Лариса Гнатченко – головна редакторка найстарішого видання Харківщини «Слобідський край». Велика війна прийшла тоді, коли вийшов свіжий номер газети, і колектив мав приступити до роботи над наступним. Хіба міг тоді хтось із медійників передбачити який «ніж» сусідня країна встромить у спину Україні?
«Почали бомбити Харків, буквально під вікнами бігали диверсанти»
23 лютого Лариса пізно повернулася з роботи, адже здавала газету в друк. Була втомлена і майже одразу заснула.
– Вдосвіта 24 лютого, десь о пів на п’яту, мені зателефонувала журналістка з Балаклії й повідомила, що почалась повномасштабна війна, що на них уже летять бомби. Я почала телефонувати своїм друзям і колегам: в області на той час було вже дуже гучно. Ми розуміли, що поряд з нашою областю накопичено дуже багато ворожого війська. Один із наших журналістів навіть сказав, що піде воювати, як тільки все почнеться. Ця розмова була в понеділок, а в суботу він уже був у військкоматі. Я живу на виїзді з Харкова, і вже десь через пів години після того, як я отримала повідомлення про початок війни, по трасі пішли авто під моїми вікнами. Це був навіть не затор – машини просто стояли, їх було безліч. Люди намагалися виїжджати. Потім почали бомбити Харків. У місті було багато диверсійних груп: буквально під вікнами бігали диверсанти. Їздили танки, – розпочала свою історію пані Гнатченко
Масовані обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Найстрашніше було під час авіанальотів.
– У нашому районі були дві дуже жахливі ночі: в першу прилетіло дев’ять ракет, а в другу був авіаційний наліт. Під час нальоту ми з донькою сиділи обійнявшись у коридорі. Довкола все тріщало, падало, будинок хитався. Я була у такому шоковому стані. Це дуже страшно, коли над тобою літає літак і скидає бомби, – згадує журналістка.
Коли терпіти вже було несила, а страх остаточно заволодів і тілом, і розумом, Лариса вирішила виїжджати з дому.
– Мені зателефонувала колега: сказала, що до них їде евакуаційний автобус. І от ми взяли з донькою рюкзак, документи, гроші й пішли на автобус, який їхав в Полтавському напрямку. Приїхали у Валки. Моя колега шукала для нас житло, але, оскільки були такі страшні бомбардування Харкова, і дуже багато людей звідти виїхали, місць для поселення не було. Потім мені зателефонували куми, які зупинились в Кременчуці, і сказали, що знайшли квартиру, в якій ми зможемо пожити. Туди їхали волонтери з гуманітарною допомогою, вони й забрали нас, – продовжує наша співрозмовниця.
Облаштувавшись на новому місці, Лариса повернулася до роботи. Поряд була дочка, яка, хоч і працювала в готельному бізнесі до війни, несподівано і для себе, і для матері стала редакторкою.
– Два тижні ми працювали тільки в соцмережах. Донька почала екстрено опановувати функції редактора сайту і дуже допомогла мені. А я долучилася до волонтерського руху в Кременчуці. Там, до речі, дуже багато наших земляків: і з Ізюма, і з Балаклії… Люди не сидять без діла, – розповідає Лариса.
«Люди не повертаються, бо багатьом з них повертатися просто нікуди»
Фізично Лариса жила у відносно безпечному Кременчуці, та душею й думками завжди була в рідному Харкові. Згодом почала навідуватися додому і восени повернулася остаточно.
– Ми звернулися з проханням про допомогу до кого тільки могли. Першими нас підтримали журналісти Каліфорнійського медіа, в яких ми були на стажуванні у 2019 році. Вони просто скинулися грішми, і я віддала ті гроші людям, щоб могли виїхати. Потім нам допомагали дуже багато організацій. Окрема подяка НСЖУ, яка не тільки тоді підтримала фінансово, але й дала такий поштовх, щоб ми ще змогли залучити кошти від інших організацій. Зараз шестеро моїх колег перебувають у Харкові, двоє – в Харківській області, ще кілька – в інших областях України і за кордоном. Одна журналістка ще до війни подалася мандрувати, але повернутися не змогла. Люди не повертаються, бо багатьом з них повертатися просто нікуди. Частина колег – з району Харкова Північна Салтівка (мабуть, усі з новини знають, як часто туди «прилітає»), є людина з Чугуєва – її будинку вже немає. Ще одна журналістка виїхала до Німеччини і вже в нас не працює. Це була страшна історія. Колега з дітьми була в Балаклії. Місто дуже сильно бомбили, і ми почали шукати можливості вивезти їх звідти. Підтримали волонтери з Великої Британії, практичну допомогу надали наші колеги з локального медіа «Вісті Зміївщини», які в режимі телефонних дзвінків фактично вели її з дітьми від сховища до сховища. Всі живі, але вони пережили дуже великий стрес, особливо – діти, – розповідає журналістка.
