Анатолій Жупина й Оксана Павленко − батько і дочка, які присвятили своє життя розвитку одного з найпотужніших видань Херсонщини – газети «Новий день». Але повномасштабне вторгнення Росії внесло свої корективи в їхні долі. Друк видання припинився, а їм самим довелося буквально боротися за виживання.
Анатолій Жупина – журналіст із 50-річним досвідом. У 1996 році він очолив незалежну газету «Новий день», яка стала одним із найпопулярніших видань Херсонщини. У 2008-му отримав почесне звання «Заслужений журналіст України». Надихаючись прикладом батька, журналісткою вирішила стати і його дочка – Оксана Павленко, яка нині працює заступницею редактора.
«У перші дні війни здавалося, що це не наше життя»
…За декілька годин до перших вибухів редакція встигла здати черговий номер газети і відсвяткувати день народження бухгалтера.
– 23 лютого ми попрацювали, а потім привітали нашого бухгалтера з 60-річчям. Тобто, як розумієте, жодних думок про щось страшне тоді не було. Ми розійшлися по домівках, а вранці наступного дня я отримав повідомлення, що війська РФ перетнули кордон з Україною з Криму. У перші години все змінювалося дуже стрімко. Спочатку захопили Каховську ГЕС, потім – Північнокримський канал, а пообідні запеклі бої точилися вже на підступах до Херсона. Я сказав своїм колегам, щоб вони не виходили на роботу і працювали дистанційно на сайті нашої газети, − згадує Анатолій.
Ніхто не встиг оговтатися, як наступного дня Херсон опинився в блокаді. Будь-яка спроба людей виїхати з міста закінчувалася смертю. Так само, як і відчайдушний спротив, який чинила херсонська молодь, закінчувався автоматними чергами.
– У перші дні війни здавалося, що це не наше життя. Тоді загинуло багато цивільних людей, які намагалися кудись виїхати, бо не розуміли, що це може бути настільки небезпечно. А наші хлопці відчайдушно тримали оборону, бо розуміли: якщо окупанти перетнуть Антонівський міст, то, вважай, вони зайшли в місто. Відчайдухи зустрічали орків із коктейлями Молотова – смузі Бандери, як їх зараз називають, – але, на жаль, вони не були озброєні, і понад 150 хлопців, які намагалися нас захистити, загинули, – розповідає Оксана.
Щойно російські війська увійшли до Херсона, одразу розпочалася активна підготовка до псевдореферендуму. Та народ України, який не звик, щоб його заганяли в стійло, бунтував, лютував і виходив на вулиці на знак протесту.
– Люди приходили тисячами: з прапорами, з гаслами, з транспарантами «Геть, окупанти! Херсон – це Україна!». Ми були дуже згуртовані. А найбільше мені запам’яталося, коли один наш українець, такий молодий хлопчина, вискочив з прапором на БТР, а інші почали його підтримувати й аплодувати… Це було дуже сміливо, − розповідає журналістка.
Фото: Суспільне. Херсон
«Я сиджу за кермом, поруч – мій 12-річний син. Він тримає в руках хрест, а я вголос молюся. Так ми їхали»
Визнавати, що окупантам не раді в Херсоні, росіяни не збиралися. Все, що могли вдіяти, це йти за старим відпрацьованим на московських та пітерських акціях сценарієм – переслідувати, викрадати, забирати найактивніших у «підвали». Оксана й Анатолій розуміли, що журналістів теж будуть «вести» і стукачі, і прислужники росіян. Тож у Оксани з’явилося перше правило безпеки.
– Сусіди казали: приходьте до нас: ми, якщо треба, у себе вас заховаємо. Зрозуміло, що поодинці не ходив ніхто, але як виходили, то намагалися і шапку на очі натягнути й капюшон. Це ж іще зима була – холодно дуже. В місті жили люди, які раніше поприїжджали з окупованих територій. Вони вже були в такій ситуації, тому просто давали життєві поради: «Виходиш із дому – не подавай знаку, що ти жінка, ти маєш бути непомітною», − зізнається Оксана, яка в ті дні більше хвилювалася за безпеку батьків, ніж за себе. Тим більше, коли дізналася, що до батька тричі приходили росіяни.
