Ми не ідеальні. Ми не ваші улюбленці. Ми ніколи не вимагаємо вашої подяки; ми просто хочемо, щоб ви почули самі себе. Саме така основна теза матеріалу британського видання «Mirror», з перекладом якого, ми хочемо вас ознайомити.
Коронавірус вже вбив більше британців, ніж усі конфлікти після 1945 року, разом. Але цим він дещо нам продемонстрував.
Довів безцінне значення безкоштовного глобального медичного обслуговування. Доведено цінність вакцинації та науки. Але понад усе, він продемонстрував, що без журналістики набагато більше з нас були б уже мертвими.
Жоден медик, незалежно від рівня його підготовки, не зміг би врятувати всіх, хто опинився б в групі ризику, якби повідомлення про те, що необхідно залишитися вдома, було б просто озвучено нашим урядом. Для того, щоб здійснити дієвий вплив на населення, яке звикло до свободи та ігнорування медичних обмежень, це повинно було бути посилено прикладами та історіями про загиблих.
Для того, щоб режим карантину дійсно дотримувався населенням, яке пережило затяжну, вологу зиму та відчайдушно хоче погрітися під сонцем, необхідно налякати їх публічним осудом всіх порушників.
Спокійно сидячи вдома 66 мільйонів населення ніколи б не добилося від заможної країни накладення обмежень на власну економіку, а від Правого уряду прийняти соціалістичні зміни для захисту громадян від бідності.
Все це потребувало журналістики. Знадобилися «The Guardian», які розмовляли зі столичними вчителями, «Sun», які пліткували з водіями фургонів, «Daily Mail», які спілкувалися з твоєю мамою. Це відбулося внаслідок того, що «Telegraph» поінформували полковника у відставці, «Express» побубоніли з дідусем, а «Mirror» доставили новини до 30 чиїхось мам. Верхівка звернула увагу, коли «FT» обговорювали цифри, а «Times» обговорював думки. Жителі передмістя побачили, що «Metro» розділилися на підрозділи й сотні локальних газет з’ясовували що відбувається саме на вашій вулиці.
Працювали «BBC», «Channel 4», «Sky News», «Al Jazeera» та «ITN». Радіостанції «Heart», «Absolute», «Capital» та «LBC» інформували про це на початку кожної години. Для цього працюють 64 000 ключових співробітників, чия робота надзвичайно важлива, але, водночас, дуже легко забувається, так само як процес закриття вхідних дверей.
Це тисячі репортерів, фотографів, редакторів, продюсерів, ведучих, адміністраторів, операторів, звукотехніків, друкарів, дизайнерів, які можуть не завжди правильно, технічно чи етично обробити інформацію. Інформувати першим важко; через поспіх можуть траплятися і інциденти.
Саме журналістика зламала стіну тиші навколо спалаху в Ухані. Але саме журналістика ретранслювала помилкову інформацію китайської влади. І саме журналісти в інших країнах продемонстрували смертельний вплив такої брехні, того, що їм знову говорять в Ірані та Північній Кореї.
Незалежно від теми, журналіст дізнається про щось, зупиняється, досліджує і, нарешті, підтверджує. Він пише другий, третій, останній проект матеріалу.
Без журналістики накопичення запасів з магазинів все одно відбуватиметься і, можливо, навіть буде мародерство. Поліція ще більше захопиться своїми розширеними повноваженнями. Люди, які їхатимуть на пляж будуть впевнені, що їхні обличчя ніколи не з’являться у газетах чи у вечірніх новинах, а зараження та смерть буде поширюватися.
Ми не ідеальні. Ми не ваші улюбленці. Ми ніколи не вимагаємо вашої подяки; ми просто хочемо, щоб ви почули самі себе.
У моєї дочки є книга-розкладачка під назвою «Історія всього». Вона починається з Великого вибуху і проходить через бактерії, динозаврів, мавп, сільського господарства та промисловості аж до Міжнародної космічної станції. На сторінці із бідними хатами, що поступаються місцем скляним хмарочосам, є корабель, який прямує по каналу до фабрики. На кораблі розміщені коробки з написом «Папір» та «Чорнила», а на фабриці є друкарський верстат.
