Ця розповідь – про неординарну газету і креативного редактора, який зробив її такою.
ЯК ЛИСТ РЕДАКТОРА ПРИВІВ ДО ЗУСТРІЧІ.
Нині триває обговорення законопроєкту Закону «Про медіа». Але чи багато хто з нас, журналістів, прочитав громіздкий текст на майже 200 сторінках? Ми читаємо коментарі обізнаних фахівців, бідкаємося, що для свободи слова готується чергова пастка, а для убезпечення роботи журналістів і захисту від фізичної розправи знову нічого не сказано.
У Чернігові живе і працює Сергій Народенко – редактор з 30-річним стажем видавця і 40-річним журналістським. Він керує газетою«Вісник Ч», яка нині виходить тиражем 42 тисячі примірників. Сергій прочитав проєкт. І відправив свої пропозиції до комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. З текстом також можна ознайомитися на нашій сторінці у Фейсбуку.
Захотілосяпоговорити з головним редактором «Вісника Ч». До того вже чула: «Вісник Ч» – неординарна газета, а її редактор – також людина креативна. Відразу скажу: при нашій зустрічі упевнилася, що це дійсно так.
ЮРИДИЧНА ОСВІТА В ЖУРНАЛІСТИЦІ — КРЕАТИВНО
Сергій здобув юридичну освіту в університеті імені тараса Шевченка за фахом «Судово-прокурорська та слідча спеціалізація», та у прокуратурі або в судах не працював. Він десять років був журналістом районки «Колгоспне життя» у райцентрі Ріпки, потім у 1989 році був підвищений до редактора «Колгоспної правди»у більшій Мені. Виявилося, теж на 10 років. Затим став редактором «Чернігівського вісника» в обласному центрі.
У Мені за радянських часів Сергій Народенко кілька місяців навіть устиг побути членом бюро райкому компартії. І він же добився перейменування менської «Колгоспної правди» на «Наше слово». Потім йому закидали, що така назва по перших літерах його імені та прізвища.Там він уже 20 років не працює, а «Наше слово» і сьогодні має широкий читацький інтерес.
Юридична освіта часто допомагала йомузнаходити нестандартні рішення для розвитку очолюваних колективів.Але не тільки освіта. Його неординарні редакторські вчинки часто сприймалися як анекдот.
—Хай і анекдот, — каже. — Та вони давали результат.
Є КАРТОПНЯ – Є Й ГАЗЕТА. (ПРИГАДАЛОСЯ…)
Раніше вже чула історію, як в дев’яносто якомусь роців «Нашому слові» провели передплату… за картоплю. З посмішкою нагадала Сергію ту цікавинку. А він спохмурнів.
—Більшість колег, особливо «старші київські брати» сприйняли те, як якусь фольклорну екзотику. «Ги-ги», та і все.
Насправді, «картопляна» передплата забезпечила два результати. По-перше. Була дика тисячовідсоткова інфляція. Грошей у людей немає. А картопля на городах вродила добре.
Саме того року в рази впали тиражі українських газет. Через безгрошів’я. А місцева преса отримала нокаут, від якого повністю не оговталася взагалі. Замість середніх тиражів районом, які були близько 10 тисяч примірників, залишилося півтори-дві тисячі. Потім за кілька років їх вдалося десь подвоїти…
«Наше слово» ж після «картопляної» передплати з 11 тисяч читачів зберегло майже 8.
По-друге, непричетним важко уявити обсяг організаційної та фізичної роботи. Цілий місяць десяток працівників редакції (в основному жінки) з сьомої ранку до сьомої-дев’ятої вечора без вихідних їздилипо селах, збирали картоплю по дворах, витягували її з погребів,вантажили на машину. Увечері розвантажували в редакційний гараж. З дня у день. Близько 7 тонн щодня.
Рая Михайленко, Наташа Марченко, Оля Мельник, Валя Фещенко, Ваня Шульга, всі інші — вони тоді здійснили справжній трудовий подвиг. А заодно досягли ще одного несподіваного, але НАЙВАЖЛИВІШОГО результату. У людей району укорінилось переконання: журналісти районки не пустобріхи-білоручки, а такі ж “пахарі”, як і вони. Заповажали. І надалі передплата газети йшла значно легше.
