У рубриці «Військові будні медійників Івано-Франківщини», яку запровадив Івано-Франківський Центр журналістської солідарності НСЖУ, продовжуємо публікувати історію життя Андрія Соломки, уродженця Рогатинщини, випускника спеціальності «Журналістика» Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, журналіста, члена НСЖУ, військовослужбовця 38-ої окремої бригади морської піхоти імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Його життєвий шлях – це про вибір, мужність та силу слова, яка не згасає навіть під вибухами.
У першій частині інтерв’ю розповідалося про те, як Андрій прийшов у журналістику, як спочатку працював над матеріалами й проєктами, що його надихало професійно розвиватись, які виклики довелося долати в умовах повномасштабної війни.
Нині публікуємо другу частину – «Військові будні: зі зброєю і словом». Йдеться про добровільне рішення взяти до рук зброю, щоденні реалії морпіха та погляди в майбутнє.
Тож до вашої уваги – друга частина інтерв’ю з журналістом і військовослужбовцем Андрієм Соломкою.
Військові будні: зі зброєю і словом
– Андрію, що змусило Тебе змінити професію та вступити до лав Збройних Сил України? Чому саме морська піхота?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я часто працював як військовий кореспондент – їздив у прифронтові міста, спілкувався з військовими. І вже в 2022 році прийшло усвідомлення: якщо ми дійсно хочемо зберегти свою державу, воювати мають усі.
Водночас намагався переконати себе, що журналістика – теж фронт. І це справді так. У цій гібридній війні інформаційна складова надзвичайно важлива. В 2023-му я працював на телеканалі «Прямий» та в ефірі «Бізнес-радіо», де щоп’ятниці вів програму «Щоденник війни». Ми розповідали історії українських військових, говорили про західну техніку й озброєння, яке отримують наші підрозділи. І що глибше я занурювався в ці розповіді, то більше розумів: хочу бути не по цей бік мікрофона чи екрана, а на передовій – серед тих, хто боронить країну.
2024 рік став переломним. Я остаточно усвідомив: морально готовий захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках. Спочатку звернувся до Шевченківського ТЦК та СП у Києві, сказав, що хочу служити. Там мені пояснили, що потрібно вирішувати це питання за місцем прописки – у Рогатинський РТЦК на Івано-Франківщині. За кілька днів звернувся до Оболонського ТЦК, де мене прийняли. Сказав, що прийшов оновити дані. Та коли мене запитали: «Можливо, хочете служити?» – одразу відповів: «Звісно!». І це все змінило.
Я зв’язався з підрозділом БПЛА «Ахіллес» – вони почали готувати лист-відношення на мене. Але сталося так, що ВЛК (військово-лікарську комісію) пройшов раніше, ніж встигли підготувати документи. Проблем зі здоров’ям не було, тому у висновку зазначили: придатний до служби в Десантно-штурмових військах або Морській піхоті.
Давно мріяв про морську піхоту, хоча й не уявляв, що реально зможу туди потрапити. Але коли з’явився вибір – сумнівів не було. Твердо сказав: «Іду в морську піхоту». І вже 1 квітня 2024 року вирушив до навчального центру для проходження базової загальновійськової підготовки.
– Як батьки відреагували на твоє рішення піти на війну?
– Ще з початку повномасштабного вторгнення я поступово готував батьків до того, що приєднаюся до лав Збройних Сил України. Спершу вони категорично не сприймали мого рішення. Було складно – це природно для будь-яких батьків. Але з часом вони все ж таки прийняли мій вибір, зрозуміли та підтримали.
Коли я вже остаточно вирішив піти, сказав їм про це. Мама з сестрою приїхали в Київ, щоб провести мене. Це був важкий момент, емоційно непростий. Зрештою, я зробив те, що мав зробити. Щодня тримаю з рідними зв’язок. Намагаюся щоранку телефонувати батькам. Не було ще жодного дня, щоб мама не запитала, як я, де я, чи все в порядку. Часто спілкуюся зі своєю сестрою. Вона, звісно, хвилюється за мене, як і всі рідні. Щодо тата, то він у мене за характером дуже спокійна й стримана людина. Батько не висловлює емоції вголос, але я бачу, що йому нелегко. Та впевнений: він мене підтримує.
Щоправда, не всі друзі сприйняли моє рішення піти на фронт. Дехто з них просто зник із мого життя. Ми більше не спілкуємось. Але залишилася невелика кількість людей, перевірених часом. Це, зокрема, колеги з телеканалу «РАІ». Ми постійно на зв’язку, вони часто пишуть, цікавляться, як у мене справи, чи потрібна якась допомога.
Така підтримка й турбота рідних та друзів допомагає долати всі труднощі й упевнено йти вперед.
