З окупованого міста Світлана Томаш інформувала світ, що місто не скорилося, бореться, вірить в ЗСУ і перемогу. Тепер – копієчка до копієчки на випуск газети.
Вони «прішлі асвабаждать»…
Городнянська громада, що на Чернігівщині – це єдина громада в Україні, яка межує одразу з двома країнами-агресорами – росією та білоруссю. Її територія була окупована рашистами буквально з перших днів вторгнення ворожих військ в Україну. В місті працювала російська комендатура, розташувалися їхній штаб і фсб. Загарбники торочили, що прийшли в Україну «асвабаждать насєлєніє от нацистов», а де ті «нацисти» – й самі не знали.
Серед росіян був такий, що вразив містян своєю бездоганною українською мовою. Як виявилося, то був українець, котрий давненько мешкав на росії й тепер прийшов з війною на свою батьківщину.
Але – головне! – у місті працювала українська влада, а всі новини міста і, по можливості, сіл громади люди отримували через фейсбук – від редакторки своєї рідної газети «Новини Городнянщини» Світлани Томаш. Таку подвижницьку її працю держава вже після звільнення Чернігівщини від ворога відзначила високою нагородою – орденом Княгині Ольги III ступеня.
А найщасливішим днем року для Світлани Томаш і для її земляків став день, коли в місто зайшли наші військові. Її малий онук, побачивши на вулиці українські БТРи, з голосним «Слава Україні!» вибіг-вилетів у холодну весну майже босоніж, на ходу надіваючи курточку, застібнути яку йому було ніколи. Підстрибував, тягнувся рученятами до військових, – «Героям слава!»
Вибігли діти з сусідніх будинків, за ними дорослі… Сльози радості, обійми, бажання підтримати і обігріти кожного нашого військового. Це було справжнє щастя, яке, каже пані Світлана, не передати словами!
В окупованій Городні працювали українська влада і українська газета
24 лютого, коли почалися перші обстріли, Світлана Томаш сказала своїм співробітникам, щоб ті не ризикували життям і не приходили в редакцію. Сама ж пішла до будинку мерії, побачила, що там зібралися міський голова, його заступники, активісти, і вони стараються розібратися, що коїться.
На співробітництво з ворогом міська влада не погодилася. Міський голова Андрій Богдан і його заступники залишалися на своїх робочих місцях, розв’язання усіх поточних питань, наскільки це було можливо в умовах окупації, вони взяли на себе. А тим часом з подачі росіян містом почали поширюватися чутки, що нібито мер та інші працівники міськради здали місто і втекли.
Видавати друковану газету «Новини Городнянщини» не було жодної можливості, адже не працювала логістика, не працювала пошта, в Чернігові, де розташована друкарня, велися тяжкі бої. І тоді головна редакторка «Новин Городнянщини» вирішила інформувати жителів громади через фейсбук, щоб люди знали правду, не піддавалися фальшивій ворожій інформації.
Перший пост в соцмережах розповів, що для паніки в Городні немає ніяких підстав: міська влада на місці й продовжує працювати. Підтверджували сказане фотографії, зроблені з робочих місць мера і його заступників. Надалі, коли почалися проблеми з електрикою, водопостачанням, продуктами, детальну інформацію про те, що сталося, чого чекати надалі, люди також дізнавалися від Світлани Томаш з фейсбуку. Щоб виставити інформацію, часто доводилося виїжджати за межі міста.
Пізніше, коли почалися проблеми зі зв’язком і стало ясно, що про тимчасово окуповану Городню мало відомо за її межами, пані Світлана почала давати повідомлення про події, що тут відбувалися, про те, що в місті і селах громади відносно, наскільки це можливо в умовах окупації, спокійно. З особливою гордістю розповіла про мітинг містян 9 березня, що пройшов під українськими прапорами і був приурочений до дня народження Кобзаря.
«Так ми повідомляли всім, що місто не скорилося, воно бореться, вірить в ЗСУ і перемогу», – зазначає Світлана Томаш.
Не час сваритися, коли ворог топче твою землю
Світлана Томаш розповідає:
«Нещодавно, коли представник обласної ради приїжджав до Городні вирішувати якісь нагальні справи, він щиро здивувався, що газета і міськрада не погрузли в сварках і чварах. У відповідь ми жартували: «То тільки на час війни ми такі об’єднані, бо не час сваритися, коли ворог топче твою хату. Зараз треба тягти за вуха одне одного, щоб життя людей швидше налагодити».