«САМОГОН».
А юридична освіта згодилася найперше теж у майже анекдотичній ситуації.
У 1992 році первинна журналістська організація менської районки випустили брошуру “Самогон”. Назва повністю відповідала суті: це була перша в країні гласна розповідь про технологію виготовлення народного напою зі схемами апаратів, півсотнею рецептів.
Книжка була видана офіційно, з усіма на той час необхідними державними дозволами. Чиновники впадали в ступор: “Як це?”. Ось тоді автор ідеї Сергій Народенко “включав юриста”:
— А покажіть, ким коли і де це заборонено?
Виявилося, немає такої заборони. І погодження були отримані.
Брошура розійшлася бомбезно: 326 тисяч примірників.
Шкода тільки, що велику частку із заробленого тоді з’їла інфляція. Та не все ж. Завдяки “самогонним” грошам для журналістів редакції було збудовано два односімейних будинки та куплено дві квартири в багатоповерхівці.
Та все те вже в минулому, а за 20 років після Мени відбулося багато не менш цікавого.
СИМБІОЗ ВЛАДИ І ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.
«Вісник Ч» сьогодні — це тижневик формату А3, що виходить по четвергах на 16 шпальтах. Чотири сторінки з цих 16– у кольорі. А народження газети, що спочатку виходила під логотипом «Чернігівський вісник»– цікаве.
Наприкінці 90-х років минулого століття на Чернігівщиніобласна рада мала свою газету – «Деснянська правда». І в якийсь момент тодішньому очільникові облдержадміністрації також зайшло в голову, що й держадміністрації часмати власну газету.
У цій ситуації була ще одна дійова особа – обласна організація спілки журналістів, яка на той час видавала невеличку за обсягом (вісім сторінок А4) газету «Чернігівський вісник». Добра за змістом газетка. Робило її всього два хороших журналісти, тому вона була недорогою у передплаті. А відповідно великий – до 30 тисяч – тираж. Окупала своє видання ще й приносила журналістській організації трохи прибутку.
Ця газета й приглянулася голові облдержадміністрації. Він запропонував журналістській спілці увійти у співзасновники.
Пообіцяли, що знайдуть кошти, наберуть (і набрали) людей і «Чернігівський вісник» виходитиме тричі на тиждень великим форматом А2. Так склався унікальний симбіоз співзасновників – державна структура і громадська організація. Та ще унікальныішим, на той час, можливо, єдиним в Україні, стало те, що видавцем була обласна організація НСЖУ.
Тут потрібно пояснити. Засновником газети може стати будь хто. А до роздержавлення заснувати свою газету могли і органи влади. Стати засновником означає отримати від імені держави папір, у якому “забито” твоє право на газету з певною назвою.
А от видавати газету (оголошувати передплату, брати гроші за рекламу і т.д.) органи влади та самоврядування самостійно не могли. Бо це комерційна діяльність, до якої владі – зась. Тому видавцем “владних” газет, як правило, ставало комунальне підприємство.
В просторіччі саме такі видання (засновник газети якийсь владний орган, видавець – комунальне підприємство) і називалися – газети влади.
На жаль, нічого доброго зміни не принесли. З новим співзасновником змінився зміст публікацій «Чернігівського вісника» – його шпальти зарясніли нудним офіціозом, знизивши тим самим багаторазово тиражі. Водночас через деякий час бюджетна облдержадміністрація зрозуміла, що грошей, яких вимагав випуск газети, у неї немає. Місцевий бюджет в руках ради, а з нею були стосунки не дуже.
Постала дилема: або відмовитися від газети (цього не дозволяв гонор), або знаходити кошти, або відшукати ще якийсь вихід. Цим виходом в останні дні грудня 1999 року став тодішній редактор самодостатньої менської газети «Наше слово» Сергій Народенко, якому запропонували очолити «Чернігівський вісник».
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ТИСК, ЩО ВИВІВ НА САМООКУПНІСТЬ.