– Андрію, розкажи про свої військові будні.
–Вони розпочалися ще в навчальному центрі Військово-морських сил ЗСУ. Насправді пройшов там якісну підготовку. Нас навчили десантуванню, зокрема, й з бронетехніки. Але війна дуже динамічна – усе швидко змінюється. Частина того, чому нас навчили тоді, вже не є актуальним зараз. Натомість роль безпілотних літальних апаратів суттєво зросла: вони фактично диктують правила бою. Це ускладнює ситуацію, але ми постійно підлаштовуємося під нові умови. Разом із тим, базова військова підготовка – зокрема, вогнева підготовка й тактична медицина – залишаються надзвичайно важливою основою, яка дає змогу ефективно діяти на полі бою.
Унікальна особливість морської піхоти – це проходження двох смуг перешкод. Перша з них – психологічна. Вона справді складна: ти працюєш на межі своїх можливостей, фізичних і моральних. Тобі має бути важко настільки, щоб у якийсь момент захотілося здатись. Але не пройшов – значить, не можеш бути морським піхотинцем. Важливо вистояти.
Друга смуга вже давалася легше. Перед цим етапом у нас був триденний вихід у повному бойовому спорядженні: рюкзаки, спальники, каремати. Ми відпрацьовували ситуацію, коли ворог закріплюється з флангів і наші взводи займають оборону з різних напрямків. Одночасно тренували координацію дій і перевіряли свою фізичну витривалість. Адже пройти день у спорядженні вагою 30 – 40 кілограмів майже без зупинок, ще й копати окопи та займати оборону – досить виснажливо. До того ж, уночі майже не відпочивали – були нічні маневри. Але після цього всього відчувалася гордість: ми кинули собі виклик і змогли пройти це.
Після проходження базової військової підготовки я розпочав службу в батальйоні ударних безпілотних авіаційних комплексів «Косар». Це бойовий підрозділ, який виконує завдання на Покровському напрямку. Моя посада – ортофотограметрист. Улітку 2024-го, коли саме приєднався до підрозділу, наша бригада працювала на Херсонському напрямку. А вже з початку жовтня минулого року ми перемістилися на Покровський. Морська піхота, як рід військ, призначена для дій на морі, у прибережній зоні, на суші, а за потреби – і в повітрі. Особовий склад нашого підрозділу завжди готовий десантуватися туди, де це необхідно. Зокрема, перебуваючи на території Херсонської області, ми виконували бойові завдання і в одній із найгарячіших точок на сході Херсонщини – у селі Кринках, і під час форсування Дніпра, й у інших військових операціях. Ми – бойовий підрозділ, тому завжди знаходимося в зоні виконання бойових завдань, незалежно від напрямку. Але, звісно, є люди, які займаються забезпеченням підрозділу – це водії, кухарі, ті, хто працює з документацією. Бойові завдання – не щодня. Коли я займаюсь ортофотограметрією на місці, то маю залишатися там і не виїжджати.
Зауважу, що та база необхідних знань та практичних навичок, яку ми отримали в навчальному центрі, дала змогу принаймні орієнтуватися в бойових умовах і не загинути під час першого ж завдання.
– Пам’ятаєш свій перший виїзд на бойові позиції? Було страшно?
– Чесно, спочатку було страшно. Адже суцільна невідомість. Дуже важливо виїжджати на перше бойове завдання з досвідченими побратимами, оскільки вони підкажуть, як правильно діяти. Пригадую, як це було в мене. Ворог із міномета обстрілював наші позиції. Коли я почув свист снаряду, одразу пригнувся. Дивлюсь – інші мої побратими спокійно стоять. Кажуть: «Якщо ти чуєш свист – це ворожий снаряд пролітає над нами. Якщо чуєш шарудіння – це снаряд летить прямо в нас». Таких моментів у мене було ще чимало, коли побратими підказували й навчали. І з часом уже стає не так страшно. Що довше знаходжуся на бойових позиціях, то більше розумію: це тепер моя робота і її треба виконувати.
– Що для тебе найважче на військовій службі?
– Найважче було на початку, оскільки треба морально переключитися з цивільного життя на військове. Перші пів року я перебував у такому «плаваючому» стані. Це було досить складно, бо ти ще до кінця не усвідомлюєш, що вже не просто на війні, а ти – військовий.
Десь через пів року прийшло усвідомлення: усе, я військовий. Відтоді перестав думати про цивільне життя. Просто поставив його на паузу. Зосередився на тому, де я перебуваю, що маю робити, що вимагає від мене командування. Саме ця внутрішня перебудова була однією з найскладніших. Життя на війні – інше, з іншим ритмом, іншими вимогами.