Під час окупації ми збиралися в міськраді, і я бачила, як міський голова, його заступники, міські активісти фактично під дулами автоматів продовжують працювати і роблять усе можливе, щоб забезпечити людей найнеобхіднішим. Тож, щоб запобігти неправдивим чуткам, які час від часу з’являлися поміж людей, старалася розповісти у фейсбуці про це людям.
Розповідала про наших чудових людей, які не піддавалися страхам, працювали. Писала про «Ратибор», де в умовах окупації старалися зберегти поголів’я курей. Писала пости про те, як забезпечували борошном місцевий хлібозавод, щоб спекти людям хліб, – збирали зерно в сільгосппідприємствах, знаходили і запускали старі млини, які працювали без електрики, через ворожі блокпости з сусідньої громади привозили дріжджі.
Писала й про те, як організували завезення молока і яєць від фермерів і з сільгосппідприємств. Водій молоковоза, ризикуючи життям, віз людям молоко, коли тими самими шляхами їхали колони ворожих танків, і він їхав поміж них».
Це, напевно, не дуже частий випадок такого співробітництва газети з міськрадою.
Ще задовго до війни редакторка домовилася з місцевою владою, що писати про те, як чиновники при костюмах і краватках покладають квіти, перерізають святкову стрічку, в газеті не будуть. У владі зрозуміли, що правильно буде розповісти не про чиновників, а про тих, хто працював над тим, щоб можна було перерізати урочисту стрічку. Ініціативу підтримали.
Тож журналісти якщо й розповідають про керівників міськради, то тільки коли вирішується складне і важливе для міста питання.
Традиційні публікації газети – про людей, які забезпечують нормальне життя в місті. І кожна розповідь має конкретне обличчя тих, хто створює затишок, підтримує електромережі і водогони, випікає хліб, лікує людей, працює в полі і на фермі тощо.
Люди запитували, коли знову читатимуть «Новини Городнянщини»?
Останній перед вторгненням рашистського війська номер «Новин Городнянщини» за 24 лютого був надрукований, але доставити його передплатникам не встигли. Читачі отримали цю газету на початку травня і, як потім розповідали редакторці, не втрималися від сліз радості. І весь час запитували: коли знову отримуватимуть свою газету?
Світлана Томаш пригадує:
«Стало зрозуміло, що не виходити друком ми не маємо права. Але як?!
У перший день вторгнення я сказала бухгалтерці, щоб вона перерахувала всім працівникам по 10 000 гривень на банківські картки, щоб люди могли отримати готівку, і у них був хоча б якийсь матеріальний запас.
Доходів не було – ні передплати, ні реклами. Угоди на висвітлення з міською радою були укладені, але ж після окупації владі треба було вирішувати нагальні питання відновлення, тому зрозуміло, що там було не до газети. До того ж казначейство пропускало платежі тільки за захищеними статтями».
Отже, коштів на рахунку редакції вистачало тільки на пару місяців, а далі без нових надходжень газета мала припинити вихід у світ.
Об’єднані номери трьох видань
На початку квітня, коли Городня і Чернігів були звільнені від ворожої навали, відновився зв’язок. Тоді ж стало відомо, що друкарня в обласному центрі не була зруйнована, її колектив готовий працювати. Єдиною проблемою видавництва було забезпечення папером, і її допомогло вирішити керівництво області. Отже, відновилася можливість виходити друком.
І в цей час голова Чернігівської обласної організації НСЖУ Олександр Назаренко, який очолює також асоціацію друкованих ЗМІ області, запропонував колегам випускати спільні номери газети.
Так у середині травня побачила світ газета, що об’єднала корюківський «Маяк», менське «Наше слово» і «Новини Городнянщини». На цьому номері вирішили подивитися, чи можливо об’єднати дистанційну роботу трьох редакторів, наскільки це рентабельно, як сприймуть об’єднаний номер читачі.
У творчих суперечках визначили теми для кожної редакції, щоб не було накладок. Зокрема, Світлана Томаш продовжила традиції своєї газети – розповідати історії про людей, і тепер готувала матеріали про те, як жителі Городні та сіл громади пережили окупацію, як входять в нормальний ритм життя.
З першого номера впевнилися, що дистанційно вирішувати усі питання можливо, і з червня об’єднана газета щочетверга стала приходити до передплатників. Виходили обсягом дванадцять шпальт у кольорі, кожна газета своїм тиражем.