Журналістика йшла пліч-о-пліч з розвитком людства, як видом. Можливість писати, ділитися, пліткувати, соромитись й інформувати та широко розповсюджувати – все це допомогло нам у розвитку.
Під час висвітлення цунамі 2004 року в Індійському океані я та фотограф Брайан Кейсі вирушили, зокрема, до Бірми. Ми дізналися про британських туристів, які перетнули кордон Таїланду на день-два, щоб поновити візи, і, можливо, їх настигла хвиля. Ми знайшли човен і перекладача, щоб перевезти нас через річку, і знайшли місцевих жителів. Ви бачили хвилю, ми запитали. Чи чули ви тут щось про іноземців?
Бірманці знали лише про своє та сусіднє село. Вони нічого не знали про націю, свій регіон, свій уряд, навіть про найближче місто. Це було аркадське, архаїчне місце. Не було журналістики, а значить, ні знань, ні ретельного контролю, ні демократії, ні тисячі інших речей, які супроводжують її.
Багатьом людям зручно звинувачувати журналістику в усіх проблемах. Це зручно для терористів, недоброзичливих політиків, злочинців, борців за конфіденційність та знаменитостей. Для деяких із них напади на журналіста гарантують заголовки, продажі та прихильників. Напишіть твіт про те, наскільки важливі журналісти, і армія ботів, підтримувана великою кількістю цілеспрямованих твітів, розповість, наскільки вони можуть бути жорстокими.
Але я розкажу вам секрет: ніхто не ненавидить нахабних журналістів так само, як інші такі ж нахаби. Кожна деталь недостойної журналістської поведінки, про який ви знаєте, була викрита іншими журналістами. Це наша супер сила: наша упередженість абсолютно неупереджена.
Немає способу довести, що журналістика врятувала та покращила більше людських життів, ніж будь-яка інша робота. Тож скажімо, що ми працюємо на рівні з медициною, освітою, санітарією та політикою. Саме тому ми перебуваємо в переліку ключових працівників, і тому журналісти також підхоплюють коронавірус.
Журналісти також в окопах. Завдяки цьому ви знаєте, що ці траншеї взагалі існують.
Але іронічно, що коронавірус став для журналістики більшою загрозою та можливістю, ніж поява телебачення.
Світ відчайдушно хоче почути новини про хворобу та перемогу над нею. Еквівалентно тому, як хоче почути про собак із кумедними обличчями. Підприємствам, що стоять на порозі економічного краху, потрібно рекламуватися, щоб отримати нові замовлення та мати гарантовану аудиторію, незалежно від того в онлайн-ЗМІ, у друкованому ЗМІ, на телебаченні чи радіо.
Натомість доходи від реклами невпинно скорочуються, оскільки бізнес не хоче витрачати гроші. Деякі відмовляються від реклами поряд з історіями про коронавірус, навіть попри те, що вони найбільш відвідуванні. У той час як телевізійна та інтернет-аудиторія швидко зростає під час карантину, кількість читачів друкованих видань скорочується. Дві газети закрились через коронавірус, ще кілька – на грані. Співробітники були звільнені або їм значно скоротили платню, однак вони залишаються в окопах, оскільки ці траншеї все ще існують.
Саме реклама платить за журналістику — принаймні, за всю журналістику, яка не «BBC». І якби «BBC» було б єдиним, що в нас є, це було б не дуже добре. Не було б жодного журналіста, який слідкував за Тітонькою.
На кінець хочу сказати – придбайте газету. Подякуйте ведучому новин. Запитайте себе, скільки сусідів покладається на них, і перегляньте свої власні соціальні мережі, щоб перевірити, скільки разів ви поділилися чимось із відомого новинного бренду.
Медики, вихователі, працівники супермаркетів та сміттярі заслуговують на наші оплески. Для журналістів нічого не просимо. Ми лише хочемо, щоб ви думали, і сьогодні ми хотіли б, щоб ви подумали про те, наскільки спорожнілішим буде ваш світ без нас.
