Ольга Мусафірова – український власкор, працює з іноземним виданням «Новая газета. Европа». Воно було створене після початку повномасштабного російського вторгнення. Газета розповідає про російсько-українську війну без фейків і пропаганди. Видання орієнтоване переважно на європейську аудиторію, зокрема й російськомовну. Війна вплинула не лише на професійне життя медійниці: син пішов до ЗСУ захищати Україну, Ольга ж тримає свій «фронт» – інформаційний. Перший день Великої війни Ольга Мусафірова зустріла вдома, у своїй київській квартирі.
«Я знала, що за будь-яких обставин я залишуся в Києві і далі працюватиму як журналістка»
– 24 лютого, як і попередні дні та місяці, коли не їздила у відрядження, я була в Києві, вдома, – розповідає медійниця. – Я й раніше відчувала, що повномасштабна війна настане. Я навіть передивилася кілька ефірів ток-шоу на національних каналах, куди мене запрошували, і переконалася, що говорила про це. Єдине це сам формат великої війни, про який ми всі говорили (коли я кажу всі, то маю на увазі медійників і політологів): у більшості з нас було переконання, що велика війна невідворотна, і що Росія просто так назад не здасть, але такого, як сталося, ми не чекали (принаймні я). Хоча досі я себе картаю за один ефір –там де, сидячи в студії, кинула таку фразу: «Ну що ж, ми тепер будемо жити як в Ізраїлі: однією рукою тримати автомат, а другою – гойдати люльку з маленькою дитиною». От за це я тепер просто била б себе по губах. Тому що не можна говорити красиві, гучні, але пусті фрази про війну. Це легко сказати, але неможливо усвідомити себе в цій ситуації в реалі. Але тоді публіка плескала в долоні. Всім здавалося, що це дуже влучно сказано. Так-от, 22, 23 і 24 лютого я пакувала тривожну валізку – ну це не можна назвати валізкою, це був наплічник, який я весь час то збирала, то щось там перекладала. Ноутбук, зарядні батареї, питна вода, гроші, документи. Аж поки я не усвідомила: а навіщо, власне, я це роблю? Я нікуди не збираюся їхати з Києва. Малих дітей у мене вже немає – виросли, батьків, на жаль, уже теж немає. Тобто в родині всі люди дорослі. Я знала, що за будь-яких обставин я залишуся в Києві і далі працюватиму як журналістка.
У ніч на 24 лютого Ользі нічого не снилося. Просто вона так і не змогла заплющити очей. З передчуттям тривоги гортала новини, подивилась виступ Путіна, а потім …почалися вибухи.
– Я відчула за вікнами дуже гучне «бабах», кілька разів. Тому що наш будинок стоїть не так, щоб у промзоні, але неподалік від нас є завод Антонова, тобто ті інфраструктурні об’єкти, по яких вони, як виявляється, так люблять завдавати ударів. Було три чи чотири гучні вибухи, а сирена тільки потім завила, – продовжує свою історію Ольга. – Я пішла у спальню до сина, поклала руку на плече і сказала: «Дім, це війна». Він швидко піднявся, за кілька годин ми узгодили подальший план дій. Син пішов записуватися до тероборони, зараз він у ЗСУ.
Варіанту «не підтримати рішення сина» у матері не було. Тим паче, він колись сказав їй таку дуже важливу для неї фразу: «Я виріс на твоїх матеріалах».
– Звісно, я боюса, а як не боятися? Певною мірою, я навіть забиваю собі час від часу голову роботою більше, щоб туди не проникали панічні думки. Але він хлопець сильний, розважливий, розумний. Він читає мої матеріали, я йому їх відправляю, коли є зв’язок. Окрім запитань про «чи ти їв?» і «чи ти в безпеці?», я надсилаю свої репортажі з Одеси, Херсона, Краматорська… Мені дуже важлива його думка, – говорить наша співрозмовниця.
«І в ці перші хвилини я навіть відчувала таку певну зверхність: чому ти плачеш? Це ж мене бомблять»
Через пів години після перших вибухів Ользі зателефонували з «Новой газеты», редакція якої тоді була в Москві.