Про розмову з губернатором Миколою Бутком розповідає Народенко:
— Микола Петрович запропонував мені стати головним редактором “Чернігівського вісника”. Я запитав:
– Що це значить? Зараз головний редактор і всі працівники редакції перебувають у штаті нинішнього видавця. Ви хочете, щоб я туди написав заяву про прийом на роботу?
– Ні.
– А який вихід?
Запропоновано було три.
Перший. Домовитися з керівником потужного підприємства (на той час такі ще зустрічалися, скажімо знаменитий чернігівський пивний комбінат), щоб вони стали видавцем газети. А що? Фірма заможна, про гроші можна не думати, твори собі… Вихід був забракований, як занадто екзотичний. А шкода!
Другий. Створити комунальне підприємство. Але це могла зробити тільки облрада. А там тертя…
Погодилися на варіант третій. Народенко переконав журналістів, які на той час працювали на випуску “Чернігівського вісника” стати засновниками господарського товариства. Йому ОДА (на той час уже єдиний засновник газети) за угодою доручила видавати газету.
Тобто, кардинальної новизни не було. Просто змінили видавця. І знову ним стала не комунальна структура.
Не обійшлося тоді і без темних смуг,про які згадувати не дуже хотілося б. Тоді, наприкінці 1999-го, шукаючи гроші, щоб вивести газету «Чернігівський вісник» на самоокупність, голова облдержадміністрації пристав на пропозицію редактора і задіяв адміністративний тиск: було оголошено примусову передплату серед держслужбовців.
– Були випадки, коли навіть серед моїх знайомих по числу держслужбовців у родині було передплачено чотири! газети в одну квартиру, – поділився Сергій Петрович. – Я за те викручування рук і досі морально страждаю, але іншого виходу на той момент не було.Таким чином «набили» тираж 32000 примірників і отримали достатні для подальшої самоокупності стартові кошти.
А головред зберігає прислану тоді по пошті карикатуру: там він з лютим виразом обличчя ручним пресом вичавлює з людей гроші на передплату. І підпис: “А казали, що демократ”.
Далі – справа за журналістами, адже найголовнішим тепер було робити газету цікавою. Випробувана практика журналіста засвідчує: крайнощі як у безмежній похвальбі влади, так і в критиканстві люди дуже відчувають і не сприймають, їм набридає про таке читати. Значить, журналістам «Чернігівського вісника» треба було пройти по тій межі, яка не допуститьяк перехвалити владу, так і надто критикувати її. Вони вибрали свій варіант: робити газету з мінімумом влади на сторінках.
З губернатором, який, на щастя, був людиною адекватною, була жорстка домовленість: видається цікава газета для людей, місця для звітів управлінців на сторінках видання не повинно бути.Звіти чиновники за звичкою ще деякий час присилали, але в редакції їх складали докупки. Чиновники скаржилися на таку сваволю видавця,вимагали дотримуватися стандартів офіціозу. Але тодішній губернатор разом з редакцією обрали варіант цікавої і потрібної людям газети.
Матеріал про здобутки керівників усіх рангів могли потрапити на шпальту тодішнього «Чернігівського вісника» тільки за умови значимого інформаційного приводу і за умови викладення тексту простою, не суконною мовою та ще й з «перчинкою». І справжній фурор під гаслом «Не можна так писати!» викликало тоді привітання від редакції з Днем державного службовця. Вітаючи, редактор нагадав: «Святкуйте, друзі, гарно, але не забувайте, що в понеділок треба йти на роботу. Тож для мужиків не більше 500 грамів на душу, а жінкам – по 250…».
Силою адміністративного тиску нав’язана передплата не стала даремною. Цікава газета припала до душі читачеві, далі тиск припинився, а тиражі збільшувалися.
Головним у редакції вважають ставитися до людей з повагою, ким би людина не була – чи високим начальником, чи рядовим працівником. І не дозволяти нікому їздити на собі. Відстоювати свою гідність, журналістів, видання в цілому за роки редакторства Народенку доводилося десятки разів. Часто на дуже підвищених тонах.
