Чому тема сексуального насильства стає актуальною в умовах війни, чому мовчать люди, які зазнали сексуального насильства під час війни і як розмовляти з потерпілими від сексуального насильства?
Про все це розповіла українська журналістка Людмила Макей під час вебінару на тему «Сексуальне насильство, повʼязане з конфліктом», який відбувся у львівському Центрі журналістської солідарності НСЖУ.
В Україні та інших країнах, де відбувалися сексуальні насильства під час військового конфлікту (СНПК), ця тема зазвичай замовчувалася. Існувала культура мовчання, і це спричиняло посилення страждань людей, які потерпіли від сексуального насилля. Вони не могли звернутися по допомогу, розраховувати на підтримку від своїх близьких, тому це певною мірою формувало культуру насильства у повоєнний час. Якщо злочин не покараний – у суспільстві за замовчуванням формується думка, що так можна продовжувати робити.
Людмила Макей навела приклад – про своє торішнє відрядження до Боснії та Герцеговини, де вона вивчала тему сексуального насильства під час війни й мала змогу спілкувалася з людьми, які працюють в громадських і державних інституціях саме у цьому напрямку.
– Відтоді минуло понад 30 років, народилося ціле покоління нових людей, але вони й досі соромляться говорити про свій травматичний досвід, тому що чоловіки, які були їхніми кривдниками, залишаються у сусідній країні на високих посадах, працюють в політичних партіях, а також мають недоторканість. Якби потерпілі почали вчасно про це говорити – можливо, було б більше покараних за сексуальні злочини під час війни, – розповіла журналістка.
У Косові як мінімум 20 тисяч жінок і чоловіків постраждали від сексуального насилля, і лише два випадки, коли винних покарали за міжнародним правосуддям. Це через те, що люди постійно замовчували проблему і не формували громадську думку.
Тому зараз журналісти мають надзвичайно важливу місію – проштовхувати і робити цю тему видимою, визначатися з пріоритетами: людська гідність і цінність людського життя. Це те, що спонукає нас писати про тему сексуального насильства і робити це коректно. Поки в Україні тема СНПК фактично закрита й табуйована, ми повинні говорити про відповідальність суспільства перед людьми, які пережили сексуальне насильство. Ми маємо давати надію, розповідати про організації, інституції й людей, які готові допомогти. Коли нам почнуть довірять – до нас почнуть приходити.
Людмила Макей поділилася своїми рекомендаціями про те, як потрібно готуватися до інтерв’ю і висвітлювати тему сексуального насильства під час конфліктів:
- Спершу потрібно проконсультуватися з психологами і психологинями, які розкажуть історію потерпілої людини, з якою ви маєте зустрітися.
Вони розкажуть про різні тригери історії. Ви дізнаєтеся, що може бути особливим моментом, який спровокує ретравматизацію, тобто коли людина почне надто різко реагувати на певні запитання.
- Потрібно вивчати психологічні особовості
Пережита сексуальна травма залишається з людиною назавжди, якщо її не пропрацювати. Навіть через багато років несподівані обставини, звуки, запахи, гра світла можуть спровокувати новий приступ цих болісних спогадів.
- Безпека понад усе
Коли ви йдете на зустріч з людиною, яка довірить вам свою історію – потрібно усвідомлювати, що ви відповідальні і не повинні їй нашкодити. Не можна видавати приватні дані, розповідати щось зайве або поранити потерпілу ще раз.
- Не варто робити макіяж, вдягати яскраві прикраси, використовувати парфуми, тощо.
Потрібно виглядати дуже просто, тому що жінки, які пережили сексуальне насильство, як правило, вважають себе винними у тому, що сталося. Вони більше не можуть дозволити собі виглядати гарно й привабливо, фарбувати губи, носити намисто, тому що все це нагадує їм про травматичний досвід.
- Висвітлюйте тему зараз
Сексуальні злочини не мають терміну давності. Потрібно писати вже, тому що кожен журналістський матеріал буде доказом кримінального злочину, який потім допоможе покарати винних.
- Говоріть про те, що зґвалтування – це зброя війни, коли плануєте тему своїх матеріалів. Також зверніть увагу, що в Україні поки немає як такої статті законодавства, яка могла покарати злочинця за сексуальний злочин.
У нас є стаття 438, проте необхідно змінити положення законодавства і полегшити розгляд справ про цивільних людей, які пережили зґвалтування.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності у Львові – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Олена Шумик