– Ми з дружиною тоді переїхали до доньки, але машину я залишав у гаражі, неподалік від свого дому. То коли вони прийшли втретє, я саме йшов з гаража, а мені люди почали кричати: «Куди ви йдете? Там за вами приїхали». І вже після цього було остаточно вирішено – треба виїжджати. Мені дуже не хотілося покидати місто, та й з колективом треба було розрахуватися, але 22 березня ми таки поїхали. Я, дружина, донька за кермом, онук і наша племінниця, – каже наш співрозмовник.
Найбезпечніший маршрут уздовж Дніпра, де стояло вісім блокпостів, родина подолала. До вільної України залишалося проїхати одне село, але шлях пролягав через дамбу, яку щільно обстрілювали рашисти.
– Ми їхали колоною з чотирьох машин. Я – попереду, позаду – батьки, сестра і ще одна родина. Нас попередили, що цей відрізок треба подолати максимально швидко. Відверто кажучи, я так ніколи не літала на машині. Уявляєте, я на червоній машині, позаду мене теліпається білий тюль, як фата, – це єдине, що ідентифікувало нас як мирних жителів, – розповіла журналістка Оксана Павленко. – Я сиджу за кермом, поруч – мій 12-річний син. Він тримає в руках хрест, а я вголос молюся. Так ми їхали. Мене тоді ще запитували «Де ти так навчилася ганяти?», а я казала, що така ситуація: ти або летиш, або «відлітаєш». І коли побачили ми наших військових, то люди з різних машин почали виносити їм гостинці, обіймати, цілувати, пакети з різними смаколиками віддавати, кричали “Слава Україні!” – така радість була, що словами не передати.
Так журналісти зі своїми рідними дісталися Миколаєва, а згодом і Львова, де на родину вже чекали знайомі. Їм допомогли з житлом і всім необхідним на перший час. Згодом з окупованого Херсона виїхав і весь колектив газети, щоб поступово повернутися до роботи.
– Уся техніка та інше необхідне для роботи обладнання, звісно, залишилися в окупації. Я казав своїм, щоб позабирали документи і найнеобхідніші речі, просив, щоб не залишали нічого. Але куди ж вивезти меблі, техніку? У нас була величезна двоповерхова редакція, пресклуб, і передбачити, куди все забране звідти переховати, було неможливо. Дехто вивозив у гараж, як і я, але окупанти прийшли і все забрали або знищили. Вибивали двері і, якщо не було господарів, забирали усе найцінніше. Тому до Львова ми приїхали з порожніми руками, але тут нам значно допоміг львівський Центр журналістської солідарності. Нам дали техніку, і ми змогли відновити роботу, − розповів Анатолій Жупина.
– У нас раніше були тільки газета і сайт, а колеги у Львові допомогли нам створити фейсбук-сторінку «NewDay.ua», а також телеграм-канал. У вересні почав діяти новий сайт, − додала Оксана.
«На друковане слово, якому звикли довіряти, там чекали»
Дев’ять місяців Херсон був під російською окупацією. 11 листопада місто звільнили українські військові. Після виходу росіян у місті немає ні світла, ні тепла, ні питної води, проте є найголовніше — свобода. А через тиждень після звільнення до херсонців повернулася їхня улюблена газета «Новий день».
– Це дуже важливо, бо тривалий час у місті не було ані українського телебачення, ані українського радіо, ніяких українських газет і сайтів. Тому на друковане слово, якому звикли довіряти, там чекали. За першої ж можливості ми повернемося додому і працюватимемо там. Із нетерпінням чекаємо цього моменту, бо Херсон – це Україна, – упевнено кажуть батько і дочка, журналісти херсонської газети «Новий день» Анатолій Жупина й Оксана Павленко.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