Допомогла служба рядовим в армії, де вважався неофіційним чемпіоном батальйонуіз солдатської матірної мови. Дивись, де згодилася юнацька забава.
ВИСЛИЗНУЛИ З РУК ВЛАДИ, А ВОНА НЕ СКОРО Й ПОМІТИЛА
2004 рік, як всі пам’ятаємо, ознаменувався Помаранчевою революцією, коли до влади прийшов Віктор Ющенко. І в момент зміни обласної влади”Вісник” став незалежною газетою.
— Цією оборудкою по-справжньому горджусь, от тут у повній мірі згодилася юриспруденція, каже Сергій Народенко.–
Готуватися почали ще за півроку. У газети замінили логотип. «Чернігівський вісник» змінився на «Вісник Чернігівський». Причому «Вісник Ч» – великими літерами, а «ернігівський» – внизу і дрібним шрифтом.
В управлінні по пресі зареєстрували нову газету з назвою «Вісник Ч», її засновником став трудовий колектив редакції. Саме цю газету внесли в поштовий передплатний каталог на наступний рік.
З нового року в логотипі від літери Ч відпав «хвіст» слова «…ернігівський» і «Чернігівський віник» перетворився на «Вісник Ч». І цю новонароджену газету став видавати той самий видавець: ТОВ “Редакція газети “Чернігівський вісник”.
Минули січень, лютий, березень, і лише в квітні начальство второпало, що «Вісник Ч» – це не колишній «Чернігівський вісник». Можна назвати редактора авантюристом, але ще в 2004 році він зумів без зайвих шумів зробити так, що вислизнула газета з рук чиновників у незалежність, як карасик знявся з гачка досвідченого рибалки.
Звичайно, що керівники облдержадміністрації розсердилися – як таке може бути?! – але вдіяти вже нічого не могли: все було оформлено за законом. Так «Вісник Ч» став першою газетою в Україні, що отримала свободу від владного співзасновника.
Тепер знаємо, скільки було проблем при реформуванні, коли місцева влада не бажала виходити із співзасновників. І думається: може, варто було ось так – організувати нову газету з близьким до звичного читачам логотипом, пояснити читачеві що й до чого? І залишилась газета влади без видавця. А у колективу редакції були б здоровіші нерви.
Сергій каже, що знає ще до десятка доволі простих способів, як можна було позбавитися небажаного владного засновництва. Варто лише було наважитись.
— А це не просто. Статус головного редактора газети ОДА неформально прирівнювався до заступника губернатора. В районах на ганок зустрічати виходили. І раптом з такого визнання – у нікуди… не просто було наважитись.
За кілька років “на волі” тираж “Вісника Ч” складав уже до 60 тисяч.
ПИСАТИ МОЖНА ПРО ВСЕ. АЛЕ УМОВА –ЦІКАВО І ПРОСТОЮ МОВОЮ.
Приходить до редакції«Вісника Ч» стажер і розповідає, що цікавить його, наприклад, спортивна журналістика або, приміром, мистецтво, освіта і т.д. – перелік бажаних тем може бути довгим. Майбутній стажер каже: «Хочу працювати в редакції. Хочу писати ».
У відповідь йому розкажуть, що може він або вона можуть писати про що завгодно – хоч про балет, хоч про космос.Але має бути виконана основна умова: щоб матеріал привертав увагу, навіть коли на нього мимохіть,шукаючи сторінку з програмою, глянув заморочений чоловік після роботи. Мало того, треба, щоб глава сімейства побачив щось цікаве і для заклопотаних роботою та кухнею дружини, тещі, старших дітей і порадив їм погортати тижневик , почитати.
Якщо матеріал навіть про найцікавішу проблему буде написаний нецікаво, то він на шпальти газети не потрапить.
Багаторічна практика «Вісника Ч» показала: масовому читачеві на сторінках газети не дуже потрібна політика – про неї люди наслухаються з екранів телевізорів. Читачеві потрібнапобутова сенсація.
На початках (та й тепер інколи) «Вісник Ч» називали «жовтуватим», «Чорним вісником», який порушує теми «нижче пояса». Чому? І в самій редакції не можуть відповісти на такі закиди.