Так продовжували б і надалі, але з різким зростанням ціни на папір і друк, без якого друкарня не могла працювати, довелося знову вирішувати, як бути далі. Корюківський «Маяк» задля економії коштів уже з липня був змушений перейти в інший формат – вісім сторінок у чорно-білому варіанті.
«Новини Городнянщини» продовжували не здаватися здорожчанню і виходили об’єднаним з «Нашим словом» варіантом до вересня – поки фінансові проблеми з друкарнею не стали надто відчутними і для них.
Та й люди, які спочатку дуже раділи появі в їхніх поштових скриньках свіжої газети, тепер усе частіше запитували: «Коли вже нарешті буде суто наша звична газета з нашими, городнянськими новинами?».
«Мабуть, це тому, – каже пані Світлана, – що люди непросто сприйняли децентралізацію і приєднання Городнянської громади до Чернігівського району. «Новини Городнянщини» залишаються для них своєрідним символом райцентру, вони не хочуть ні з ким свій бренд ділити».
Отже, хоча працювати в команді з потужним редактором і добрим товаришем Олександром Назаренком було цікаво і творчо, все ж таки довелося взяти до уваги економіку, а головне – побажання земляків.
Копієчка до копієчки – все на випуск газети
Працівники редакції «Новин Городнянщини» до вересня були у відпустках без збереження заробітної плати, і це дало не дуже легку для редакторки (доводилося працювати самій), але ж економію. З другого півріччя жителі Городнянщини почали помалу відновлювати передплату. З часом потроху стала заходити реклама.
У великій пригоді стали виділені Національною спілкою України 15 000 гривень, надіслані відразу після визволення від рашистів.
Входила в робочу колію міська рада і звідти почали надходити кошти за висвітлення із закладеної на початку року суми 130 000 гривень.
А один випадок розчулив Світлану Томаш ледь не до сліз. Відразу після визволення з окупації вона готувала матеріал про те, як одне з сільгосппідприємств, коли ще небезпечний ворог був зовсім поруч, вивело техніку в поле, почало посівну. Коли матеріал був готовий, керівник підприємства Віктор Малофій сказав: «Треба ж нам і газету на ноги ставити» та перерахував редакції дуже потрібні їй кошти.
По можливості перераховують кошти й інші підприємства, які відновили виробництво і розуміють важливість друкованого слова. За це журналісти їм дуже вдячні, кажуть: «Наші люди – найкращі і непереможні».
Підтримала міська влада газету, запропонувавши безплатно користуватися своїм автомобілем. Це значно полегшило роботу, коли редакторка залишалася одна в редакції: вона змогла їздити в села і наживо спілкуватися з жителями, змогла бувати у військових, тероборонівців, готувати живі матеріали
Так – копієчка до копієчки – збиралися кошти на випуск газети.
Пошта в Городні – без проблем. У селах проблеми є
До великомасштабного вторгнення рашистів тираж «Новин Городнянщини» становив близько 3500 примірників. Після окупації тираж знизився до 2400, а з другого півріччя 2022 року знову зріс – до 2700 примірників.
На традиційне вже запитання: «Що з поштою?» Світлана Томаш зазначає, що багато що залежить від місцевих керівників «Укрпошти» і листонош. Вона каже:
«Працівники поштових відділень, листоноші в Городні нам дуже допомагають. Вони спілкуються з людьми, нагадують про передплату нашої газети. По місту, як тільки відновилася логістика, немає ніяких проблем ні з доставкою, ні з передплатою.
А от по селах, як не старалися ми разом з сільськими головами налагодити співпрацю з поштовиками, щоб газети доставлялися до двору, проблеми залишалися. Поштовики весь час оптимізують свої маршрути і графіки руху, дбаючи перш за все про свою вигоду.
Проблеми преси, що б там не говорили, «Укрпошту» цікавлять мало, газету часто доставляють і через тиждень після виходу в світ, коли вона вже не цікава, на маленькі хутори можуть взагалі раз на місяць заїжджати. Люди нервуються, телефонують, сваряться, що не отримали «Новини Городнянщини». Як результат – по селах ми втратили багатьох передплатників ще до широкомасштабної війни.
Зараз намагаємось разом з начальницею Городнянського відділення Тетяною Підгорною налагодити графіки доставки газети хоча б у великі села. Але поки що основний передплатник у нас у місті».
Ольга Войцехівська, служба інформації НСЖУ