– Це ліберальне видання – антивоєнне, антипутінське. Набрав мене редактор міжнародного відділу: він плакав. Він казав: «Олю, ми не змогли, не змогли це стримати». І в ці перші хвилини я навіть відчувала таку певну зверхність: чому ти плачеш? Це ж мене бомблять! І я його так навіть тихо заспокоювала. Мовляв, зараз міжнародна спільнота підніметься, і, звісно, це жахливо, будуть людські втрати… Але у мене тоді було відчуття, що безумство довго не протягне, а Путіну вже залишилися лічені дні після того, що він зробив. Буквально ще за 15 хвилин редакція попросила, щоб я вийшла у прямий ефір. Я взяла п’ять хвилин тайм-ауту. Розчесалася, вбралася. У нас два балкони: один незасклений – той, який у двір виходить, а другий засклений, виходить на вулицю, там висить прапор України. І з цього балкона видно проспект Перемоги і офісну будову заводу Антонова. Я стала на ослінчик, щоб бути поруч із прапором, бо він висить високо. Щось там говорила, не пам’ятаю що. Це радше були такі декларативні речі. Адреналін був, але от такого усвідомлення, що це може торкнутися мене, вбити мене – не було. Потім колеги сказали, що були абсолютно вражені, бо на цьому відео на тлі підіймався чорний дим. Тобто десь дуже неподалік було влучання, – розповідає пані Мусафірова, яка після того ефіру десь через годину усвідомила що насправді сталося. Тоді, говорить медійниця, на неї напав типовий «трясун».
– Ноги трясуться, губи трясуться, і тут злива телефонних дзвінків і запрошень до інтерв’ю. І я почала відмовлятися, відчувала, що ресурс вичерпано, а більше, ніж я розповіла читачам і слухачам нашого видання, я сказати вже не зможу. Менш за все, попри страх, я хотіла бути в ролі жертви, яка сидить, прикриваючись руками, і волає, як їй страшно. Через декілька годин ми списалися з редакцією в робочому чаті, я сказала, що нікуди з Києва не поїду. А куди, власне, їхати? Родина тут, чоловіки мої роблять те, що й належить робити чоловікам в Україні під час війни. Одна я нікуди не поїду. Тим більше, в нас кіт. І він не любить їздити. Я знала, що мені потрібно буде працювати. Як працювати в такій ситуації, розуміння не було. Хоча у 2006 році я працювала в Ізраїлі, коли було чергове загострення палестинсько-ізраїльського конфлікту. У 2008 році я була на війні в Грузії, але, знаєте, це абсолютно різні речі, я це усвідомила лише зараз. Для журналіста одна справа працювати на війні, поїхати туди у відрядження і написати матеріали, а потім повернутися до себе додому в спокійну, мирну країну, і зовсім інша історія – жити і працювати на війні.
«Без сумніву, мені хотілося поспілкуватися з людьми, які перебули окупацію»
За майже рік війни Ольга Мусафірова підготувала чималу кількість репортажів з різних населених пунктів, зокрема, зі щойно звільнених. Хоча свої такі відрядження героїзмом не вважає.
– Оскільки, на жаль, у мене немає власного транспорту, то будь-яка поїздка у щойно звільнену місцевість пов’язана з вирішенням логістичних питань: яким чином туди дістатися? Дуже багато журналістів їздять з волонтерами. І журналісти виконують дві функції – пишуть матеріал і допомагають волонтерам. Так само і я поїхала з волонтерським благодійним фондом «Мурахи». Спершу я прийшла і запитала, чим можу бути корисною, перерахувала певні кошти на їхній рахунок, допомагала з пакуванням речей. І от під час спільної роботи я познайомилася з ними, дізналася, що це за люди, як вони стають волонтерами, як не бояться їздити на небезпечні території. Адже це не дуже проста історія, зважаючи на дорогу: мости зірвано, узбіччя заміновані. Без сумніву, мені хотілося поспілкуватися з людьми, які там перебули окупацію, за допомогою волонтерів такі речі робляться набагато простіше, – продовжує журналістка.
«Мій статус незмінний, але відповідальність виросла в геометричній прогресії»
Війна в Україні внесла зміни і в роботу видання, де працювала медійниця.