Зізнаюся, фізично теж було нелегко. Добра фізична форма в морській піхоті має надзвичайно велике значення. Оскільки я не мав проблем зі здоров’ям, після тижня – двох постійних навантажень стало вже легше – організм адаптувався.
– Що морально найважче для тебе на війні?
– Насправді морально складно було багато разів. Причини різні – починаючи від ситуації на нашому напрямку і закінчуючи загибеллю побратимів. Щодо останніх – у мене були такі моменти, коли не дуже добре знав загиблого, але десь пересікався з ним; ставало морально складно, коли дізнавався про його смерть. Але водночас я розумію, що потрібно зібратися з силами та йти вперед. У таких випадках нами завжди рухає бажання помститися за смерть побратима.
Пригадую, коли в червні 2023 року на війні загинув мій друг Святослав Кондрат, у мене з’явилося бажання помститися. Ще раніше на фронті загинув мій рідний дядько, брат моєї мами. Також у вересні 2022-го мене прикро вразила смерть Олексія Юрченка, телеоператора, з яким я працював на каналі «Прямий». Загибель близьких і рідних певною мірою вплинула на рішення піти на службу в ЗСУ. Заради дорогих мені людей треба боротися далі, щоб їхня жертва не була даремною!
– Андрію, чи знадобилися тобі навички журналістики на військовій службі? Якщо так, то як саме?
– Так, звичайно, ці навички знадобилися. Зокрема, під час служби в підрозділі неодноразово потрібно було записати інтерв’ю або зняти відео, змонтувати його. До речі, у нас є телеграм-канал батальйону, де ми публікуємо різні відео; частину з них я монтував сам.
Згодилася й англійська мова, яку ми ще в університеті вивчали. Мої знання стали в пригоді, коли приїжджали представники з інших країн і цікавилися, чим займається наш підрозділ та якої допомоги потребує. Як з’ясувалося, не так уже й багато людей можуть перекладати з англійської.
– Упевнена, перемога для України настане! Які плани після перемоги? Чи ти думав про це?
– Перемога обов’язково настане. Та це трапиться не за кілька днів чи місяців. Чи я думав, що робитиму далі? Так, інколи виникають такі думки. Планував повернутися в журналістику, але не одразу. Передусім, хотів би зробити перерву й відмежуватися від усього далеко в горах. Насправді морально все дуже складно. Пригадую, коли був удома під час першої відпустки, у листопаді минулого року, не думав, що настільки зміниться моє сприйняття всього. Уже на третій день хотів повернутися до побратимів у свій підрозділ.
– Андрію, на завершення нашої розмови що би ти порадив молодим людям, котрі сьогодні обирають свій шлях?
– Найперше, коли ви ухвалюєте якесь рішення, сумніви будуть завжди, і це абсолютно нормально. Вони виникатимуть: чи варто це робити, чи ні. Насправді – варто. У будь-якому разі. Тому що, якщо це рішення вже з’явилось у вашій голові, значить, ви маєте принаймні спробувати. Інакше ще довго можете шкодувати, що так і не наважилися зробити задумане.
Якщо ви відчуваєте, що певний крок може стати вашим – не зволікайте, не піддавайтеся сумнівам. Ідіть уперед. Це майже завжди означає вихід із зони комфорту, але саме так ми розвиваємося й рухаємося, а не стоїмо на місці.
Друга важлива річ: завжди знайдуться люди, які сумніватимуться у вашому виборі. Завжди будуть ті, хто говоритиме: «Це не твоє», «Ти не зможеш», «Це занадто складно для тебе», або просто – «Навіщо тобі це?».
Та якщо ви вже самі для себе все вирішили – не зважайте на чиюсь думку, адже в кожної людини свій шлях, який вона проходить по-своєму. А ви маєте пройти свій. Це повинно вас мотивувати рухатися далі. У мене так було на кожному етапі життя: від вступу на журналістику – до роботи на телеканалах «РАІ» та «Прямий», від бажання захищати Батьківщину – до служби в Збройних Силах України.
Будьте певні: ваш шлях – унікальний! Ідіть ним у своєму темпі. І пам’ятайте: кожен великий шлях починається з першого, навіть невпевненого, але щирого кроку.
– Дякую, Андрію, за те, що поділився своєю історією – щирою, сильною, такою, що хвилює й надихає. Твій життєвий шлях – приклад справжнього патріотизму й відданості рідній Україні, він дає надію й віру в мирне майбутнє нашої країни. Хай усе, про що Ти мрієш, обов’язково здійсниться! Безмежна вдячність і низький уклін Тобі, Твоїм побратимам і всім, хто боронить нашу країну від окупантів! Хай береже вас Господь! Вічна й світла пам’ять нашим захисникам і захисницям, які віддали власне життя в боротьбі за Україну! Слава Україні! Слава її Героям! Слава ЗСУ!
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
