День змішаних емоцій
Ранок Юлії 24 лютого мало чим відрізнявся від початку дня в більшості медійників – сотні повідомлень у месенджерах, дзвінки рідним і близьким. Усі розмови були про одне – в Україну прийшла велика війна. Та клопоти Юлії були зовсім інші – в неї отруївся син. Довелося терміново шукати лікарню. У малознайомій місцевості – в Карпатах, куди напередодні війни сім’я поїхала відпочити, – це було складно.
– Син отруївся дуже сильно, тому ми були не на жарт перелякані. Поїхали в Яремче в лікарню. Нам сказали, що в Яремчі немає такої лікарні, в якій допомогли б, і треба їхати в Надвірну. Так ми опинилися в Надвірній. Нас одразу поклали до лікарні. Змішані емоції: війна, всі телефонують, колеги пробують виїхати з Києва, а ми тут у чужому місті, бо дитина під крапельницями лежить. А стан сина був дуже тяжкий, – розпочала свою історію Юлія.
Медики допомогли Юлії з пошуком житла, бо грошей, щоб залишитися в готелі, вже не було.
– Ми в лікарні. І мені почали лікарі, медсестри шукати житло. Мабуть, тому, що був тільки початок війни, житло вдалось знайти, пізніше з цим точно були б чималі проблеми. Зовсім незнайомі люди прихистили нас, пустили в свою квартиру, – каже журналістка.
Дистанційка і скорочення
Попри хаос редакція Юлії продовжувала працювати, адже потрібно було завершити всі розпочаті проєкти.
– Наш холдинг Starlight Media турбувався про працівників. Заробітну плату нам виплатили наперед – за лютий і за березень, щоб працівники не залишалися без грошей, щоб якось могли забезпечити свої родини. Ми закінчували проєкти, які відзняли до 24 лютого. Це серіальне виробництво. В нас було 3-4 серіали. Один з них – «Гарячий коп»: ми не дозняли шість знімальних днів, а всі інші були готові, і в нас почався монтажний період. Цю роботу можна було виконувати дистанційно. Колеги роз’їхалися і по Україні, і за кордон, – говорить наша співрозмовниця.
А потім настав час повної невідомості щодо майбутнього. У холдингу почалися скорочення. Найбільше з них відбулося влітку. Юлія стала на облік у центрі зайнятості.
– Я в Надвірній створила затишок і ком’юніті, де спілкуюся з однодумцями, вусі вони – ВПО. Цікаві люди. Ми підтримуємо одне одного, у нас схожі проблеми. Для дитини в місці, де нас застала війна, теж є всі умови: садочок, гуртки. І дорослі, і діти мають відчувати, що життя триває, і треба йти далі. Разом з ВПО ми ходимо до центру зайнятості, ще з вересня. Коли є вільний час, плетемо сітки для наших захисників, – розповідає Юлія. – Так ми наближаєм перемогу. Коли виготовляємо сітки, то спілкуємося, підтримуємо одне одного, стараємося вкладати в нашу роботу не просто час, а й надії на перемогу, найкращі побажання бійцям, наше тепле ставлення до захисників.
Зміна життєвих цінностей
Далеко від рідної домівки і в умовах війни у Юлії, як і в мільйонів українців, змінилися життєві цінності.
– Коли почалася війна, то хотілося одного: щоб поряд була родина, а все інше – другорядне. Все, що залишилося в Києві, на що заробляли, що купували, стало неважливим. Виявилося, що насамперед важлива безпека – для себе, для найближчих людей. Такі прості речі, але вони так явно відкрилися і показали, що це найголовніше в житті, а матеріальне – то наживне, – зізнається журналістка.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