– Частина колег, яка вже в березні виїхала з Росії до Європи, почала працювати над створенням нового, абсолютно окремого, і юридичного так само окремого, видання – «Новая газета. Европа», – розповідає Ольга Мусафірова. – Воно зареєстроване в Латвії, виходить для євроспільноти. Виходить російською. Є сайт. Ми не маємо змогу робити переклад усіх матеріалів англійською й німецькою, але найбільш значущі матеріали, матеріали з України, перекладаються, щоб європейський читач міг дізнаватися правду. Ну і, звісно, щоб російськомовна спільнота (я уникаю казати «росіяни», а кажу саме про тих людей в Європі, хто читає російською і розуміє її) могла дізнаватися з цього видання, що відбувається в Україні, і що відбувається в Росії. Я не впевнена, що це буде нормально з етичної точки зору, якщо я все ж скажу, що все попереднє життя було ніби підготовкою до роботи в нинішніх умовах. Чи здатна я працювати, чи поїду і скажу, що це надто сильне випробування? Я вирішила, що маю це витримати. Хоч, нелегко, звісно. Зараз мій статус – український власкор, який працює на іноземне видання. І зараз мій статус незмінний, але відповідальність виросла в геометричній прогресії.
«Якихось речей, які відвертають увагу читача, розважають або вказують на те, що «не все так однозначно», там немає»
З початком повномасшатбної війни близьке і професійне оточення журналістки фактично не змінилося. Але «відсіялися» люди, з якими були «легкі» товариські стосунки.
– Я взагалі висуваю дуже високі вимоги до людей, які мене оточують, що в близькому середовищі, що в професійному, тому не чекаю війни чи подібних зрушень, щоб попрощатися з людьми, – говорить медійниця. – Це добірне товариство. Хоча з тими, хто залишився в Москві, ми підтримуємо не такі часті стосунки. Чому? Знаєте, людям совісним й інтелігентним надзвичайно важко і боляче навіть щось запитувати у мене. Весь час просити пробачення – ну це не діалог, правда ж? Я знаю, вони робили все по максимуму. Тепер намагається так робити та молода частина редакції, яка виїхала і зараз розпорошена по Європі, – видає друковану версію з найбільш резонансними матеріалами, і десь 90-95% газети – це матеріали про Україну і навколо неї. Якихось речей, які відвертають увагу читача, розважають або вказують на те, що «не все так однозначно», там немає. Тому я спілкуюся з ними і вважатиму їх своїми друзями.
«Якщо після війни ми вийдемо сучасною державою, де цінність кожної людини буде мати вагу, я це вважатиму абсолютною перемогою України»
Пані Ольга, як і мільйони українців, чекає закінчення війни. Проте не будує довготривалих планів.
– Знаєте, немає нічого гіршого, ніж самообман. Справа в тому, шо ми не знаємо, і це чесно, коли буде перемога. І який вигляд матиме ця перемога – це теж важливо. У військовому плані, безперечно, перемога для мене – вихід на кордони 1991 року. Але це не все. Для того, щоб перемога України була остаточною і невідворотною, РФ в її нинішньому вигляді й форматі має припинити існування. Це не я сказала – це сказала ще багато років тому нині покійна Валерія Новодворська. Росія має розсипатися на щонайменше десяток невеликих мирних демократичних безядерних держав. І це буде спасіння для всіх. І ще: є певні тенденції – вони зараз не дуже відчутні, але, боюся, ці тенденції наберуть розмаху. Коли ми переможемо, то я дуже не хочу, щоб внутрішньо, ментально Україна перетворилася на аналог Росії. Я поясню, що це означає. Ставлення до демократичних цінностей, ставлення до цінності життя і важливості кожної думки – війна диктує інший порядок денний, мусимо бути жорсткими й однозначними. Мирний час, якщо ми хочемо бути частиною європейської спільноти, вимагатиме від України підтвердження, що ми були, є і залишаємось уособленням найкращих європейських людських цінностей. От якщо це відбудеться, якщо після війни ми вийдемо сучасною державою, де цінність кожної людини матиме вагу, я це вважатиму абсолютною перемогою України, – підсумувала журналістка Ольга Мусафірова.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