Щодо «нижче пояса», то взагалі не розуміють, на чому тримається таке зауваження, і контраргументують: «З жахом уявляємо собі якихось таких людей “вище пояса”. Ми пишемо про людей цілих. Комусь неприкрашена правда подобається, комусь не подобається. Але таке життя, і про нього треба писати правду, якою б вона не була».
Від себе можу сказати: гортала, переглядаючи публікації,не один номер газети «Вісник Ч» і злої «чорнухи» та «жовтухи», як на багатьох центральних телеканалах, не побачила.
ТОЧНІСТЬ, ПРАВДИВІСТЬ, ЗАХИЩЕНІСТЬ.
Украй жорстківимоги до точності і правдивості інформації. Кожен матеріал безумовно має бути підтверджений диктофонним записом, а найбільш гострі та найуразливіші моменти журналіст має зафіксувати в своєму блокноті на папері і тут же взяти підпис співрозмовника, що з його слів записано вірно і він не проти поширення такої інформації.
Такий підхід в роботі позбавляє від необхідності давати готові тексти на узгодження героям публікацій.Лише коли автор сам схоче зробити, нe впевнений в чомусь.
А ще стає у пригоді, коли хтось раптом пред’являє претензії до тексту і починає судову тяганину. Показово, що за майже два десятиліття тільки двічі судові рішення були на користь позивачів, а не редакції.
Найкраща ж нагорода для редактора, коли він чує, як сперечаються про подію кілька людей, і суперечка завершується словами: «Напишуть у газеті – побачимо,де правда». Так було в Мені, так і у «Віснику Ч».
— У нашій редакції лише відсотків 2-3матеріалів береться по телефону. Ми йдемо (читай – їдемо) до людей, спілкуємося з ними, виявляючи нюанси, які, можливо, не помітили інші засоби масової інформації, – розповідає Сергій Петрович. І наголошує, що він на сьогодні уже кілька років як відійшов від оперативного керівництва. Левова частка роботи лежить на його заступниці Ользі Макусі.
—«Заважаю» їй лише раз на тиждень по четвергах на «планірці», десь півтори години, коли визначаємо, вдалим чи ні вийшов свіжий номер. Тут можу і «підвалити» лінькуватим, і відзначити (і грошиком!) за добрий матеріал.
А по середах після обіду журналісти на чолі з Ольгою Макухою самі планують наступний номер. Потім визначають, хто і коли редакційними автомобілями поїде у відрядження по області. Чернігівщина– друга в Україні за територією після Одещини (від Чернігова до інших населених пунктів є відстані і по 200 кілометрів), але за матеріалом їдуть у будь-який найвіддаленіший край. Чотири поїздки на тиждень – правило. Місячний пробіг кожного з двох редакційних автомобілів близько 5 тисяч кілометрів. Інформація має бути живою, журналіст має відчути подих події і передати всі її відтінки в публікації.
ЗУПИНИСЬ, РОЗДИВИСЬ, РОЗПИТАЙ (теми для публікацій)
Де беруть теми для публікацій? Зазвичай це оперативна інформація журналістів.
Вони що називається заточені на пошук інформації.Наприклад, ще за місяць до відбору на Євробачення в редакції знали, що в ньому візьме участь дівчина з Ніжина. Тепер у складі гурту Go_Aвона стала переможцем відбору, і про гурт розповіли всі. А «Вісник Ч» розповів про талановиту землячку ще за кілька тижнів до переможного виступу. Це один з прикладів, як знаходять теми.
Трапляється й таке, що про подію вже повідомив, скажімо, Інтернет. Вони повідомили іпішли собі далі по інформаційній стежині нових подій і фактів. А «Вісник Ч», якщо подія резонансна, може копнути глибше, розібратися, що було навколо, розпитати свідків. Друкована преса навіть у висвітленні поточних подій має бути більш аналітичною. І виходить ексклюзивна публікація, що не залишає байдужих.