«Для людей було шоком, коли вони дізнавалися, що відбувалося насправді»
До повномасштабного вторгнення росіян «Слобідський край» виходив двічі на тиждень. Вже у червні за підтримки організації Irex колектив зміг відновити друк газети. Щоправда, виходить вона тепер раз на тиждень, але на 16 сторінках.
– Вона розповсюджується, але не в повному обсязі, – розповідає редакторка. – «Укрпошти» в багатьох місцях Харківщини ще немає, тому що там дуже «гаряче», як, наприклад, у Дворічній чи Липцях. У деяких місцях «Укрпошта» почала працювати, але тільки на видачу пенсій, тому теж до передплатників газети не доходять. Ми намагаємося передавати газети людям безоплатно волонтерами або «Новою Поштою», де вона працює. Тому що там інформаційний вакуум. Крім того, до нас як до партнера звернулося Міністерство культури та інформаційної політики: нам запропонували формувати спецвипуски на деокупованій території. В них ми розповідаємо про те, що відбувається взагалі в Україні й у світі. Тому що люди отримували таку собі газетку з назвою «Харьков Z». У ній розповідалося про те, що вже давно Зеленського немає, України не існує. Тому для людей було шоком, коли вони дізнавалися, що відбувалося насправді й продовжує відбуватися. Ми розповідали й про те, як отримувати соцвиплати, повідомляли телефони волонтерів. Міністерство долучило до цього процесу донорів, і ми змогли підготувати чотири спецвипуски. Їх доставляли волонтери та військові.
«Ми дуже сподіваємося, що держава ухвалить якісь зміни щодо друкованих газет»
За словами пані Лариси, ще один вкрай важливий напрямок їхньої роботи – це підтримка громад.
– Необхідно писати про громади, які були окуповані чи частково перебувають під окупацією досі, писати про ті громади, де йдуть бойові дії. Ми привертаємо увагу для того, щоб громади могли залучати міжнародну допомогу, взагалі будь-яку допомогу, крім тієї, яку надають централізовано державою, – пояснює Лариса. – Крім того, ми розповідаємо історії людей, які потребують операцій, медпрепаратів, бронежилетів чи інших засобів захисту. І коли нам вдається привернути увагу до їхніх історій і допомогти, у нас такий фідбек від читачів! Нам багато пишуть, телефонують. І це дуже важливо. Ми також допомагаємо зв’язатися з прокуратурою, щоб була можливість провести упізнання тіл загиблих родичів. Морально це дуже важко. Плачемо і приймаємо заспокійливе, але це те, що ми повинні робити: якщо до нас звертаються, то нам довіряють. Ми дуже багато часу стукали в усі двері й казали ще до війни, що громадам нашої області, сільським громадам, перш за все потрібні саме друковані видання. Адже там дуже поганий інтернет, там зовсім інша, ніж у містах, аудиторія, ми там потрібні. Але багато років друковані медіа знищувалися. Доклала руку до цього й «Укрпошта», коли газети не доходили до читача. Коли прийшли окупанти, то одразу почали розповсюджувати свою газету. Мабуть, вони щось знали? Зараз нам дуже важко розповсюджувати українське видання, а в нас же території прикордонні, і поруч ворог. Ми дуже сподіваємося, що держава ухвалить якісь зміни щодо друкованих газет, щоб проукраїнську пресу можна було розповсюджувати максимально, зокрема в селах і на прикордонних територіях, – підсумувала Лариса Гнатченко, головна редакторка найстарішого видання Харківщини «Слобідський край».
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
