті пам’ятні знімки реактора, який вибухнув, так і не були в 1986 році надруковані в «Правде». Не з моєї вини. Вони побачили світ тільки через десять років у моїй книзі «Чорнобиль, біль наш довічний».
Іван Лисенко був у ті дні головним редактором, а Микола Гоменюк його заступником у тижневику «Говорить і показує Україна». Видання розповідало про діяльність підрозділів системи Держтелерадіо України, друкувало теле- і радіопрограми. Чи була для них обох необхідність їхати в Чорнобиль? Звісно, ні. Але вони наполегливо добивались права на такі поїздки. Іван Лисенко був головредом, а в душі лишався репортером. Ще в молодому віці він зумів здивувати читачів і своїх колег, коли, скориставшись пожежною драбиною, зумів сфотографувати з відстані витягнутої руки скульптурне обличчя київського князя Володимира з відомого пам’ятника на Володимирській гірці. Цей знімок обійшов тоді багато видань України і світу. Лисенко і в Чорнобилі шукав унікальні кадри: зависав над зруйнованим блоком на борту гелікоптера, знімав покинуте місто Прип’ять, залишив після себе велику фототеку людей, які ліквідовували наслідки аварії.
Щоб прорватися на станцію, Микола Гоменюк користувався приналежністю газети до системи Держтелерадіо і можливістю приєднатися до телевізійників і радіожурналістів. Він не тільки опублікував серію матеріалів про ці поїздки, а й залишив нам журналістські спогади про них. Ось фрагмент із них: «У Чорнобиль ми їхали із знімальною групою, очолюваною заступником редактора інформаційної редакції УТ Григорієм Козаковим. І вже відразу при в’їзді в зону приємно вразило ставлення людей, що трудилися тут, до моїх колег-телевізійників. Тільки-но ми вийшли із свого «рафіка», як почулися голоси: «Наше телебачення приїхало!» І далі: «Що покаже сьогодні Актуалка?», «Коли приїде Писаревський? Дивились. Здорово в нього вийшли репортажі зі станції», «Передайте привіт Душейку, Макаренку, Власову, Жукову!» «Дякуємо вам, хлопці, за вашу роботу!» І в той день це щире «дякую» доводилося чути часто. Від будівельників, працівників АЕС, спеціалістів-ядерників, водіїв, офіцерів, рядових воїнів. І дякували не тільки за репортажі, а й за послуги, в яких телевізійники не відмовляли цим мужнім, відірваним від сімей людям. Комусь допомагали відшукати загублених при евакуації рідних, при приїзді в Київ телефонували чиїйсь матері, дружині, дітям».
Згадуючи в цих спогадах свого побратима Івана Лисенка, Микола дав йому найвищі характеристики і завершив слово про нього такими словами: «Знімки Іванові і нині зберігаються в багатьох редакціях, друкуються в газетах, журналах, книгах, тільки самого Вані, талановитого журналіста, прекрасної людини, доброго й надійного друга вже нема. Помер раптово, можна сказати, на ходу, травневого дня 1992-го. У медвисновку записано: «Серцева недостатність». А мені чомусь думається, що то Чорнобиль».
Нема вже і автора цих слів, Миколи Гоменюка У медичному висновку про його смерть йдеться про злоякісну хворобу, яку, безсумнівно, спровокував Чорнобиль. І на превеликий сум, скорботний список наших колег-журналістів, які здійснювали прорив інформаційної блокади навколо чорнобильської катастрофи, відкривали Україні і всьому світу зону ЧАЕС та події в ній у той найважчий, найнебезпечніший період весни і літа 1986-го, дуже великий. У ньому – десятки імен тих, хто відійшов за вічну межу.
Ми пам’ятаємо їх. Про їхню жертовність, про чесно виконаний ними професійний обов’язок розповідають сторінки книг, виданих за ці тридцять п’ять років Київською організацією Національної спілки журналістів України – «Відкрита зона», «Біль і тривоги Чорнобиля», «Чорнобиль. Довге і болісне відлуння». Про них ідеться і в цілому ряді інших видань, у тому числі й тих, що вийшли в останні кілька років: журналіста-чорнобильця, члена правління Київської організації НСЖУ Станіслава Прокопчука «У пошуках прозріння» і опублікований на сторінках альманаху «Київський журналіст» чорнобильський щоденник Миколи Хрієнка, який кілька років працював у зоні в редакції газети «Вісник Чорнобиля» та в прес-агентстві ВО «Чорнобильська АЕС».
Ми не забули про них. Як і про саму біду, що потрясла світ, а насамперед Україну. Про неї треба говорити не тільки з нагоди таких дат, як нинішня. Чорнобиль продовжує «фонити». І в переносному, і в прямому розуміння цього слова. У центрі Європейського континенту залишається закрита зона з особливим життям і гострими проблемами. За необдуманий експеримент на четвертому енергоблоці вже дуже дорого заплачено. Передусім, найдорожчим – життями людей, тих, хто тоді приборкував «неконтрольований мирний атом» і врятував Україну, увесь світ від ще більшої біди.
Михайло Сорока
Джерело сайт ІА «Укрінформ»
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