Ще одне неписане правило: не минай,коли на шляху трапляється щось цікаве і нестандартне. Обов’язково зупинись, роздивись, розпитай, що й до чого. Пощупай. Понюхай.
От нещодавно, наприклад, привернула увагу жінка, що торгувала віниками просто вулиці. Розговорилися з нею і почули щемну історію, як переселенка з Донбасу приживається на новому місці, як знаходить підтримку і в чому проблеми нового життя.
— За теми, де ми відчуваємо, що не розберемося, стараємось не братися, щоб не напартачити, – твердить редактор. – Але так буває не часто. Зате, якщо беремось за тему, маємо розкрити її так, щоб була щира правда і не залишилося жодних недомовок. Обов’язково – кілька думок з різних боків. Історія має вкластися в короткий текст. Стандарт: пів сторінки в газеті (з великим заголовком і фото).
ПРАЦЮВАТИ В РЕДАКЦІЇ МОЖЕ СПРОБУВАТИ КОЖЕН.
Працювати в редакції може спробувати кожен, хто спроможний прийняти і виконувати головні вимоги щодо якості матеріалів. Спеціальну освіту мати не обов’язково.
Постійно, хоч потреби в працівниках немає, запрошують бажаючих спробувати. Приходь на планерку. Пропонуй теми. Проїдь з досвідченим працівником, подивись як він працює. Візьми матеріал. Напиши. Вислухай редакторську думку. Перероби.
Як тільки перший допис буде поставлений у газету – отримай гонорар.
Усього зараз для газети пише семеро журналістів.Усі вони були відібрані серед стажерів. Кому вистачило пари-трійки місяців. Хтось стажувався більше року. Головред вважає їх – Ольгу Макуху, Марину Забіян, Вікторію Товстоног, Юлію Семенець, Валентину Остерську, Олену Гобанову, Тамару Кравченко (названі так, як підписуються в газеті) – найпотужнішім творчим колективом друкованого ЗМІ країни. За результатом, вмінням працювати в команді. І за потенціалом.
Уних, журналістів «Вісника Ч» немає поняття базової ставки. В газеті діє система «від виробітку» – зарплата кожного залежить від кількості публікацій. Але в колективі на таку жорстку капіталістичну систему не ремствують (принаймні вголос ) і зарплати для області мають пристойні – у середньому це 10000 гривень, буває доходить і до 14000.
ГОЛОВНЕ — РОБИТИ ТАКУ ГАЗЕТУ, ЩОБ ЇЇ ХОТІЛИ КУПИТИ.
І сьогодні при тому, що на Чернігівщині багато років виходить в світ традиційно багатотиражний «Гарт», котрий має більші наклади, ніж «Вісник Ч», навіть на тлі всіх негативів зі скороченням населення в області, з нестачею у нього коштів, поштовими перипетіями тощо тираж газети тримається в межах 42000. І є ще шанси на збільшення.
У «Віснику Ч» принципово не створюють сайт, не виходять у Фейсбук чи ще в якісь інші соціальні мережі. Це при тому, що менська районка ще в минулому тисячолітті комп’ютеризувалась однією з перших . Вважають, що у друкованої преси і у інтернет-сайтів зовсім різний читач. Сергій Народенко наголошує:
— Навіщо мені вести блог в Інтернеті, коли у мене свій блог на 42 тисячі передплатників, тобто за 100 тисяч читачів? Я не вірю тим, хто каже, що преса вже відмирає чи не може існувати за власні кошти. Можу про це говорити, адже з 1989 року в Мені і з 1999 року в Чернігові газети, де я працював і працюю редактором, бюджетними коштами не користувалися. Якщо давали якусь бюджетну дотацію,забирав . Який же дурень відмовляється від грошей. А для виходу газети завжди вистачало зароблених грошей. Вистачало, щоб у злиденні дев’яності двічі на місяць виплачувати колективу зарплату, без жодного збою.
Головне – робити таку газету, щоб ті, хто купив її випадково задля програми телебачення, почитавши її на дозвіллі, захотів купити саме нашу газету і наступного разу. А там – дивись, і передплатять.
Ольга Войцехівська.
