«Гідність не може бути анексована» – так називається стаття громадянського журналіста, першого заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу, політв’язня російських окупантів Криму Нарімана Джеляла, опублікована американською газетою Los Angeles Review of Books.
Представляючи автора, редакція американської газети пише: «Наріман Джелял – це ім’я, яке ми всі маємо знати. Джелял – кримський татарин. Це етнічна мусульманська меншість, корінне населення Кримського півострова, яке зазнає агресії Володимира Путіна з початку окупації у 2014 році. Члени громади та їхні прихильники зіткнулися з незліченними жорстокостями: переслідуванням, залякуванням, погрозами, домашніми обшуками, фізичними нападами, тюремними ув’язненнями та насильницькими зникненнями. Джелял завжди стояв на їхньому боці і боровся з цими жорстокостями. За це з 2021 року він страждає у СІЗО у Криму. Його засудили на 17 років за сфабрикованим звинуваченням у «саботажі», а тепер, що ще гірше, влада погрожує перевести його кудись подалі. Якщо цей перший заступник голови Меджлісу загубиться в російській пенітенціарній системі, кримські татари втратять свого найгучнішого захисника, і ми теж втратимо того, хто сміливо протистоїть путінській тиранії…»
«У киянина Андрія Куркова було багато думок, але найбільше його, здається, палило тяжке становище кримських татар. Ми підтримували зв’язок, і Курков пізніше сказав мені, що становище Джеляла стає відчайдушним. Він написав есе із в’язниці. Чи хотів би я його побачити? Есе чудове. Джелял має ясність розуму, якої не можна було очікувати від когось за таких жахливих обставин…»
«Ім’я Джеляла я вперше почув у жовтні минулого року, коли пив каву з українським письменником Андрієм Курковим, – повідомляє американський журналіст Джеміма Стайнфелд (Jemimah Steinfeld), який представляє Нарімана Джеляла читачам. – Щоквартальний журнал Index on Censorship, який я редагую, присвячений проблемам свободи слова в усьому світі, працює з ув’язненими дисидентами з моменту нашого дебюту в 1972 році, і ми часто публікуємо есе про в’язниці. Важливість такого матеріалу важко переоцінити: він тримає увагу в центрі мислення та гарантує, що ув’язнені знають, що про них не забувають. І тому, звісно, я сказав, що хочу побачити есе, і незабаром, завдяки дружині Куркова Єлизаветі (вправній перекладачці), у мене в руках був примірник.
На думку Джеміми Стайнфелда, «есе під назвою «Гідність не може бути анексовано» дає уявлення про окупацію Криму Росією з погляду тих, хто окупований, і тих, хто окупує (почерпнуте з розмов із тюремними наглядачами, коли автор намагається зрозуміти їхні мотиви). У тоні немає жалю до себе, хоча Джелялу можна було б пробачити, якби це було так. Описуючи свій нинішній стан, він проводить порівняння з в’язнями нацистських концтаборів, але при цьому має перспективу і скромність сказати, що його доля не така погана».
Як наголошує Джелял, ми не знаємо, що принесе завтрашній день, і цим фактом він втішається. «Але якщо ви дозволите мені трохи поспекулювати, я б сказав, що Джелял, ймовірно, буде майбутнім Вацлавом Гавелом – глобальним державним діячем, який стане невід’ємною частиною побудови постпутінського порядку», – пише Стайнфелд. (Нагадаємо, Вацлав Гавел – чеський драматург, есеїст і політичний в’язень, який відіграв важливу роль в «оксамитовій революції» і став першим президентом незалежної Чеської Республіки). Це не що інше як привілей, що ми змогли опублікувати його есе в нашому випуску за весну 2023 року, і не що інше, як іронія, що ці красномовні слова були написані у в’язниці…»
В своєму есе Наріман Джелял описує свою історію:
«Вас попереджали!» — сказав сильний, грубий голос. Через кілька годин після обшуку вдома й арешту я сидів на стільці — у наручниках, з мішком на голові — у підвалі, невідомо де.
– Про що?
– Не йти на Кримську платформу…
Нарешті після досить тривалої розмови про вибух на газопроводі та мою нібито участь у ньому я нарешті почув справжню причину свого арешту. До цього моменту розмова була настільки дивною, твердження такими надуманими, що я все чекав, коли буде озвучено головне.
Безперечно, моя присутність на міжнародному саміті в Києві була не єдиною причиною мого арешту. Але про це згодом. Треба було виходити на Кримську платформу, хоча ризик був того року вищий, ніж будь-коли. Російське керівництво відреагувало на цю подію вкрай гостро. Було очевидно, що активісти, які наважилися поїхати з Криму до Києва, привернуть серйозну увагу.
Звичайно, платформа відбулася б і без нас. Присутність на саміті купки людей, які приїхали безпосередньо з окупованого Криму – офіційних представників окупованого півострова, живих свідків того, що там відбувалося, учасників мирного спротиву – тоді, можливо, залишилася не оціненою, але згодом вона набуде значення. У Кремлі добре усвідомлювали це значення і тому не хотіли, щоб хтось їхав. За нами стежили, поки ми не виїхали з Криму. Нас затримали на дорозі, на прикордонному пункті, де ми заговорили з прикордонниками. Ніхто прямо не сказав: «Не йди! Ви про це пошкодуєте!» Але, мабуть, шестигодинне затримання було попередженням, про яке мені зараз нагадали. Мене це не зупинило.
Довелося поїхати й з іншої причини. З 2014 року страх поширився по всьому Криму. Адміністративними, законодавчими та інформаційними методами всіх жителів Криму привчили утримуватися від будь-яких дій, не санкціонованих державою, і в жодному разі не виходити за межі дозволеного. Коли люди піддаються цим жорстким табу, вони стримують себе, будують бар’єри та ізолюються. Вільна громадська діяльність, хоч і не зникла повністю, але різко занепала, набувши спорадичного і фрагментарного характеру. Залишитися байдужим до цього процесу було неможливо. Людям потрібно було бачити приклади іншої поведінки. Наводити такі приклади було небезпечно в умовах окупації, але могло вселяти надію…»
Наріман Джелял так оцінює ситуацію в Криму: «Мало хто усвідомлює, що ми фактично потрапили у в’язницю, у такий собі концтабір ХХІ століття. Його огорожі приховані, замасковані новими школами, дорогами, автобусними зупинками, кранами, що височіють над новими будівельними майданчиками тощо. Але це концентраційний табір із суворими правилами та жорстокою охороною, де вірні отримують частування, а непокірні караються. У концтаборі мета влади – перетворити всіх на безлику, однорідну масу, яка поглинає незгодних чи чинить опір… І ми поїхали на саміт, щоб люди побачили, що можна подолати свій страх, діяти за своїми принципами і переконаннями. Нехай обережні люди вважають нас за дурнів!.. Крим перетворився на концтабір — гібридний концтабір, з ілюзією вільного життя…”
Інформаційна служба НСЖУ
